Мені й на думку не спадало, що Онета могла таке зробити. Ось так розчаклувала мій камінь і лишила наодинці, на висоті десяти метрів, фактично, у жрицькому дуплі. Моя волелюбна душа не витримає так ані годинки.
    Гнів і розгубленість взяли верх та звалили мене у м'яке біле крісло при стіні, а мій погляд все не міг  відірватись від дверей. Ніби чекав, що от-от вони відчиняться знову. Ніколи, присягають, ніколи Онета не дозволяла собі зачинити мене ні в будинку, ні в кімнаті, ані будь-де інде. Напевно, вона знала, що попри заборону я піду знову у лігво лоньєрів, чого б мені цього не вартувало. І, у такому випадку, я з нею повністю згідна.
    По лівій та правій стороні крісла стояли масивні книжкові шафи, які багато років кормили мене новими знаннями. Я скоса зиркнула на одну, потім на іншу.
    Здається, у мене є непогана ідея.
    Я стала навпроти переповнених полиць першої шафи. Тут пилились молитовні сувої та різні книжки. Різні по розміру, кольору і навіть мовам. До усіх дивнозвучно названих книг я вмить втратила цікавість і коли почала водити пальцем по корінчиках палітурок, я байдуже перескакувала їх. Інші ж по черзі виймала, переглядала вміст і клала на місце. Подекуди доводилось відкашлюватись від пилу, що безсоромно здіймався у повітря тільки но його торкнулась. Аж ось я знайшла саме ту книгу, яку потрібно — книгу заклинань, яку не вперше потайки брала до рук, і яка завжди таємничим способом перемішувалась серед інших книг, збиваючи мене з пантелику щоразу, коли хотіла її знову відшукати.
    Палітурка забарвлена у приємний колір пінистої морської хвилі. На дотик, наче кремінь, тверда й гладенька. Щоправда назва у книги завжди здавалась мені чудернацькою - "Посібник клопіткого будення". Зате вона мальовничо вирізьблена, прикрашена білими печерними кристалами. Я обережно гортала пожовклі сторінки, що давно вже не відчували людських рук, доки не натрапила на знайомий візерунок. Точнісінько такий, як на моєму камені. Під зображенням у книзі був красиво оформлений текст. Що ж, погляньмо.. "Заклинання Філіанти. Надає будь-якому предмету відмикальну, замикаль-ну і відслідковувальну функцію.." І бла-бла-бла.. Це лише вступний опис. Стоп! Відслідковувальна функція? О, невже? Тобто у день мого повноліття Онета знімала відслідковувальне закляття з мого лука обіцяючи, що більше не буде стежити за мною, а сама тихенько й непомітно наклала те ж закляття на камінь, який я кожен бісовий день носила з собою в кишені, адже це ключ до будинку?... От же ж стара відьма!
    Згадавши, що підступний камінь досі у кишені, я демонстративно викинула його на підлогу у центр великої кімнати, щоб відразу в око било. Нехай це служить моїм протестом.
    Більш менш приборкавши гнів я повернулась до книги в спробах відшукати саме заклинання і з марною надією, що мені все вдасться без магії. Схоже, що навіть це заклинаннячко Онета приховала від посторонніх очей. Якщо мислиси логічно, то потрібно було б вицарапати новий візерунок. Але з якої лінії починати, невідомо. Я оглянула книгу з усіх сторін, подмухала на розгорнуту сторінку, потрусила, потицяла вказівником, і все дарма. Важко видихнувши, я поклала книгу на місце. Пил знову здійнявся перед носом, защипав очі й проник у горло породжуючи сухий кашель. Тепер мене дуже цікавить, чому тут ніколи не прибирається. Мій погляд зупинився на круглому отворі у стовбурі, звідки крізь сплетену із зелененьких лозинок віконницю проглядався ненаситний сонцем ліс. Що ж, якщо дерево не спустить мене, то я спущусь по ньому сама.
    Дорогою до вікна я завмерла перед красиво обрамленим позолотою дзеркалом. Його нам колись давно подарував Онетин знайомий алхімік зі столиці. Сонячне проміння, у якому виблискували мої дивні біленькі веснянки, ковзало по його поверхні й не давало мені чітко розгледіти своє відображення. Хоча тут не було що розглядати. Звичайна рано вранці похапцем заплетена чорна косичка. Одяг зовсім мені не відповідав. Замість сорочки, шкіряного корсету, брюків і чоботів на мені мала б бути легка сукня. А замість сагайдака на спині та луку - чарівні прикраси зі срібла, перлів чи навіть діамантів. У своїх вуглецевих очах я помітила якийсь спалах. Але... швидше за все мені це лише здалося. Так, дзеркало досить брудне. Треба було б його хоч раз протерти.
    Нащо я зупинялась? - майнуло мені в голові. Моє відображення пильно приглядалось до моїх очей, а я до його. Дивне відчуття, що споза задзеркалля на мене дивиться хтось чужий, лоскотало живіт лише секунду. Я знову повернулась до вікна та обережно сперлась руками на підвіконня, оцінюючи висоту, що мушу подолати. Незважаючи на те, що це південна сторона стовбуру і тут нагущавилось найбільше гілок, лише три з гих виглядали достатньо міцними, щоб витримати стрибок. А ще цю ситуацію у театральну трагедію перетворювала висота між найнижчою грубою гілкою та землею. Вибирати немає з чого. Доведеться набиратись сміливості й стрибати з чого є.
    Перша гілка була по лівій стороні. Ставши чобітьми на не надто надійну раму я нагнулась й злегка розгойдалась, готувалась до стрибка. За секунду під ногами відчулась нерівна потріскана поверхня кори. Подумки я раділа не гірше маленької дитини не приховуючи широкої посмішки, адже я ще ніколи такого не робила. Карапкатись на дерева я вмію ледве не з пелюшок, але стрибати по таких гілках додумалась тільки тепер.
    Щоб скочити на наступну гілку, потрібно було б повністю розвернутися. Вже після першого невпевненого кроку я інтуїтивно  розправила руки по-лелечому. Зараз рівновага перш за все. Шляху назад не буде.
    Війнув вітерець. Він незграбно роздув мені волосся по обличчю, наче був зацікавлений у моєму падінні. Увесь довколишній світ відразу звузився до цих трьох гілок. Я як ніколи стежила за своїм диханням, а кроки давались все важче. Можливо я зробила помилку, можливо мала б повернутись. Але я занадто вперта, щоб це признати.
    Стрибок. Під чобітьми почувся глухий тріск. Навколишня тиша, що ховалась у непомітних тінях, враз розгнівано огорнула мене й примушувала слухати стукіт свого нажаханого серця. А коли вже, здавалось би, все позаду, ліва нога ковзнула до краю. Злякавшись, що впаду раніше ніж собі уявляла, відразу ж відкинула праву ногу на інший бік та осідлала гілку. Щоб знову встати на рівні ноги довелось у такій позі поволі сунутись назад, а коли врешті мій сагайдак гупнувся об стовбур я охопила його руками, виставила чобітки на гілку і плавними обережними рухами  знову відновила вихідне положення.
    - Фух... - полегшено перевела я подих.    
    Серце під корсетом й далі скажено тріпотіло, заражаючи дрожем поступово все тіло. Гадки не мала, що звичайні стрибки такі виснажливі.
    По переду залишилась остання, третя гілка. Відстань між нею та мною була набагато більшою, ніж та, яку я змогла б подолати одним стрибком. Інші, менші гілки, ненадійно пританцьовували. При такому розкладі обставин я мушу вибирати. Або я просто зараз зістрибую з такої висоти і ламаю собі кісточки, або розгойдуююсь на сумнівній гілляці, яка дещо ближче, щоб вистрибнути на останню грубу гілку і в результаті все одно впасти і розбитись. Як не крути, та страх голову дурить як може. Ризикну повисіти на гілці, що ледве себе витримує. Падати не по своїй волі звучить розумніше ніж свідомо. Тож не гаючи часу я знову на місці розгойдалась, скочила, вхопилась руками в бідолашну галузину. Вона повністю потріскалась, заколола руки гострими кінцями і я відразу ж гепнулась на останню гілку просто животом униз. Однак цього трюку також не вистачило. Зрозуміла я це, коли відчула, що з'їжджаю додолу. Тільки й встигла, що зойкнути.
    Світ завертівся дзигою, яка не зупинялась, а лише набирала обертів. Світло змішалося з усім решта білою пастеллю. Раптово прийшла темрява. З легенів ніби усе повітря вибилось, а тіло пронизала раптова біль.
    - Чорти б мене побрали... - просичала я, осилюючи саму себе. Крізь привідкриті повіки я побачила над собою ненависну гілку, - Що, не витримала важкої долі? - Напевно, в мене ще ніколи не був такий помалий скрекотавий голос.
    Десь недалечко почулось іржання досі голодного Ваєсаля. Він поволі привів мене до тями. "Немає часу стелитись килимом в траві" - лунали в голові підбадьорюючі думки. А подумати ж то легше, ніж зробити. Вставалось мені ой як не солодко. Взагалі дивуюсь, як я ще ціла залишилась і Онета не визбирує мене по частинкам із землі. Усе трусилось та, ніби, тріщало, як та надломана гілка.
    Волосся геть розплелось і цілі пасма нахабно звисали мені перед очима. Відразу й не помітила, та руки стали брудними та розцарапаними. З ран сочилася світленька кров, яку я відразу притулила до губів і почала висмоктувати її солонуваті краплини. На мить себе відчула хижаком.
    Наприкінці невидимої стежки, яку я собі подумки проклала, на мене чекала конюшня. І Ваєсаль. Бідолашний місця собі не знаходив. За огорожею було видно, як він кружляє мотаючи вперед і назад головою. Переливання його темної шкіри передавало усю силу та грацію ув'язнену в молодих м'язах. А лише кілька років тому на ньому можна було реберця порахувати. Будучи лошатком він пізнав багато власників, та ні в кого він не приживався, доки не потрапив на ринок у Пюріні, де випадково опинилась я з Онетою. Не могла я пройти мимо. Його очі блищали запалом та енергією. У той момент я наче зустріла свою споріднену душу. Кінчиком носика відчувала, що це взаємне. Не пам'ятаю вже скільки всього я наобіцяла Онеті перед покупкою Ваєсаля, але я рада, що не поступила інакше, не відігнорувала свої ж емоції і рада, що не здавалась у вмовлянні жриці.
    - Ваєсалю... - поплескала я коня по шиї, як тільки підійшла ближче до відчиненої дерев'яної віконниці, звідки він виглядав, - Нам з тобою потрібно дещо перевірити. Сподіваюсь ти не проти.
    Кінь мовчки дивився мені у вічі. По руці побігли невидимі хвилі його невщухаючого запалу. Він був готовий піти хоч у вогонь, хоч у воду, вірно стоячи при мені світ підкоряти. Завжди. Але хвилі доносили й морозну тривогу. Страх - це зовсім не в репертуарі Ваєсаля. Я здивовано насупила брови та оглянула дерева позаду мене, що сверлили мені спину самовпевненим поглядом. Вдалині затьохкала пташина, доносила дзвінким співом кінець весни. Сонячні промені поважно бродили між стовбурами освітлюючи кожну приховану за кущиками доріжку, а вітер грайливо перебирав листячком псуючи при цьому солідний вигляд узлісьних дерев. Здавалось би все йде у звичному руслі, але, видно, тварини відчувають якісь такі хвилі небезпеки, які для мене зовсім недоступні.
    Копита глухо вдарялись об вигрітий грунт. Ми рушили по битій стежині до лігва, яке так манило таємницями.  Нетерпіння й неспокій заганяли мої думки кудись вперед, а Ваєсаль з повним розумінням чимдуж розігнався за ними вслід. Повітря, як завжди при такій швидкості, стало більш непропусним. Щоб не перекинутись назад я нахилилась низько-низько, аж до пустотливої молочної гриви коня і втупилась у горизонт, виглядаючи, де б нам краще звернути. Як тільки крізь листям промайнув блиск сріблясто-джерельної води, відразу ж скерувала Ваєсаля в інший бік.
    - Ми майже на місці, друже, давай, гій-йо! - підганяла його все більше і більше, а він лиш слухняно підкорявся.
    За деякий час ми опинились перед входом у лігво, де й зупинився мій вперше пройдений сюди шлях. Прихід відчувся по особливому, коли Ваєсаль запротестував і почав брикати перед старими сивими деревами. Стало не по собі. Холодок царапав шкіру спини й проколював її льодяними пазурями. Це місце, схоже, ніколи не палало гостинністю. Про це я дізналась, ще коли побувала тут вперше. Але тут щось змінилось і точно не в найкращу сторону. Поведінка коня цьому підтвердження. Я була змушена вести Ваєсаля за собою. Не хочу лишати його самого. А особливо зараз. Зіскочивши з сідла так і зробила. Він поступово примирювався до безвихідності ситуації, йшов більш виважено.
    Через щільні проходи між деревами не було можливо передбачити, що чекає нас за поворотом. Тож ми зовсім не були готові побачити мертвого з роззявленою пащею лоньєра. Як тільки він з'явився у моєму полі зору, захотілось запищати, скочити на Ваєсаля та рвати копитами землю звідси. Та й сам Ваєсаль, вочевидь, був не проти, бо нервово заіржав і почав копати нещасне коріння дерев. Я через силу затулила пораненими руками собі рота, аби стримати свій крик. В голові не вкладається, що хтось напав на лоньєрів. Ними малих дітей залякують, щоб у ліс самими не ішли. Навіть дорослі їх бояться більше смерті, бо вони відразу не вбивають. Спочатку роздеруть ноги, руки, доки ще дихаєш, а вже потім перейдуть до головного делікатесу, який щоразу зрадницько стукає в грудях й видає наше місцезнаходження чутливим на слух лоньєрам - серце. Де не ховайся, страх не приборкаєш. Ці тварюки добре знаються в полюванні наосліп. І ось весь цей нічний кошмар людства лежить мертвий під моїми ногами. Що може бути гіршим, страшнішим, жорстокішим ніж цей хижак? Моя впевненість у обізнаності в цьому лісі пригнічено похитнулась.
    Лоньєр лежав небезпечно близько. Було видно кожнісінький м'яз. Навіть після смерті вони щосили випирали з тіла показуючи свою могутність. Ікла були майже без виямок. Значить молодий самець. Кінці зубів ловили в тіні сяйво своєю білизною і здавались ще більш гострішими сприяючи викиду адреналіну в мені. Мушу заспокоїтись. Він же ж не безсмертний. Просто лежить та й лежить, нікого не чіпає. Поки що. Ось, очі відкриті, не кліпають. Навіть грудна клітка не рухається. І шия проколена чимось гострим. Двічі.. Що за дивина? 
    Помітивши ці два ідеально рівно проколені місця по боках шиї звіра, страх підмінився цікавістю. Я лише обережно наближалась ближче до порянення, щоб визначити його природу. То не меч, і точно не стріли. Таке доводиться бачити вперше. Не менш дивне те, що з ран кров виступала лише ледь помітними краплинками, не вибризкувалась фонтаном, як це буває зазвичай після перерізання комусь шиї. Та й калюжі крові не було видно. Я окинула косим поглядом тварюку і легенько доторкнулася холодного мускулистого тіла. Аж дух перехопило, що я справді це зробила. На дотик шкіра лоньєра була геть гладенькою та м'якою, як чорна оксамитова сукня, у якій мене знайшла Онета. Хвилі зовсім не відчувались. Кров не бурлила. Був повний штиль. Тепер я остаточно впевнена у його загадковій смерті.
    Ми рухались з Ваєсалем далі. З кожним поворотом, за кожним деревом на нашому шляху нас все більше поглинала пітьма. Якийсь незвичний туман опустився тут серед білого дня. На мене відразу хлинули дивні почуття. Ніби... я перестала відчувати кожну свою клітиночку тіла. Ніби сама Порожнеча проходила крізь мене. Сама по собі вона не така вже й погана. Нас змушє її боятись лише те, що там водиться ще від часів правління Нефериса ІІ. Не знаю, як йому це вдалося, але самим фактом, що він загнав усю нечисть до Порожнечі і запечатав туди вхід, я володію. Якраз відтоді ми рахуємо роки. Я проходила цю тему по історії Елайду з Онетою. Було це майже пів року тому
    Передуючі дерева ніби розступились демонструючи нам дещо жахливу картину. Тіла. Мертві тіла шаблезубих хижаків. Вони лежали ледве не під кожним стовбуром по колу маленького перелісся. Повітря було насичене болем та їхніми відчайдушними передсмертними криками. Крові, як і при першому знайденому лоньєру, не було, але мій мозок вправно домальовував криваво-бордові плями. Відлуння їхніх благань кололо серце. Ненависть до цих жорстоких тварин розвіялась. Натомість очі щипав жаль. Сама від себе такого не очікувала, адже я мисливиця і вони мої прямі конкуренти у цій справі.
    Непомітно для себе я відпустила поводи коня, які досі міцно тримала в кулаці. Лишила позаду. З жахом у вологих від сліз очах я просто крокувала не знаючи, що тепер буде. Кожен мав на шиї ці кляті дві рани. Їх ніби насадили на списи і потім безжалісно викинули, як непотрібне тряп'я.
    На іншому кінці галявини з'явилась темна постать. Вочевидь у лісі недостатньо темно, щоб ми не помітили ще чиєїсь присутності. Що ж, якщо ми не хочемо показуватись, на туман покладатись не варто. Ми з конем відразу почали задкувати ховаючись серед бездиханних дерев. Постать все стояла, стояла, не рухалась. Ніби дивилась на нас і давала дозвіл на втечу, доки не пізно. В голові роїлись думки, що саме це і є той незнайомець, який винен у вбивстві. Мабуть я мала б підійти та подякувати за допомогу чи запропонувати співпрацю. Але щось це все виглядало надто підозріло.
    Коли постать враз поворухнулась, то здалось, ніби вона зовсім не торкався землі, ніби просто плив над трупами тварин. Я округлила очі від здивування.
    Це точно не людина.
    Із виском, нагадуючим сміх, вбивця здійнявся високо над кронами дерев. Щоб не впустити слід, я вибігла на відкриту місцину. Ледве встигла побачити, як силует понісся в сторону селища. Він швидко розчинився в повітрі. І туман зник разом з ним.