Минуло, може, зо дві довгі хвилини, перш ніж я вийшла з нажаханого трансу і сердито заговорила:

— Андрію, мені добре відомо, що ти любиш іноді подуркувати, але це зовсім не смішно. — несвідомо підійнявшись, я трошки скривилася від болю у щиколотці і сильніше стисла в руці мобільний.

— А за моїм голосом чути, що я сміюся? — долинув до вух серйозний бас брата, і я лише пригнічено зціпила зуби.

— Ні, не може бути… — тихо промовила, приречено опустившись на підлогу. — Але ж тато казав, що це більше не має повторитися… Як він?

— Поки все більш-менш в порядку. Лікарі сказали, що нічого серйозного немає. Через день-два випишуть. — постарався заспокоїти мене хлопець, але, зізнаюся, йому це не дуже вдалося. — Я просто хотів тобі повідомити…

— Так не робиться, Енді. Я зараз швидко збираюся і вже сідаю на маршрутку до Львова. — різко заявила я і, знову, але вже обережніше піднявшись, похапцем почала складати рюкзачок.

— Настю, я ж сказав, що все поки що добре, це не настільки серйозно, як колись бувало. Тому не треба, ти ще й маєш зв'язки розтягнуті, та й бабусі тут більше потрібна. — взявся зупиняти мене мій схвильований зеленоокий брат. "Так, я тут бабусі зі своїми зв'язками тепер страшна помічниця", - подумки зіронізувала моя свідомість.

— Енді, але ж тато… — припинивши будь-які дії, заговорила з провиною. — Я би дуже хотіла його навідати…

— Я знаю, але лікарі казали, що йому зараз потрібен спокій, тому навіть мене з мамою не дуже хочуть пускати до нього. — розуміюче повідомив він, а я лише тяжко зітхнула й сіла на ліжко. — Там у вас, мама казала, має бути на днях якесь свято. То, може, ближче з тутешніми познайомишся.

— Ага, в нас сьогодні якийсь празник, та щось мені геть настрій вивітрився туди йти… — чесно сказала я, глянувши на годинник і зрозумівши, що, певно, вже би мала бути там.

— Йой, Насть, краще йди і розважся трохи, теж сама тільки після екзаменів. Я ж кажу, щоб ти так не хвилювалася. З татом все буде добре. Він як минулі рази вибирався звідти, то і цей не буде винятком. — змінений відстаню голос хлопця почав мене підбадьорювати.

— Я це розумію, але довго так не може продовжуватися. Коли з цим уже стануть щось робити? — насупилася я, не маючи ніякого бажання зараз іти туди і веселитися, поки мій рідний у такому стані.

— Думаєш, я знаю? — так само незадоволено запитав Андрій.

— Гаразд. — вкотре стомлено видихнула. — Піду на той празник, а то ще бабця може сама випхати, незважаючи на мою постраждалу ногу.

— От і добре. Тільки не зловживай алкоголем. — несподівано підколов мене брат.

— Йой, чуєш. — знервовано гаркнула я, зловтішно засвітивши зубами.

— Бе-е! — скривився молодик, а мені відразу захотілося смикнути його за той білявий чуб, але тільки-но хотіла щось сказати, як він уже з більш щирою добротою перебив: — Гарного відпочинку, бувай.

— Ну, навзаєм. Бувай. — лагідно всміхнулася я, а потім заблокувала телефон і відклала його на тумбочку. "Що ж, на манікюр і педикюр відведу собі хвилин з десять, а на інше — най буде півгодини. Я вмію зробити все швидко. Та й нічого, якщо трохи запізнюся. Без мене празник не задриґнеться", - спокійно подумала я, а тоді продовжила підготовку, хоча цей процес де-не-де й уповільнював біль у щиколотці.

Після махінацій з нігтями, коли ще раз побувала у файному душі, вже побривши ноги разом із іншими потрібними місцями і вимивши голову, а не просто пополоскавшись від бруду, то зрозуміла, що не така я вже й швидка, як раніше думала. Хутко висушила волосся, а тоді зробила з нього добре зафіксований лаком кінський хвіст, після чого зав'язала на голові чорну з білими візерунками бандану (подарунок пані Марти вирішила поки не брати). Далі почала вдягатися, увімкнувши на смартфоні запальну музику, щоб відігнати сум і додати собі настрою. Верхню частину тулуба вкрив світло-жовтий коротенький топік, схожий на майку. На шиї розмістилася мамою подарована чорна підвіска у вигляді сонечека, а на стегна лягла досить коротка джинсова спідниця з високою посадкою і рядом золотистих ґудзиків. Далі швидко підготувала обличчя до макіяжу, а потім нанесла тональний, намалювала брови (хоч і нашвидкоруч, та кльово вийшло!), трохи темні тіні на повіки, гарні стрілки, щоб підкреслити кошачий погляд моїх блакитних очей, ще тушшю видовжила вії, легка рум'яна прикрасила щічки, а акуратні губи вкрив світло-рожевий блиск.

"Краса!" - пискнула я подумки, розглядаючи весь результат у повен зріст у довгому дзеркалі. На плечі висіла прямокутна шкіряна сідельна сумочка, в якій був телефон, маленькі духи, антисептик, блиск для губ, дзеркальце, туш, жуйка, вологі й сухі серветки, навушники, невидимки, кілька гумок для волосся, шпилька, пара прокладок, трохи вати, ручка, якийсь старий аркуш паперу, гаманець, перцевий спрей (всяке може трапитись) і ще купа різних "на всі випадки життя" речей. На ногах були чорно-білі "Ванси", при чому одна зі стоп була перев'язаною, що я не приховувала, а на верх накинула темно-синю, як спідницю, джинсовку, бо ж потім може бути прохолодно. "Я готова підкоряти цей світ! - задоволено всміхнулася я, ще краще розглядаючи себе. - Ну, не світ, а село, але це таке – нюанси".

Тільки-но вийшла з коридорчику, в якому взувалася, до кухні, аби кинути собі наостанок щось до рота, то бабця відразу зйойкала про коротку спідницю і ще раз про постраждалу ногу. Я була змушена кілька хвилин вислухати її не конче серйозні повчання і, коли розповіла про батька, ми з нею ще певний час посиділи, невесело поговоривши про це, доки я перекусила смачними млинцями.

— Володя тя не буде стрічати? — поцікавилась старенька, виглянувши з дому, коли я вже повільно йшла стежкою до брами.

— Що? Ні, чому це він мав би мене зустрічати? — нерозуміюче обурилась я, зупинившись і питально зиркнувши на неї.

— Ну, якшо Ігоря зараз нема, то твій кавалєр ту – саме він. — усміхнено пояснила свої слова бабуся, а я лише неочікувано розгубилася.

— Ніякий Вова мені не кавалер! Не верзіть дурниці. — оговтавшись від незрозумілих почуттів, фиркнула я, а потім розвернулася і, криваючи, подибала на той празник. Місце, де він буде відбуватися, мені бабця сказала ще завчасно, тому я трохи знала, куди йти, та й це село ніби не є таким великим, щоб я боялася тут заблукати.

Я роздивлялася краєвиди і різні будинки, краще вивчаючи місцевість, поки стрункі ноги неспішно крокували до потрібної території, час від часу криваючи. А топати було куди, тому я згодом запхала до вух свої рожеві вакуумні навушники і включила перші-ліпші пісні, зі спеціально створеного плейлисту "Для Натхнення", які тут же змінили навколишні звуки природи й дозволили зануритися у різноманітні асоціації, що були в мене з ними пов'язані.

Час нешвидкої ходьби промайнув досить непомітно, поки я пригадувала цікаві моменти свого життя з подругами чи батьками і братом, інколи орієнтуючись на хати, які мені описувала старенька. Коли зрозуміла, що прийшла до потрібного місця, мене зустріла невелика поляна, огороджена живим плотом і входом до якої слугувала дерев'яна арка, прикрашена якимись лозами. Всередині була невеличка сцена, на якій квартет музикантів вигравав на різних інструментах якусь добре відому українську музику, і різні вікові категорії людей, що були доволі святково вбрані й або танцювали, або теревенили, або мовчки сиділи і просто спостерігали за цим всім. Звідусіль ще лунли сміх і верески дітей, що бавилися у якісь ігри.
Я обережно пройшла повз певні групи незнайомої молоді, які дивними поглядами дивилися на мене, що було не конче приємним відчуттям, а потім полегшено сіла на різнокольорові шини, половини яких стирчали просто із землі, так як всі лавочки були зайняті. "Гм, цікавий спосіб використати непотрібні шини", - подумала я, оцінюючи чиюсь ідею.

— Привіт. — раптом почула біля себе спокійний дівочий голос, а потім звернула увагу на його власницю. Вродлива дівчина в чорній кепці була вибрана у подерті джинсові шорти і сорочку на довгий рукав у чорно-зелену клітинку, що личила до гарних очей, які мали змішаний відтінок смарагду й срібла. Її темне карé було з одного боку зафіксоване невидимкою, на спині, певно, був якийсь рюкзачок, а на ногах чорні "Адідаси".

— Привіт. — так само спокійно привіталася до неї я, припинивши оцінювати й подивившись кудись на людей, що танцювали. Вона акуратно сіла біля мене.

— Я Катя. — далі по-простому простягнула мені руку, відрекомендувавшись. Я здивовано глянула на неї, а тоді на її долоню.

— Я знаю. — цупко відповіла, беземоційно відвернувшись. "Досі не можу забути той погляд, яким вона тоді на мене дивилася. І чому не допомогла, коли я у тому болоті застрягла?" - насуплено думала я, не звертаючи увагу на те, що так звана Катя не припиняла свердлити мене очікуючим поглядом, досі не забираючи руки. — Настя. — здалася я, нарешті, потиснувши її доволі худорляву кінцівку.

— Як твоя нога? То шо, Натан ти надав потрібну поміч? — спитала брюнетка, кивнувши на мою збідовану ступню. У відповідь я лише кивнула, а співрозмовниця неочікувано розсміялася. — Я вже йго пов'язки впізнаю. — крізь дивний сміх мовила вона, а я тільки нерозуміюче кліпала. — Боже, — іронічно зітхнула дівчина. — Певно, коби я Вові не пригрозила, ти би там ще довго стирчала, а то він у нас має ше ті бзіки. — "Які ще бзіки?" - не зрозуміла я, почувши її думки вголос.

— Ну, не знаю. У будь-якому разі, напевно, дякую, що пригрозила йому тою бабцьою. — нервово всміхнулася я, зиркнувши на неї.

— Та нема за шо, ім'я баби Явдохи завжди помогає напоумити того дурня. — чесно відказала Катя, очима шукаючи у натовпі, мабуть, Вову. — Вона йго ліпше рідної матері ганьбит, коли треба. — захи-хикала вона, а я її навіть легенько підтримала, насмішливо пхикнувши.

— Не знаєш часом, коли він прийде? — стурбовано поцікавилась я, почавши схожі зорові пошуки симпатичного власника русявої чуприни.

— Відки я можу знати? Либонь, зараз із Натаном десь ся тратит. — стенула плечима вона, а я відвела від натовпу погляд і задумалася. "Дивні у них із Натаном стосунки. То вони побитися готові, то допомогають один одному", - сконфужено міркувала я, а потім почула, як невелику галявину почала заповнювати якась повільна мелодія. Згодом помітила, що більшість людей із території для танців "розсмокталися", а натомість на неї вийшло кілька парочок, трійка з яких були не конче молодими. — Мідляк. — констатувала Катя, а потім ми знову замовчали. Серед цього всього зловила себе на думці, що теж хотіла би, щоб мене хтось запросив, хоча далі усвідомила, що з травмованою щиколоткою це би недолуго виглядало. "І де той Вова? Сам же ж казав, що буде чекати мене", - не припиняла дратуватися я, розглядаючи людей, що не танцювали. Ми з новою знайомою сиділи, нічого не кажучи, доки пісня не завершилася і дуети не поросходилися.

— Слухай, — взялася говорити я, а то все ж хотілося зав'язати якусь розмову. — А ти на кого вчишся? Чи, може, вже вивчилася? — після цього питання вона прикувала до моєї очікуючої персони свої сіро-зелені очі.

— Вивчилася на дизайнера. Зараз в активному пошуку роботи. — не затрималася із відповіддю дівчина. Я лише агакнула, а потім розповіла про себе. Катя чесно назвала мови трохи дурним заняттям, а я вирішила, обурюючись, так само відказати і про її професію. Після цього ми знову затихли. Але через пару хвилин для знищення неприємного мовчання голос уже подала вона, а не я, що мене несвідомо втішило. Ми спершу говорили з нею про те, чому вибрали такі факультети, внаслідок чого змогли краще зрозуміти вибір одна одної. Потім Катя розказувала про своїх домашніх улюбленців, про що я теж не змовчала, адже люблю тварин. Ми добряче нареготалися, коли вона повідала мені про її пригоди з чудернацьким котом Фредом, британської породи, а я поспіхом розповідала ще про мого висловухого Герка (не дивуйтеся, Геркулесом його саме Андрій вирішив назвати), який вдома ніяк не дає мені спокою зранку. Ще ми говорили про те, як вона допомагає своїй бабусі і що кожного літа сюди їздить до неї, бо ж брат (до речі, двійник) зараз працює у Польщі.
Протягом цих колись веселих, колись не дуже теревень, я зрозуміла, що Катя – дійсно непогана дівчина, навіть якщо спочатку так холодно зі мною поводилася. За такими розмовами пролетів майже весь час празнику. Іноді ми ставили, щоб розім'ятися, і я навіть трішки танцювала, а далі знову сідали і говорили.

— Ото вже вам писки не стуляються! — голосно засміявся поруч Вова, а наш дует відразу здивовано припинив насичену розмову про тутешніх хлопців і шоковано витріщився на нього.

— Люблять баби плітки розпускати, шо їм зробиш? — риторично спитав Натан, безпристрасно знизавши плечима і розвівши руки вбоки. А ми дві лише, як ті риби, захапали ротом повітря, збираючись щось сказати. Парубок був убраний у білу футболку і чорно-білі спортивні штани, мабуть, від "Адідасу". Чорні кросівки теж були від тої ж фірми, а голову прикрашали білі "Райбени".

— А ті діди нияк не можуть набавитися, що навіть на празник спізнилися! — врешті, знервовано фиркнула Катя, швидко підійнявшись і ставши впритул до брюнета, що відразу видало те, що він був-таки трохи вищим від неї, незважаючи на її ненизький зріст. "То вона зробила акцент на слові "баби"?" - цікаво подумала я, а тоді зиркнула на Вову, який безцеремонно пропалював мене своїми сірими очиськами. Від цього я, чомусь, зніяковіла. Хлопець був одягнений у чорно-білу футболку і чорні подерті джинси. Волосся було гарно зачесане набік, а ноги взуті у білі "Ванси". "Стоп, чому це у нього теж "Ванси"??".

— Ей, неправда! Ми не спізнилися! — згодом оговтався пан Польовик, через що ті двоє припинили поїдати одне одного роздратованими поглядами і питально зиркнули на нього. — Я просто ту Настю чекав, а коли зрозумів, шо вна, ЯК І ВСІ БАБИ, запізниться, то пішов із Натаном ся розважати. — виправдався Володя, а я лише вражено ахнула.

— Та як ти смієш на мене все перекидати?! — вирішила теж підійнятися, але через різкість цього руху стопа болісно занила, змусивши мене скривитися. — І як же ви там ся розважали?? — спеціально повторивши стиль його сільського мовлення, обурено огризнулася я.

— Та ніяк, ти то не треба знати! — показав мені язика Вова, а потім відстрибнув, коли зрозумів, що я замахнулася, аби його ляснути.

— Тобі щастить, що в мене проблеми з ногою! — злісно прошипіла я, коли він почав задоволено шкіритися. — Якого дідька тебе бозна-де носило, якщо сам на той празник мене закликав??

— А хто казав, що я тебе кликав, Дурастьо? — не припиняв світити зубами Вова, що мене дедалі більше злило.

— Куди ти ня взяв, придурку?!! — почула я раптом верески Каті і зрозуміла, що зовсім не помічала того, що робили ті двоє, поки ми з Вовою гризлися.

— А не треба було мене доводити! — зловтішно заявив Натан, кудись на плечі несучи мою новоспечену подругу.
"Пробач, Катю, на жаль, зараз я не можу тобі допомогти. Ти була мужнім воїном", - розчулено стиснула кулак я, у поминанні її особи стуливши очі. Та несподівано відчула, як мене підхопили на руки і кудись понесли.

— Що ти робиш??! — кричала я, поки Вова виносив мене за межі території проведення празника, який уже давно добігав кінця. "От і до мене доля Каті дійшла".

— Тобі ту вже нема шо робити, так шо не верещи. — сковуючи мої наполегливі спроби звільнення, мовив володар проникливих сірих очей. "Чорт, якщо зараз вискочу з його рук, то точно собі лише гірше зроблю", - я здалася і наступні кілька хвилин спокійно дозволила себе нести. — І як тобі празник? — цікаво глянувши на мене, спитав молодик, а я тільки закотила очі.

— Добре, що хоч із Катьою спільну мову знайшла, а то би з нуду вмерла. — знехотя відповіла я, гмикнувши. — Ти чого не прийшов, якщо сам казав, що будеш мене чекати?? — потім нерозуміюче запитала, і зловила себе на тому, що зараз мій голос звучав із нотками якоїсь обирази. "Якого це дідька??".

— Кажу ж, що тобі того знати не варт. — відмовився він. — А що, так вже ня там тобі бракувало? — грайливо звузивши очі, з певним азартом поцікавився Вова.

— Ага, бракувало. — чесно відповіла я і зашарілася, демонстраційно надувши губи і відвівши погляд убік. Парубок почав здивовано на мене дивиться. — Я на тебе образилася, тому надалі чекай на різні капості! — я показала йому язика і, тільки-но відчула, що його хватка ослабла, вислизнула з його рук і якомога обережніше ступила на землю.

— Не дуже болить нога? — стривожено зиркнув на мою нижню кінцівку він, а я лише похитала головою. — Може, все-таки Вам знайти якусь палицю, бабусю? А то хтозна, ше си випадково голову зломите...

— Ах, ти ж! — цього разу я встигла його тріснути, перш ніж він відскочив від мене. — Як же ти мене дратуєш!

— Ох, пані, ці почуття взаємні! — тоді ж весело повідомив русявий, а я тільки вкотре фиркнула, відвернулася і, шкутильгаючи, пішла до бабусиного особняку. — І як тобі Катя? Файна, еге? — опинився поруч недавній кривдник, звернувши мою увагу на себе.

— Ага, непогана. — сухо відповіла я, спрямувавши очі на дорогу, і після цього на певний час ходьби ми замовчали.
Вечірня прохолода, що почала поступово переважати над теплом, потроху огортала мої голі ноги, що, не поспішаючи, тупцяли. А ще ті ж ноги почали ненаситно жерти комарі, через що я часто смикалася, тріскаючи їх, і десятки тисяч разів шкодувала, що не вдягнула джинси. Повсюди чувся тихий шурхіт листя дерев і кущів, якими акуратно бавився вітерець, інколи прошмигаючи і повз нас. У повітрі кружляв аромат якогось сіна, рослинності і кльового (чорт) одеколону мого на той час німого співрозмовника. Я коли-не-коли крадькома допитливо зиркала на нього, а потім знову відводила погляд.
"До речі, чомусь, у мене не з'являється жодних думок щодо того, що Катя може подобатися Вові, навіть якщо він так її вихваляє. Гм, знати б, чому?". Від роздумів тут же миттєво відірвало те, що сіроокий раптово смикнув мене на себе, внаслідок чого я притулилася до нього всім тілом, а не хіба долонями. Щоки миттєво почервоніли, як тільки зрозуміла, що мій немалий бюст добряче втиснувся у його напружені груди. Серце одразу почало пришвидшено калатати, а кожною частинкою шкіри пробіглося мимовільне тремтіння, варто було лишень усвідомити, що молодик зараз поклав свою руку мені на талію. "Що він робить?..".

— Ти ледь би в лайнюх не стала. Будь обережнішою. — коли над вухом пролунав його приємний голос, я на довгу секунду завмерла, а тоді, прийшовши до тями, швидко відіпхнула нахабу від себе.

— Тобі би лише з дівками пообійматися! Збоченець! Відчепися від мене! — намагаючись приховати сором, крикнула я і зраділа, що надворі зараз хмарно, а вуличних ліхтарів нема, тому несвітло, щоб він міг це помітити. "Боже, а якщо цей дибіл почув, наскільки сильно гупало моє серце??". — Ліпше би вже стала у той дурний ланюх, ніж ти змушував!.. — обірвала репліку і стихла, побачивши у темряві ночі, що непомітно наступила, його нерозуміючі кришталево-сірі вічі.

— Змушував що? — схилив голову набік він, питаючи. "Змушував землю тікати з-під ніг…" - відходячи від того, що щойно було, подумки відповіла я.

— Ай, забудь! — відмахнулася і, обійшовши ту перешкоду, від якої він мене так по-геройськи вберіг, попрямувала до будинку, що був уже в кількох метрах від нас.

— Ти що, знову образилася? — з нерозумінням поцікавився Вова, швидко наздогнавши мене. — Я не мусів тя рятувати від того коров'ячого добра?

— Забудь про то. — коротко відрізала я, поспішно зайшовши на територію дому. — Гарних снів, Вово! — наостанок ображено буркнула, а тоді русявий зразу заговорив, спершись на браму:

— Дурастьо, я з тобою післязавтра буду корови пасти, бо твоя баба ня попросила, так шо будь готова!

— Буду я готова, не печися! — роздратовано відкрикнула йому я, навіть не обертаючись, поки комарі не припиняли мене, у прямому сенсі слова, поїдати. "Що? - нарешті, усвідомила сенс його слів, коли зайшла всередину хати. - З ним корову пасти??".
Тяжко зітхнувши і збагнувши, що там точно несумно буде, я поплелася повз кухню. Бабуся щось мені крикнула, мовляв, чи неголодна. Я швидко подякувала, відказала, що не хочу їсти, що дуже втомлена і зайшла до кімнати. Там нашвидкоруч змила макіяж, із зойками розчесала волосся, перевдяглася у спальне платтячко, обережно зняла пов'язку і залізла до ліжка. Проте, заснути вдалося не одразу, адже голова була набита різними думками, які в мене викликали то посмішку, то гіркоту, то дратування. "Якщо пасти корови будемо в четвер, то що буде завтра?".