Серед білого дня враз настала ніч. На місто опустився чорний туман, що нагадував несподівану грозову хмару літнього вечора. Він спокійно і невимушено клубочився під ногами й над головами людей, що розгублено стояли на вулицях столиці, покинувши роботу та хатні справи через небачену аномалію. У когось раптова темна пелена викликала захват, але вже скоро це змінилось на стурбованість. Байдужий до всіх туман розмивав контури міста, продовжував густішати і з наступаючою темрявою росла хвиля шопоту й чуток. Холод підкрадався до кожного з тихою впевненістю, наче кобра, що готується до укусу. Ковзав по хребті та шиї, впиваючись іклами у саму свідомість спостерігачів.
    "Невже на дощ збирається?", - мовила сама до себе жінка й припинила місити тісто, щоб вперше за кілька годин виглянути у вікно. Сірі очі вмить округлились і молода господиня хутко вибігла у двір, шепочучи по дорозі заклинання, від якого в руці з'явилась кулька світла. Вже майже була кинулась на пошуки доньки, але мала розумниця прибігла до матері першою.
    "Мамо, мамо, що це?", - спитало дівча й притулилось рум'яною щічкою до маминого фартушка в муці. Вона не боялась. Навпаки була впевнена, що мати захистить її будь-якою ціною, як робила це завжди.
    "Не знаю, Тенно", - налякано відповіла жінка, взяла своє дитя на руки і пригорнула ближче до серця. Щосили та водночас з безмежною ніжністю вона стискала дівчинці праве передпліччя. Вона марно намагалась відшукати в тумані серед з'юрбованих людей знайомі обличчя. А тим часом голосів меншало, припинялись налякані зойки. Вуличні музики затихли, діти припинили гомоніти, вмовкли навіть набридливі старі з ринку. Перехожі переривали розмову в половині речення і порожньо дивилися в нікуди. Почувся недалекий звук розбитого глечика. Поволі паніка брала верх над здоровим глуздом і гнала матір з дочкою на руках переповненими вулицями. Доки ноги не спинились по чужій волі, а перед очима не повстали чорнильні плями найгірших спогадів, що сковували горло й легені.
    Після раптової зупинки маленькі спритні пальчики сховались в густому волоссі жінки. При денному світлі воно завжди заворожувало дитину своїм кольором гіркого шоколаду.
    Тенна безтурботно тицьнула носиком в мамину лляну сорочку, що виринала з корсету і сумно зітхнула, майже не помічаючи, що світло згасто. Їй набридло тут знаходитись без діла. Краще побавилась би дерев'яним коником, що змайстрував татусь. Насупившись вона підвела голову й глянула поза плече матері. Поступово гнівний вираз обличчя набув чітких форм жаху.
    "Мамо?", - дівча нервово смикнуло матір за рукав, але та навіть не кліпнула.
    "М-мамо?"
    Молоде личко налилося фарбою, а голос щоразу все більше зривався в істериці, як дівчинка повторно гукала завмерлу жінку. Смикала бідолашну тканину все частіше і сильніше, але мама лише непритомно втупилась поглядом в порожнечу, коли тим часом до них крок за кроком безшумно наближалась темніша за ніч напіврозчинена у повітрі людська постать.  
    Тенна зі скляними від сліз очима запищала.
    Наче чиясь тоненька ниточка смикнулась, зачепивши кожного, хто боязко вслуховувався в тишу. Лише один рух і вся напруга в повітрі обернулось криком і плачем, які доносились звідусіль.  
    Вони повернулись.
   
    ***
   
    Жриця у цю годину перебирала пожовклі сувої перев'язані зеленими ниточками. З кожної звисали зігнуті до чудернацьких форм срібні дротики - літери, завдяки яким вона могла відшукати будь-яку молитву. Сувої були розкидані по усій спальні. Жриця шукала один єдиний, який читала щороку в День визволення, що слугує початком фестивалю троянд, на знак благословення богині Елефтерії. Вона відмовлялась повірити, що загубила таку цінність.
    Стіни затремтіли. При чому так, як звичайне вухо не почує, а звичайне око не побачить. Таке могли помітити лише справжні освічені жерці, яких вчили з пелюшок відчувати невидимі хвилі, щоб ті змогли правильно спілкуватись із богами.
    Лиш на мить літня жінка зупинилась, ледь здивовано глянувши в сторону єдиного високого вікна в її кімнаті, а далі знову повернулась до свого безладу на килимі.
    Церемонія, як завжди, була напланована на ранок, і якщо до того часу вона її не знайде, доведеться імпровізувати, що робила частенько, проте далеко не з радістю. Жриця копирсалася в паперах і нервово прицьмакувала, коли вкотре витягувала з купи сувоїв молитву до Круателі, яку ще з часів навчання в руки не брала.
    Поступово хвилі стали сильнішими, а тремтіння стін вже чулось занадто виразно, щоб сплутати його з розбурханою уявою. Це змусило вищу жрицю припинити пошуки й випрямитись зі згорбленого положення. Дивне передчуття почало лоскотати в животі та підштовхувати її торкнутися стін, прислухатись. І вона не чинила цьому опір. При кожному її обережному кроці дзинчали срібні кільця та підвіски на важких заплутаних пасмах волосся. Жриця прижмурила очі. В зморшках, що виглядом трішки прибріхували про свій вік, читались численні підозри. Лише один дотик середнього пальця і її тіло вмить окропила колюча прохолода, якої дотримувався кожен камінець цього величного замку. Хвилі зі скаженою швидкістю мов шипами обволікли руку, плече, ключицю, груди, проникли у самісіньке серце, що тепер ледве витримувало таку лавину емоцій.
    Біль, відчай, панічний страх. Люди відчували безвихідь.
    Важко дихаючи жінка поклала обидві долоні на тонкі сірі шпалери.
    Крики, плач, біганина.     
    Ці хвилі прямували просто з міста. Щось не так. Невже повстання? Отак серед білого дня? Вона мусила все побачити. Жриця поправила широкі рукави та глухо затарабанила пальцями по стіні, смикаючи павутиння переплетених свідомостей, аж ось... Натрапила на малу дівчинку. На те, що вона бачила просто зараз.     
    Туман. Чорний туман. Нажахане дівча щосили репетувало, тікало, ховалось і переховувалось, але жриця таки зуміла угледіти шугаючі агатові постаті, що з виском нападали на міщан.
    Це неможливо...     
    Вона відсторонилася від муру. Білі квітчасті візерунки шпалер розмивались перед очима. В такому поважному віці потрібно хоча б пару секунд, щоб прийти в себе після сенагбису, але одна лиш присутність туману нагадувала про вичерпаний час, що тепер грав на чужу користь.
    Кімната потьмяніла від загадкового туману, який жриця щойно бачила очима малої дівчинки з міста. Вона почала налякано озиратися, коротким поглядом супроводжуючии в пітьму предмети довкола себе.    
    Ні-ні-ні, це просто неможливо...     
    Жриця негайно накинула на себе свій темно-зелений плащ зі срібними візерунками на спині і кинулась до королеви. Їй не хотілось вірити, що все це відбувається насправді, суперечила побаченому й почутому, але глибоко в душі вона ще ніколи не була такою впевненою у своїх жахливих здогадках.
    Стукіт її низьких каблучків відлунювався по усьому коридору й будив дрімаючий від нудьги замок. Слуги тут не рискали. Сторожі також. Вона прогнала всіх ще на початку своєї служби в замку, спеціально, щоб не плутались під ногами з постійними благаннями про благословення. В даній ситуації це видавалось неабияк розумним рішенням. Практично порожній коридор, де не потрібно нікого рятувати і можна спокійно виконувати свою роботу.
    "Когено, захисти й допоможи", - пробурмотіла вона, тільки-тільки усвідомлюючи маштаби виникшої проблеми.
    Кришталеві люстри насторожливо задзеленчали. Ніжний звук линув з одного кінця коридору до іншого так швидко, ніби його гнав вітер з вулиці. Жриця затамувала подих і оглянулась. Спітнілими пальцями вона нервово перебирала стібочки по краям плаща. Досвідчена богослужителька знала, що ховалось у цьому мороці і наскільки вона ризикувала, лишаючись на найвиднішому і найдоступнішому місці. Заклинання, якого точно вистачило б, щоб відбитись, вимагало простір. Наче охопивши невидиму кулю, жриця приготувала руки. Але потім, в останній момент, коли темрява сколихнула в неї перед носом, жінка притислась до стіни за одним з стовпів, сподіваючись на щіпку щастя, що її не помітять, чого однозначно було мало.
    Вона ніколи не геройствувала і вважала, що змінювати це вже запізно, тож долала свої пориви, як могла. Знала, що вони можуть закінчитись для неї вкрай трагічно.
    "Аораті магея", - ледве притуливши голову до каменя вона прошепотіла заклинання магічної невидимості.     
    Повз жриці пройшла могутня смолиста тінь. Навіть сліпий помітив би цю неприродню пітьму.     
    Таки не помилилась, це один з них.
    Постать, що ніскілечки не відрізнялась від людської, кілька хвилин оглядалась по сторонам, видаючи дивні звуки, які нагадували ріжучий вуха сиреновий сміх. Врешті решт вона подалась далі та звернула до лівого коридору, який попередній король наказав обвішати портретами його членів родини. Дзвін від кришталевих прикрас високо попід стелею полунав слідом, лишаючи жрицю на самоті з моторошною тишою, яку та для впевненості намагалась не порушувати ще кілька хвилин. Від однієї думки, що в закутках замку можуть бути ще такі ж примари, кров у жилах в суміші зі страхом пульсувала скаженіше, ніж після десятьох турнірів поспіль.     
    Небезпека лоскотала жриці п'ятки. Вона з острахом покинула схованку і швидкою ходою попрямувала далі. Минаючи поворот до "галерейного коридору", жінці спало на думку, що найідеальнішим варіантом було б трансформуватись, лиш би уникнути цокотіння туфельок і шелест тканини. Але заклинання, що позбавило її запаху магії, не дозволить їй цього ще щонайменше годину. Вона обережно припідняла сукню, навдибки пройшла повз і продовжила впевнено крокувати вперід по довжелезному коридору.     
    Через деякий час, минувши з десяток оздоблених вікон, вона вже змогла побачити обриси високих оздоблених позолотою дверей і двох солдатів по боках. Вони блискавично стали у бойову позицію і спрямували гострі мечі прямісінько на неї. Жінка лише насупила брови й похитала головою, не сповільнюючи крок.
    "Залізні телепні, це я! Відчиняйте негайно або ми усі тут сандалі на небо позакидаємо!", - її голос був геть хриплим, але солдати впізнали свою норовисту жрицю. Опустили мечі й прочинили двері у тронну залу. Вони не знали, що блукає коридорами і це наганяло таке зайве у цій ситуації відчуття жалю.
    "Зайдіть усередину і щільно зачиніть двері, якщо не хочете, щоб вкрали ваші душі", - промовила вже більш мелодійно, хоча хлопці все одно сприйняли це, як наказ, а не дружню пораду. Нехай вони ще поки не всьому розуміли, але помирати їм точно не хотілось.
    Наступної ж миті, коли стихло відлуння риплячих звуків та кількох голосних клаців, жриця забула про присутність молодих недосвідчених сторожів. В її голові кишів цілий вир думок про можливі сценарії, як дійшло до такої ситуації і що пішло не так на заході.
    Жінка було добре відомо, де знайти королеву. У разі небезпеки вона завжди приходила до Кімнати Сходу та Заходу - в спільний з королем потаємний кабінет, де могла безпечно набиратись сил, не побоюючись розбійницького чи повстанського кинджала в спині.
    Серед туману важко було розгледіти кольори тронів та шовкових завісів, які елегантно спадали по лівій і правій стороні підвищення. Важко було розгледіти, які могутні стовпи вишикувались у дві колони, які чарівні фрески прикрашають стіни та стелю й додають цій нудній залі хоч трохи святкового вигляду. Довелося навпомацки іти при холодній мраморовій стіні. Потрібно чим швидше дістатись тронів, де мав би знаходитись вхід у потаємну кімнату.
    Жриця від хвилювання перевела подих. За все життя вона побувала у Кімнаті Сходу та Заходу лише при владі попереднього короля, Мірдеса VII. Ті часи прогнили вбивствами невинних, які спричинили обурені солдати.
    Пригадавши пролиту кров своєї молодшої сестри, жінка призупинилась. Все тіло їй склякло від забутого болю втрати. На її місці мала б бути вона. Вона мала б жити далі, жити в замку і служити королівській сім'ї, як колись так палко мріяла.
    Стара зітхнула. Давно це було. Через силу зробила крок. Не час для спогадів. Вона мусила побачити королеву Ільвену. Небезпека росла зі швидкістю гірського потоку і зволікання могло вбити тисячі чи навіть десятки тисяч невинних.     
    Раптом жриця знову почула знайомий писклявий сміх. Такий тихий, що міг здатися лише витвором розіграної фантазії жінки, яка бачила забагато у своєму складному житті. Але вона, на жаль, знала, кому він належить.
    Жінка звернула увагу на темну бордову пляму попереду неї. Так, це були завіси. Вона поспішно сховалась за ними й почала обшуровувати руками камінці велетенської фрески, різнокольорової мапи Елайду, над якою схилили голови п'ять прабогинь. Крайні простягали руки аж до низу, обіймаючи цей грішний світ.     
     Потрібно було натиснути на кілька каменів певних кольорів у певному порядку. Ох, їй би зараз той молодий зір.
    Після кількох невдалих спроб жриця з усієї сили натиснула на останній з цієї комбінації камінь. Почувся глухий тріск і стіна відступилась, показавши сховані за нею двері, які і без туману були темніші за вуголь, зроблені з чорного каменю позбавленого блиску. Своїм матовим виглядом вони змушували будь-кого постороннього подумати, що він лише частина малесенького королівського сейфу для нікому непотрібних ключів. В цьому сліпому затінку вони ховались тисячоліттями. Ключі таки бездоганно зіграли свою роль.     
    "... І ще один загін негайно відішліть у місто для оборони", - чувся рішучий голос короля Атмонда.     
    "Так, Ваша високосте", - коротко відповів генерал королівської гвардії Роель Тімберк і вийшов з Кімнати іншим проходом. Жриця впізнала правителя по голосу й спробувала відгадати попереднє місцезнаходження, та, схоже, марно.     
    "Ваша високосте!", - вигукнула жриця, щойно піднявшись по високим втомлюючим сходам. Перші секунди вона бачила лише морок, але коли король підійшов ближче зрозуміла, що дивилась не в ту сторону. Поспішно вклонилась правителю і склала руки, як цього вимагав етикет.     
    "Онета, нещодавно прибули сторожі з міста. Кажуть про якихось духів, що вони життя висмоктують і ще якусь маячню. До того ж Ільвена зникла. Як до цього причетний туман? Що тут взагалі відбувається?!", - рявкнув Атмонд розводячи руками.
    "З-зникла?".
    "Так, вона зникла, а ти з'явилась тільки зараз! - вишукнув король, - Негайно розповідай, що знаєш".
    "Цей туман... Він... - Онеті став комок в горлі. Вона все ще сподівалась, що це неправда, - Він з того світу за Великими Воротами. Прийшов разом з Демонами Порожнечі. Вони вже тут, в замку".
    Король гнівно подивився на схилену від відчаю голову Онети. Відвернувся, набрав повні груди повітря і гаркнув знову, заглянувши жриці у вічі.     
    "Що ти верзеш, жінко? Ти себе чуєш взагалі? Великі Ворота надійно запечатані! Це неможливо!".
    "Ви ж самі сказали, що королева зникла. Якщо з Воротами щось не так, то і з нею також. Вона припинила приток магії, що точно послабило заклинання. Можливо...".
    "Можливо, її змусили...", - Атмонд важко видихнув і, поклавши руки на пояс, знову відвернувся від Онети. Він почав нервово ходити по кольоровому килимі, губився в тумані й знову з'являвся, періодично потираючи кілька днів неголену бороду. Та врешті він зупинився перед просторим столом, де розкинулась величезна мапа. На ній стояло кілька дерев'яних фігурок, якісь старі непотрібні документи і бокал з вином. Онета вже була подумала, що король заспокоївся. Але не встигла вона й подих перевести, як Атмонд з риком перекинув нещасний стіл і все, що було на ньому, гримнуло на підлогу.     
    Жриця й не знала, що сказати. Вона наразі нічого не могла зробити. Лише...
    Хвилі.     
    Вона могла налаштуватись на правильну хвилю, щоб дізнатись, де зараз королева Ільвена. Онета припідняла руки на рівні з головою і почала швидко рухати пальцями, начебто грала на невидимому фортепіано. Сторож, інший сторож, кухарка, генерал... Все це надто близько. Вона трішки змінила положення рук.     
    "Що ти робиш?", - спитав король. Але відповідь не поступила. Він зацікавлено спостерігав за рухами жриці. Терпляче чекав, аж доки Онета не здригнулась і її погляд перестав на будь-чому фокусуватись.     
    "К-королю, - Онета лихоманно затремтіла, - Пізно... Ой пізно, мій королю".
    Атмонд вхопив дужими руками плечі Онети, аби та не впала. Слова давались їй занадто важко.     
    "Що? Що означає "пізно"?".
    "Хранителька... Там були темні. Ваша високосте, вони вбили її. Темні вбили королеву...".