— Саме так. Чому ти настільки здивований? — поставила я цікаве питання, щиро не розуміючи його емоцій. — Що, невже дивно, що така, як я, має хлопця? — змінила той чудний тон на більш веселий.

— Та нє, просто… — Вова сконфужено почухав потилицю, безцеремонно не дивлячись мені в очі, а згодом продовжив: — Ай, забудь! — махнув він рукою, після чого розвернувся і покрокував до воріт. — Дякую, що мамі помогла! — крикнув наостанок, а я лише невпевнено агакнула.

"Що це з ним? - не могла збагнути, зачиняючи двері дому, поки брови самі по собі вирішили зіткнутися у незрозумілій боротьбі. - Якщо вже хотів дізнатися, то міг би й спитати. Хоча не факт, що я би розказала, ахахах, але все одно ж".

— Шо там сі стало, любонько? Про що сь ви говорили? Помогла пані Марті?  — поцікавилась бабуся, накладаючи у миску так звану білу зупу, запах якої вже повним ходом огортав увесь дім, а не лише кухню.

— Допомогла, мені навіть прикрасу подарували! — втішилася, згадавши про гарну шпильку, що принесла з собою. — А говорили про… Всілякі дурниці. — нервово посміхаючись, мовила я. Не хочу її у це втягувати.

— Про які такі дурниці ви тріскали язи́ками, що Вова ні живий, ні мертвий пішов з мого двору? — "Ні живий, ні мертвий?? Це ось так вона описала його емоції на обличчі? Неймовірно!" - очманіла я, зрозумівши, що вона все бачила і таки добре мене знає, хоча я так давно у неї не була. "Певно, з маминих і татових розказнів…".

— Та… Мені Ігор дзвонив, а Вова вихопив телефон і вибив. Не знаю, що йому було. — стенула я плечима, відвівши очі вбік. Потім сіла за стіл і почала наминати смачну їжу.

— Ти сі досі з тим Ігорем тігаєш? — її общипані старі брови полізли догори, утворюючи і без того видні складки на низькому чолі. Я похмуро опустила голову, продовжуючи жувати.

— Нічого не можу з ним зробити… Просто, люблю його. Для чого мені його залишати? — ледве вичавила з себе я ту паскудну брехню. "Ох, як же ж мені непросто всім, хто про нього знає, це пояснювати!". Бабця з докором подивилася на мене, поки мої лицеві м'язи, нехотячи, створили щось лише схоже на посмішку.

— У біду він тя зажене, мила, чесно ти кажу. — несхвально хитаючи головою, мовила жінка, а я знову засмутилася через правдивість її слів, опустивши погляд додолу. "Знаю, бабусю. І, боюся, вже загнав…".
Я нічого не відповіла навіть після кількох хвилин, а лишень протяжно зітхнула, продовжуючи спорожнювати миску.

— Дякую, було дуже смачно! — крикнула я, переступаючи поріг кухні.

— На здоров'я! Далеко бись не йшла, бо скоро будеш виганяти корову на пасовище! — голосно відповіла мені бабця.

— З-зрозуміла! — невпевненість видала мене тремтінням у голосі. "Гм, я ж не буду її пасти, ні?" - не знати чому, злякалася я.
Згодом опинившись у кімнаті, лягала на прохолодне покривало, що застеляло величеньке ліжко, і розслабилися, хоча мозок був-таки напруженим. "А якщо Ігор справді приїде сюди за мною?? Спокійно, а він хоч знає, де я? - ця думка миттєво втішила мене настільки сильно, що самій було дивно. - Стоп, він ж може легко в батька запитати. Чорт!". Я повернулася на бік і міцно схопила невелику м'яку подушку з витіюватими візерунками, почавши стискати її. "Як же ж мене це змучує, жах! - подумки зітхнула я, стуливши очі. - Гаразд! Поки не настали кільканадцяті числа можна так не хвилюватися! Він казав десь шістнадцятого, значить до чисел так чотирнадцятих-п'ятнадцятих має бути тихо". Я підвелася, поправила одяг, волосся і покрокувала до виходу з кімнати, почувши крик бабусі, яка мене кликала.

Коли вийшла навулицю, а саме задній двір дому, побачила нашу корову, що була темно-коричневого кольору, вкрита поодинокими великими білими плямами. Була вона, скажу вам, знатно так затрацкана самі знаєте, чим.

— Не встигла шось йї вимити. — зйойкала старенька, прутиком женучи її до воріт. Побачивши своїх парнокопитних подруг, тварина видала всім знайоме протяжне мукання. — Клич її Знáйда.

— Чому саме "Знайда"? — вирішила запитати я, догнавши її і нашвидкоруч вхопивши хоч якогось патика.

— Бо та гадрá все любить найти проблем на голову пастухів. — проворкотала бабуся, тріснувши ту по боці сухою гіллячкою. — Хоча молоко дає дуже смачне, тому я йї і тéрплю. — на її дивне бурчання я могла лише тихо хихотати. — Ось так будеш вести її. Там повз два озера, а далі буде поляна, та й вона сама плестимеся за іншими. — я схвильовано кивнула, наче мені доручили якесь складне і важливе завдання, і почимчикувала за худобиною.

— Еге-гей! Які люди в Голлівуді! — почула я знайомий бас, а потім уже сам його власник вискочив з-за хвіртки свого подвір'я.

— Теж женеш свою корову? — спокійно проігнорувавши його провокаційне вітання, спитала я.

— Ага. Добре, шо моя Яся не така цікава, як твоя Знайда. — Вова переможно схрестив руки на грудях і задоволено всміхнувся.

— А мені подобається, вона на мене схожа. — "Тримайся, Настю, тримайся", - давала я собі кам'яні настанови, поки брова несвідомо сіпалася від нервів.

— Справді? Гм, певно, ще ввидиш, що то далеко не добре, шо вона у вас така. Нелегко тобі з нею доведеся, коли буде ваша черга.

— Наша черга? Ти про що? — не приховала я здивування, дійсно не розуміючи його слів.

— Значить, ще не горила ти пані Євдокія про то. — замислено почухав Вова потилицю, а я тим часом чекала на пояснення. — Дивися, — почав він. — У нас є так звана черга, за якою всі у селі мусять пасти корів. Бачиш, їх тут є аж п'ятдесят сім. — я озирнулася, і подумала, що скотини тут дійсно вдосталь. — Отам далі є величезне пасовисько, на якому якраз і пасуться усі ці корови. А пасуть їх за чергою, яка йде за хатами. Кожна сім'я пасе тілько днів, кіко у них є корів у стаді. Ясно? — молодик питально глянув на мене, а я лише насупилася, поки кора головного мозку ретельно обдумувала отриману інформацію. Потім я чітко агакнула і він щиро всміхнувся. "Ох, гарна ж у нього усмішка! - на мить замилувалася я. — Так, стоп! Якого біса я про це подумала??".

— А коли там наша з бабусею черга буде? — аби відволіктися від дибільних роздумів, спитала я.

— Здається, післязавтра.

— Вже післязавтра?? — очманіла я, на секунду зупинившись.

— Ба ти шо си думала? — сіроокий поганець несподівано підбіг і своїм вправним прутиком тріснув мені по сідницях. — Отримуй! Це за кепку! — я голосно запищала від пекучого болю, який миттєво пройшовся ураженим місцем.

— Ах ти ж! Ну дивись мені, збоченцю! — зціпивши зуби, прошипіла, а далі погналася за ним. "Ну за це я вже точно повинна йому відплатити!". Ноги почали вправно прискорюватися, хоча дрібні камінці, якими була досить густо всипана дорога, могли іноді заважати нашим перегонам.
Поки доганяла поганця, здивувалася, де він навчився так швидко бігати, а ще й корів треба було уникати. "Та нічого, я теж непроста! Не дарма ж мене брали представляти універ на різних змаганнях!". За кілька насичених хвилин таки діставшись до того гада, я добряче урвала патичком по його, здається мені, накачаних булках. Через це парубок навіть підскочив, потім різко зупинився і почав із шипінням щосили терти свою п'яту точку.

— Ага! Так тобі й треба! — вискочила я наперед, переможно виставивши на нього вказівний палець і відхекуючись. Раптом той підвів на мене свої кришталево-сірі очі, у яких зблиснула лють, і я второпала, що зараз мені буде гірко. — Ой, ой… — тіло якомога швидше розвернулося, відчуваючи смертельну небезпеку, і почало мчати до тої величезної поляни, на яку прямували всі парнокопитні в супроводі своїх хазяїв. — Ти перший почав! Перши-и-ий!! — приречено верещала я, чуючи, як він женеться за мною, і не зупинялася щодуху перебирати ногами, адже відчувала, що, якщо зупинюся – мені точно не жити. Було страшно, реально страшно!
Навіть не хотіла витрачати секунди на те, щоб обернутися і подивитися, чи далеко відірвалася. Лякалася, що наздожене!

Коли таки дісталася до тої славнозвісної галявини (а, радше, галявинищі!), підбігла до якихось незнайомих старших жінок, які вели свою худобу, і вирішила урівноважувати дихання вже біля них.

— Дівчино, куди сь ви так лéтіли? — здивовано поцікавилась одна з них, помітивши мене.

— Та так, думала, що не встигну корову вчасно вигнати!.. — випалила перше, що спало на думку.

— Та не треба було так сі спішити. Ви, либонь, не місцеві… — протягнула інша.

— Добрий день. — несподівано весело привітався запихканий Володя, опинившись з іншого боку від тих панянок.

— Добрий, Володьо. Як ся твоя матір має? — усміхаючись, спитала жінка.

— Все добре, дякую. Дурастьо, ти корову свою забула. — підступно сміючись, повідомив русявий хлопець. — Певно, вона пити ходила.

— Дійсно! Вже біжу за нею! — я зробила розворот на сто вісімдесят градусів і щосили чкурнула за худобиною.

— Куди зібралася??! — одразу схопив мене за передпліччя Вова, що я ледь на ногах втрималася.

— Ну ти ж сам почав, я просто здачу дала! — скиглила я, благаючи про помилування. — Відпусти!

— Гаразд-гаразд. На цей раз зіграємо в доброго поліцейського. — він відпустив мою кінцівку і підняв руки догори, доводячи правоту слів. "Доброго поліцейського? А може бути і поганий?".

— От і файно... — з полегшенням видихнула. — Де Знайда? — роззирнулась я.

— Біля моєї Ясі, он там. — вказав володар сірих очей на дві корови, що неспішно йшли до майже повного стада інших. "Гм, моя хоч кольором відрізняється від усіх, а то тут більшість чорно-білі". Ми почали їх підганяти, аби не відставали.


— Давно не бачилися, Володьо! — крикнув доволі знайомий голос і наша пара зиркнула на його власника. Коротко підстрижений чорнявий хлопець шкірився, зупинившись біля нас.

— І тобі привіт, Натане. — вони по-чоловічому потисли руки, а я лише цікаво спостерігала. "То ці двоє вороги чи друзі? Щось ніяк не можу дотумкати".

— Може, доста вже Настю кадри́ти? Піди си когось їншого пошукай. — відразу запитав зеленоокий, жадібно пропалюючи мене своїми гарними очиськами. "Що-що робити?".

— Звідки ти взяв, що я її кадрю́? — щиро зареготав Вова, схопившись за живіт. — Іди ліпше звідси, ніж верзи такі дурниці.

— Я ти то ше згадаю. — показав язика співрозмовнику той, а тоді покрокував у протилежний від нас бік. "Щвидко відчепився, дивно".

— Що означає то "кадрити"? — допитливо глипнула я на Володю. — Щось схоже на "зачіпатися"?

— Нє. — знову засміявся парубок. — То трохи інше. — я не спускала з нього пильних блакитних очей, чекаючи подальшого пояснення, та він не збирався більше нічого говорити. "Ну, нехай так". — Не очікував тебе за пастуха стріти. Шо сь тут забула? — коли наші корови остаточно доповнили стадо, Вова звернувся до трохи вищої за мене дівчини, яка була вбрана в помаранчеву олімпійку, чорні капрі і смоляне волосся якої було підстрижене під каре. У неї була коротка гривка над темними смужками-бровами, ніжно-рожеві губи були тоненькими, ніс нагадував маленьку картоплину, а у великих, здалося, дитячих сіро-зелених очах вистрибували дивні бісики. Взагалі, погляд, наче у якоїсь кішечки.

— Із сусідів нихто не міг піти пасти, тому ня попросили, а я не відмовила. — у її досить худих руках була палиця, точно міцніша за мою. Позір впав на мене і ставав із кожною секундою дедалі холоднішим. "Бр-р, що це з нею??". Я змусила одну з брів нерозуміюче піднятися, не припиняючи дивитися їй ж у очі.

— Он як… — протягнув той, замислено почухавши русяву чуприну. — Ну, гарного ти пасіння!

— Дякую! — криво посміхаючись, відказала вродлива незнайомка, а далі пан, нагадаю, Польовик розвернувся і ми попрямували додому.

"Склалося враження, наче вона хотіла мене з'їсти тими очиськами! Що я вже не так зробила?? - не могла зрозуміти моя сконфужена свідомість, як раптом прийшла одна непогана думка. - А може… Може, вона закохана у Вову, тому й дивилася на мене так по-звірячому, типу: чого я біля нього кручуся? Чи ні? Ну, а що ж тоді??". Брови знову заломилися над переніссям, поки ми мовчки йшли. "А чому ні? Він ж, подивіться, який у нас красень", - я цікаво зиркнула на того, хто крокував справа від мене, почавши його розглядати. А подивитися було на що! Брови прямі, темні і густі, як щітка. Мабуть, приємні на дотик недбало розтріпані пасма молочно-шоколадного волосся інколи спадали на гарне обличчя прямокутно-овальної форми, випираючі вилиці якого були досі не поголеними. Ніс, трошки задертий доверху, красувався над повними світло-малиновими вустами. Ясно-сірі очі задумано дивилися кудись далеко, а водночас – нікуди. А які вії! Трясця, мені б такі!

— Може, доста на мене настільки безцеремонно витріщатися? — подав він голос, а я лишень тихо пискнула, відразу відвернувшись.

— Хто та дівчина, з якою ти говорив? — вирішила тут же ж спитати, аби той більше не ліз у ту тему.


— Це Катя. Пам'ятаєш… Чекай, а ти що, ревнуєш? — із дитячим азартом, чи-то серйозною цікавістю (чорт, не збагнула) глянувши на мене, поставив питання він. Шкіра лиця миттєво загорілася і мене це неабияк здратувало. "Та якого милого?!".

— Що? — перепитала, наче не почула. — Ні, ні, чого б це мені виявляти таке дурнувате почуття до такого, як ти? — риторично поцікавилася, схрестивши руки на грудях і потроху заспокоюючи червоне обличчя. "Добре, Настю, дуже добре".

— Зрозуміло. — коротко відповів молодик. "Реально?? І все?". — Про що це я? А, так! Пам'ятаєш, я ти під час екскурсії селом говорив про бабу Акилину, яка в нас типу знахарки. Хоча то так жартують. Вона фельдшерка, працює з твоєв бабою.

— І? — не могла пригадати потрібну інформацію я, до якої він якраз вів.

— Катя – внучка тої бабки.

— А-а-а… — задерши бороду, зрозуміла я. — Ем, а чому вона на мене так не по-дитячому дивилася, коли ти з нею говорив? Мені здається, що це саме вона ревнує.

— Нє, Катя просто така є. Спершу страшенно непривітна, а потім, повір ми, ввидиш, що ліпшої подруги не найти. — "Так впевнено про це каже. Мабуть, дійсно має рацію", - стривожено заспокоювала себе я.
Поки ми собі отак неспішно крокували, я змогла роздивитися довколишній краєвид, а то поки втікала від нього, нічого до пуття й не бачила. Повітря було наповнене легким запахом ряски і болота. По один бік від доволі широкої дороги були якісь зарості, кущі, невисокі, але пишні дерева і стежки до чиїхось хатів. По інший же ж розмістилися два невеликих озера, одне з яких було засохлим, а інше – схожим на болото (напевно, від нього той запах і ішов). Попри ці дві водойми (хоча одну з них таки складно нею назвати) у рядок росли височенні красуні-тополі. Здалося, що я таких здоровенних дерев наживо ще ніколи не бачила. Це було неймовірно! Їхні стовбури були міцними, хоч і не такими товстими, як у дуба, а гілля крон перепліталося між собою, витягуючись догори. "Таке враження, наче їх помістили у якийсь невидимий довгий циліндр, і вони повинні були рости лише вверх, адже більше в них не було вибору. Хех, тому, певно, й такі високі", - захоплено припустила я, зігнувшись і піднявши із землі маленький листочок, що якраз, підхоплений несильним вітром, спустився вниз. Трошки покрутила його в пальцях, а тоді раптово випустила, бо відчула як мені на спину хтось щось нібито приклеїв.

— Ей, що ти зробив? — спантеличено мовила я, намагаючись дістати це "щось". Коли вдалося зачепити, зрозуміла, що воно – якась рослина і трохи ширшаве на дотик. "Фух.. Добре, що не щось живе, а то би вже сліду мого тут не було".

— Це листочки такі! — втішився Вова, знову причепивши мені кілька таких на шорти і живіт.

— Ей, де ти їх знайшов?? — я пробувала відчепити від себе листя, схоже на форму сердечка, а сіроокий і не думав відповідати. "Ой, трохи неприємно". Потім відчула, що він до мене ще раз декілька таких листків приклеїв. — Агов, це не смішно! Відстань! — я почала тікати від нього, не маючи змоги швидко знайти такі ж, аби ми були рівні в силі.
Чомусь мозок не встиг зреагувати для того, щоб у голову прийшла нормальна карта відступу, тому я, на зламану голову, як кажуть, погнала в бік ставу, в якому, до речі, ще плавали якісь гуси і качки.
Все би, можливо, було добре, але через свою незграбність я не помітила стирчащого коріння тополі, тому в наступну секунду зачепилася за нього і добряцько пляцнулася у те недоозеро.

Коли оговталася, почула гучний регіт Вови, який стояв наді мною. "Та щоб його!". Виявилося, що я майже по груди забруднилася тим болотом. Все довкола смерділо ще більше. "Добре, що голова вціліла". У водоймі біля так званого берега були по всюди сліди від коров'ячих ратиць, різне сухе галуззя і листя. "Оце я молодчина". Спробувала якось підвестися. Руки погрузли в мулі, який, здавалося, так би й поглинув мене, тому вилізти було досить складно. Але я таки підвелася.

— Чого регочеш, ідіоте? Допоможи мені! — пригнічено гаркнула я, злісно подивившись на винуватця того, що сталося.

— Тобі треба ня дуже файно попросити, тоді поможу. — показав язика мені він, продовжуючи сміятися.

— Знущаєшся?? Як так я тебе просити маю? — оскаженіла я, дедалі краще розуміючи, що сама звідси не знаю, чи зможу видряпатися. Якось тут берег занадто "зчесаний", що навіть якщо на половину стою, то вищий від мене. Ніби урвище якесь. "Я наче в ямі".

— От подумай собі, а я пішов. — парубок спокійно розвернувся і повільно попрямував у бік, у який ми ще недавно разом крокували.


— Жартуєш?.. — тихо спитала я, опустивши голову. А потім тріснула себе по щоках і насупилася. — Зберися, Настю! У тебе вийде! Не треба тобі допомогти цього гада! — я почала вперто намагатися вибратися із цього лайна, в якому опинилася. Дякувати Богу, дотягнулася до коренів, які якраз стирчали зі "зчесаної" землі берега, і вхопилася за них, як за останній шанс на порятунок. Радісно здалося, що вже би вилізала, але тут же ж відчула, що одна стопа, разом із капцем, потонула у болоті досить глибоко та ще й, якщо не помиляюся, зачепилася за якусь гілку. "От блін", - подумки вилаялась я, нервово зиркнувши на знерухомлену кінцівку. "Добре, що інша більш-менш може пересуватися, - втішала себе могла поки що лише цим. - Ну давай, витягайся звідти. Дава-а-й!". Я щосили тягнула ногу з болота, міцно тримаючись за корч. Мабуть, продовжувала би тягнути так і далі, але раптом відчула різкий біль у щиколотці і тому відразу припинила. Злякалася. Спробувала ще раз, мене знову заболіло. "Знайду ж біду на свою голову... Невже нозі щось зробила?.. Допоможіть мені хтось, будь ласка", - безнадійно дивилася наверх, адже розуміла, що репетувати – трохи дурна ідея, люди ж уже повернулися із пасовища, коли пригнали своїх корів. "Що ж мені робити?".