Всю, на диво, недовгу дорогу, чи то вона здавалася недовгою через те, що мені було цікаво, Вова розказував мені про село і його жителів. З цих розказнів я змогла запам'ятати лише одного діда Василя, який в них є трохи неврівноваженим, попри те, що він не пияк, а також про деяких бабів, декотрі з яких є майстриням прокльонів. І так-так, ви правильно думаєте, баба Явдоха, яка його тоді вдарила, є однією з них.


— ...А ось тут жиє баба Акилина. — продовжував мій екскурсовод, вказуючи на таку, як всі, стареньку хату. — Вона в нас шось типу знахарки. У неї є внучка Катя, з яков ти, можливо, потім познайомишся.

— М-м-м, ну, побачимо, що з цього вийде... — мовила я задумано.
Ми пройшли ще кілька метрів і зупинилися біля якогось будинку, такого ж старого, як інші. Мені здалося, що я його вже десь бачила. Брама була іржавою і покритою якоюсь рослиною, можливо, барвінком. Не зважаючи на старий вигляд, дім мав євровікна. Це мене трохи здивувало. На подвір'ї із де-не-де вищипаною травою, яке було недалечко від хати, ходили кури, гуси, індики, качки і всі їхні "діти". "Не здивуюся, якщо почую в тій старій стайні, яка ззаду будинку, рохкання якоїсь льохи..".

— Ось ми і біля твого нового дому. Тут живе твоя улюблена бабуся, а збоку жию я. — повідомив Вова, показавши на сусідній будинок. Примруживши очі, щоб впізнати хату, я не помітила, як мій новий знайомий став переді мною і неочікувано запхав мені до рота невеличке яблуко. Я відразу закліпала і здивовано подивилась на нього.

— Фо ти фобиф?? — попробувала сказати я, але яблуко в роті зіпсувало мою мову. Хлопець насмішкувато подивився на мене і швидко зупинив мою спробу витягнути фрукт.

— Ні-ні-ні, це потрібно для того, щоб ти пройшла ритуал посвячення як новий житель нашого села.

— Фо?

— Не "фо", а "прошу". — виправив він мене так, що це вибісило. Та не встигла я як слід обуритися, як на мене вилилося ціле відро, дякувати Богові, не холодної і, напевно, чистої води.
Я різко закрила очі від несподіванки і, виплюнувши то чортове яблуко з рота, закашлялася. Сорочка і джинси стали мокрими і я відчула, як моє вбрання прилипло до шкіри. "Та що, в дідька лисого, відбувається??! Звідки то відро тут взялося?!".

— О, тепер ти повноцінний селюк. — "Він що, пишається щойно зробленим ділом??" - нервово промайнуло у голові і я, ще трохи відкашлявшись, поправила волосся, яке закривало мені лице, щоб люто подивитися на його задоволену фізіономію.

— У вас тут, взагалі, нормальні люди є? Яке ще посвячення, у біса?!

— Не знати, чи є. Та й не пихти сь так, йго кожен проходить, ти не їдна така. — пробував, напевно, заспокоїти мене він. Та в нього це не вийшло.

— Божечки, ви тут всі ненормальні, я зрозуміла... Ще й то дурнувате яблуко! — я приречено викручувала залишки води з волосся, а потім помітила, як він простягнув мені рушничок. Змірявши його зверхнім поглядом, я прийняла потрібний мені предмет, водночас фиркнувши. "Добре, що хоч валіза не мокра".

— Ну, я свою справу зробив, тому можу йти. Гарного ти дня, Дурастьо. — усміхнувшись, сказав мій кривдник, після чого залишив мій багаж, розвернувся і попрямував до свого дому. Я знову не без підстав обурилась, почувши не знати як зароблене прізвисько.

— Тобі того ж бажаю, тільки навпаки і в два рази! — крикнула я йому в спину як відповідь, а він лише повів рукою, що означало, напевно, "говори, говори". "Ох, як ж він мене дратує! Щоб цьому поганцю добре було!" – я нервово тупнула босоніжком по чомусь м'якому. Подумала, що це "щось" занадто м'яке як на землю, і помітила, що то я так тупнула з усієї сили в гній. "Фу! Господи! Що я тут забула?! Мамо, я хочу додому! Заберіть мене до Львова!" – я з огидою на лиці почала якнайсильніше терти босоніжок об траву, щоб витерти той гній.

— Ой, та то ж Настуся моя приїхала! Дівчинко, ти сь так виросла! Справжня красуня! — почула я традиційні слова бабусі, після чого підняла голову і побачила її саму біля брами. Швидко витерши своє взуття, я поспішила до неї. Ми обійнялися, хоч я і була мокрою. Вона "зйойкала" і, сказавши, що це так справді з кожним новим, хто приїжджає до села, повела мене в дім, щоб дати якесь сухе хатнє вбрання, попри те, що я говорила, що маю що вдягнути. Моя тимчасова домівка виявилася набагато затишнішою, чистішою і доглянутішою, ніж я очікувала. "Напевно, батьки їй допомагали з тим, щоб краще облаштувати цю хатину..." - промайнуло можливе припущення у голові, коли очі натрапили на, напевно, новий холодильник, деякі полички, шафу і меблі в кухні.

— Ось, сонечко, ту твоя кімната. — повідомила бабуся, коли ми пройшли вітальню, і відчинила переді мною теж нові двері моєї, як вона вже сказала, нової кімнати. Я подякувала і повільно зайшла, сказавши, що зараз перевдягнуся і прийду обідати.
Моє нове житло було світлим і чистим. Зліва від дверей було велике вікно з гарними, довгими, ніжно-фіолетовими шторами. Обіднє сонечко пробиралося крізь білий тюль. Справа стояв невеличкий бежевий комод з великим дзеркалом. За зберігання мого гардеробу відповідала досить велика, напевно, дубова шафа, яка стояла збоку від комоду. "О, навіть піч є!" - зауважила я, як старі кажуть, п'єц, який стояв з іншого боку комоду.
Велике і, напевно, м'яке ліжко розмістилося прямо навпроти дверей. Гарне покривало із різними візерунками у вигляді фіолетових квітів, накривало його і доволі грубі подушки.
Я поки що вирішила не складати одяг до шафи, а просто перевдягнутися. Знявши мокре вбрання і ще трохи повитеравши своє волосся і тіло рушником, я зраділа, що трусики не змокли, і одягнулася в нову, досить стареньку жовту футболку і зручні, напевно, волейбольні чорно-жовті шорти. "Блін, а він, напевно, побачив все, чим мене обдарувала природа!" – подумавши про це, я обурилася і трохи почервоніла. Чуть-чуть причесавши мокре волосся, я вирішила залишити його розпущеним, щоб швидше висохло. "Що то за посвячення, взагалі, таке? Абсурд якийсь!" - знову обурювалася я, стоячи перед дзеркалом і розглядаючи себе. "Добре, що хоч туш у мене водою не змивається", – подякувала я не знати кому і подумала, що було б непогано змити її, щоб очі (чи то вії), як мама каже, "відпочили".
Після ще деяких досліджень своєї кімнати, я вийшла і, зачинивши за собою двері, відправилась до кухні.

— О, люба, ти вже всьо? — запитала старенька, відірвавшись від миття посуду.

— Ага.

— Добренько, тоді сюпай їсти бульбу з м'ясом і салатик із помідорів і огерків.

— О, залюбки. Я, чесно кажучи, зголодніла, поки їхала. — повідомила я і приступила до наминання найсмачнішої картоплі з м'ясом, яку вміла готувати лише ця бабуся. — До речі, бабусю, я побачила, що у вас велика господарка. Вам не важко самій за цим всім наглядати?

— Ну, троха тяжко. Певно, для того тя твої батьки сюди і відправили. Хоча, знаєш, не всьо так погано, як сі здає. Ми дуже помагає Володя. Ех, такий файний хлоп, а ще не одружений. — вона знову "зйойкала", а в мене чомусь смикнулось око. "Він? Файний? Пфф".

— А чому він тут у селі живе? Що, не може знайти роботу в місті? — я вирішила побільше дізнатися про свого нового, напевно, ворога, щоб у майбутньому мати на нього більше компроматів.

— Ні, Володя розумний хлопець. Він майже на відмінно кінчив Львівський університет, що з тих внутрішніх справ. Просто, батьки в нього старі, а єнших братів чи сестер він не має. Тому і сі залишив ту з ними, щоб помагати по господарству. Він їздит на роботу, але раз у три дня. А недавно він випросив начальство, щоби працювати ту поліцейським, і не їздити до міста, чи щось таке... Це мені йго мама повідала. Ми ж сусідки через пліт як-не-як. Повір ми, Настусе, Володя дуже добрий і працьовитий хлопець. Навіть не знаю, шо б я без нього робила.

— Ну, ясненько... Буду знати. Дякую, що розказали... Давайте, я домию посуд за вас. — запропонувала я, а бабуся без вагань погодилась, сказавши, що сама піде поратися на городі й щоб я, можливо, до неї потім приєдналася.
Умивальник був під вікном, яке виходило на двір сусідів. Я зібрала волосся у хвостик резиночкою, яка була в кишені шортів, і приступила до миття. Кухонна губка, намочена водою і просочена Fairy "Лимон і апельсин", вправно ковзала по кожній посудині. Я то дивилася собі під руки, то у вікно. Пізніше, дивлячись у відчинене віконце, я раптово побачила Володю, який вийшов із дому і помітив мене, але не зразу. Він дивно посміхнувся. Я здивувалася, але не розгубилась, і показала йому язика. Той, зі свого боку, напевно, проігнорував це і спокійно підійшов до паркану, спершись руками на нього.

— Ну, шо? Вижу, тя вже запрягли? — питання прозвучало настільки провокативно, що я просто не змогла втриматися, щоб не фиркнути. "Я ж вдома догори пупцем не лежу!". Вова зареготав.

— Чого шкіришся? — знервувалась я.

— Ти смішна просто. Ахах, давай, мий той посуд, а то мені мус іти в поле, там робота є. Тому не маю часу тут з тобов триндіти. — сказав він, а я подумала, що мені абсолютно байдуже, куди він зараз має йти і для чого. "Нащо він це мені сказав?". Після своїх слів парубок відійшов від паркану і попрямував на задній двір, сказавши (чи то крикнувши) наостанок: — Там у тя, до речі, якийсь жук на голові!

— А?! Що?! Де?! Господи!! — я скажено засмикалася, почала махати руками і, мабуть, дуже енергійно затанцювала на кухні, щоб якось зняти ту комаху. Ото він, напевно, сміявся з мене, наперед знаючи мою реакцію.
Змучившись від постійного руху, я сіла на табуретку, відхекуватись. "Не було ж там ніякого жука... Щоб тому Вові грім труси спалив! Я йому ще помщуся!" - заспокоївшись, я завершила мити посуд і, чомусь не знайшовши ніякої кепки на голову, пішла до бабусі в город. Мда... Сумувати мені тут точно не доведеться.