Вона ненавиділа це місце. Ненавиділа цю пору. Їй здавалось смішним пітніти під обладунками лише з поваги до вимог етикету. Лише тому, що позаду їхали два воїни, яким вона мусила подавати приклад вірності та покори.
    "Заночуємо тут", - гукнула Таїла й зіскочила з коня видихнувши майже нечутний стогін сповнений невидимих шрамів війн.
    Чоловіки слухняно зупинились. Один, не очікуючи наказу, подався нарубати дров для вогнища, інший - піймати гідну вечерю.
    Тут дерева росли на більших відстанях одне від одного. Південний вітер умив незахищені ділянки шкіри свіжою прохолодою і доніс радісну новину. Ліс закінчувався.
    Вони збились зі шляху, відірвалися від інших і усі зекономлені дні часу проблукали хащами через гостинність тварюк, які тут взагалі не мали б бути. Та ось нарешті ліс закінчувався. Це могло б бути прекрасною причиною усміхнутись. Але Таїла лише стиснувши губи прийнялась безцеремонно скидати сталеві рукавиці прямісінько на землю. Утім найбільшою насолодою було знімати шолом, що безкінечно натирав голову по всім бокам. Кілька пасмів волосся, що промокли потом, неслухняно впали їй на очі. Хоч хвостик, хоч косичка, ніщо їх не зупиняло.
    Пролунав останній металевий дзвін. Практично всі частини обладунку спочивали на молодій малопомітній траві і тогорічному впалому листі. Під таким кутом на деяких пластинах було видно недомиті криваві бризки. Позолочені наплічники з вирізьбленими гербами і кольчугу Таїла вирішила залишити. Як завжди. Вона оглянулась, чи ніхто з хлопців ще не повернувся і вийняла флягу з гіркуватим вмістом. Кілька швидких ковтків умить пронеслись пекучим вогнем по стравоходу і вдарили в голову приємними нотками п'яніння. Жінка скривилась, притуляючи кулак до носа й різко набрала повітря, а потім з грішною насолодою видихнула нерозбірливу фразу.
    Таїла мусила подумати про подальші кроки. Вік, втома і алкоголь не давали зосередитись і думки, наче погано натягнуті стріли, ніяк не доходили до цілі, до логічного висновку. Вона вже не та молода дівчина з палким серцем і світлим розумом. Роки забрали блиск медового волосся та легкий малиновий рум'янець. Залишились лиш спогади про фальшиву повагу і відверті обмани, що завжди ховались у тіні та переслідували її, доки вона не стала тою, ким є зараз.
    Вже скоро вони повернуться додому. Хоча чи варто називати домом місце, де вони вимушені ховатись?
    З цією думкою Таїла зробила ще один ковток і захована флягу назад в сумку.
    "Сподіваюсь, це вода з потоку", - в чоловічому голосі приховувався відтінок смішку.
    Жінка мала б почути тупіт копит. Вона обернулась запізно. Вершники вже заполонили галявину і синхронно зіскакували на землю. Подумки вона подякувала богиням, що не змушена влаштовувати розшук цих хлопців.
    "Вайерд Інкольн. Солдати. Рада бачити вас живими. Та все ж гадала, що ви помаліші та приєднаєтесь після вранішньої зорі", - промовила вона розглядаючи лиця невеличкого натовпу.
    "Ах, похвали від Вас не дочекатись, командире Пеліс, чи не так?", - сумно посміхнувся воїн досі будучи на неспокійному вороному коні. Він оглянум периметр, переконався, що усі дійшли пункту призначення і тоді покинув сідло, після чого наблизився до Таїли.
    "Бачу, Ви, як завжди, у гуморі", - жінка заклала руки за випрямлену спину. Її гостра і водночас ніжна усмішка була варта тижневого очікування.
    "Бачу, Ви, як завжди, неперевершена, - хитро замуркотів воїн і далі продовжив у більш діловому тоні, - Доповідаю, що у нас шестеро серйозно поранених через сутичку з лоньєрами", - він вказав на палатку, що вмить поставили двоє солдатів і куди на ношах заносили переважно молодих воїнів без достатнього досвіду. Таїла пам'ятала ім'я кожного.
    "А ще.. Флоррі Грейнтар загинув. Пожертвував собою, щоб захистити Накара".
    Вайерд повернувся до коня і відчепив від похідної сумки меч. Меч Флоррі.
    "Я не посмів розпочати проводжальну церемонію без Вас".
    Він ніби досі вагався, чи віддавати меч побратима, але таки, поклавши його руків'я на одну долоню, а лезо на другу, вручив Таїлі.
    Їй забракло слів, щоб сказати щось втішне. І не тільки Вайердові. Втім, її очі говорили за неї набагато краще. Таїла взяла меч і ще кілька хвилин вдивлялась у проблиски сталі, що зберегли у собі безстрашний погляд вже мертвого власника.
    "Ми проведемо церемонію в селищі. Пам'ять про Грейнтара не залишиться серед дерев. Вони не повідають людям про його подвиги".
    "Слушна думка, командире" - воїн кивнув їй і відійшов. Він завів коротку розмову з іншим чоловіком. Схоже, вони обговорювали Флоррі. Вайерд потис побратимові плече і пішов далі. Хоч його лиця й не було видно, вона знала, як гірко йому зараз на душі. І він знав, як гірко їй. Навіть роздуми про те, що це лише одна жертва, а не більше, не втішали.
    Проводжаючи поглядом побратимів, що вже юрбою кинулись до щойно розведеного вогню варити юшку з кількох зайців, Таїла покигула галасливу галявину і попрямувала вглиб лісу, де солдатські голоси не заглушувати власний внутрішній. Вона присіла коло дерева й попри чарівну дію рідини з фляги присвятила всю себе роздумам.
    Почулись неквапні жіночі кроки. Санура любила вриватись у Таїлину самотність. І на неї там завжди чекали.
    "Він не перший і не останній, хто поліг у ці темні часи", - промовила воїтелька, зупинившись в п'яти кроках від командира, наставниці, подруги, матері. Санура знала, як Таїла цінує особистий простір і не наважилась ступити далі за межі цього мовчазного невизначеного бар'єру, доки їй не буде дозволено.
    "Знаю, - майже нечутно відповіла Таїла. Так і не підвела голову до такого очікуваного співбесідника, - Але моє завдання - знизити число полеглих до мінімуму. Кожна жертва - програш".
    Тихе запрошення.
    Санура помалу прошла крізь шиплячі трави й присіла перед жінкою з мечем на долонях. Холодний відтінок гаслого вечірнього світла та наростаючі тіні прикрали її легкі зморшки невидимим мереживом.
    "Як позбутись відчуття, ніби проводжальної церемонії замало, щоб вшанувати пам'ять про Флоррі?", - Таїла поклала меч на коліна і пройшлась рукою від кінцівки леза до грушки руків'я. Торкнулась кожної подряпини, кожної літери, кожного контуру.
    "Не позбувайтесь його. Флоррі дійсно заслужив на більше, - після короткої паузи Санура продовжила, - Але більше він отримав ще будучи живим".
    Нарешті Таїла поглянула їй в очі. На обличчі була викута біль, яку нізчим не сплутати.
    "Що ти маєш на увазі?".
    Санура гірко приглушено засміялась.
    "Ви ж знаєте, що я маю на увазі", - вона похитала голову зі стиснутими губами, гублячи погляд серед стовбурів. Їй пригадалось, як у подібній місцевості на неї й натрапила Таїла. Санура тоді була готова битися за свою душу звичайним ножем, яким чистила риб'ячу луску. Не знала, що там робили королівські гвардійці, не знала, чи вони справжні. І тоді світловолоса жінка назвалась командиром і взяла її з собою. Сказала, що зроблена з такого ж заліза. Так Санура стала першою воїтелькою в Таїлиному відділі.
    "Пам'ятаєте ту молоду дівчинку з лісу, в лахмітті з давно отупілим ножем, з порожніми карманами і втраченою вірою в краще життя? Пам'ятаєте, що Ви їй сказали, допомагаючи сісти у Ваше сідло?".
    Таїла пам'ятала. Пам'ятала і мовчала. Вона хотіла почути ці слова від неї.
    "Життя - це суцільне поле бою. Але навіть там на шляху стрічаються квіти. Розтоптали одну - шукай наступну".
    Після цього Санура підвелась. Загледілась в сторону вогнища, світло якого прокрадалось все далі й далі, поки небо темніло.
    "Не забувайте й про інших, яких поклялись захищати, командире Пеліс. Їм також не легко. І вони чекають когось, хто збере їх до купи, вшанує пам'ять Флоррі та холоднокровно поведе в наступний бій. Вони чекають на Вас. На Вашу безстрашність і незламний дух".
    Вслід за нею Таїла також встала.
    "Боюсь я лише одного, - видихнула Таїла, - Що це все лише початок. Розтоптаних квітів буде багато, і коли залишиться єдина остання... Лише надія утримуватиме цей світ на плаву".
    "Тоді ми захищатимемо цю останню квітку будь-якою ціною".
    Санура рушила до табору. Спокійний вітер легенько зачепив її світле кучеряве волосся і воно хвилькою виринуло з-під золотавих обладунків. Таїла була переконана, що цю дівчину їй послали Матері. Це був знак, ребус, який вона досі не розгадала. Та одне вона знала точно. Що б не трапилось, Санура буде поруч, щоб подати свою руку і допомогти встати на ноги.
    Таїла відчула палаючу потребу в кількох додаткових ковтках алкоголю.
    Вона підкинула меч однією рукою й впіймала іншою. Потім попрямувала за Санурою, все більше відчуваючи смачний запах юшки. Одягнула непробивну маску, що не зраджувала їй вже багато років і в наступний момент її залило світлом та розмовами. Таїла помітила стоячого осторонь Накара. Він завжди був не надто зговірким. Але тепер він був геть непритомний. Порожній. Побалакає з ним пізніше. Зараз її обов'язком було відвідати поранених. По дорозі вона бурмотіла молитву, лиш би усі вони знову виздоровіли та взяли мечі в руки.
    Дійшовши палати, Таїла беззвучно відгорнула одну половину тканини, зазирнула всередину, де крім непритомних поранених сидів воїн-цілитель. З його пальців простягались струмочки магії, що тускло світились й проникали у вени лежачих воїнів.
    "Командире" - хотів підвестись зі скрипучого стільця.
    "Ш-ш-ш... Не відволікайся" - сказала Таїла, махаючи рукою.
    Він знову присів та випустив магію, доки жінка в кольчузі заходила в палату.
    "Лоньєри вас переслідували?" - спитала вона.
    "Не те, що би переслідували.. Ми, швидше, йшли в одному напрямку і їм це не сподобалось. Бій не був надто важким, але нас зрадила відсутність чіткого плану. Спершу нам везло, але от сьогодні зранку вони нас геть розгубили. Ми не очікували, що вони нападуть після сходу сонця".
    "І де лоньєри тепер?".
    "Лиш богині знають, - знизив плечима цілитель, - Звернули кудись вглиб лісу. Наші шляхи, очевидно, розійшлись".
    Після короткої паузи Таїла зітхнула.
    "Шкодую, що не могла бути поруч..."
    Цілитель не відповів. Можливо навіть засуджував її за недостатнє старання і за те, що вона не відчула на собі кігті лоньєрів.
    "Що з ними трапилось?" - продовжила вона.
    Чоловік замислився, оцінював поранення. Більшість він побачив вже у такому стані.
    "Цьому відгризли добрячий шмат м'яса. Пролежав без допомоги до кінця бою. Втратив багато крові та ледве не помер, - показав він на рудого хлопця, що лежав найдалі, - Цей котигорошко промазав і дорого заплатив за це. Бачите, який роздертий? Це ви ще не бачили, що під покривалом робиться, - показав цілитель на наступного м'язистого воїна, - Наступні троє у трішки кращому стані. Також втратили немало крові, та все ж не настільки критично, як у першого. Втратили свідомість вже після різанини. А цей.. По правді я не знаю, що з ним. На ньому дрібні царапини. Нічого, через що він міг би відключитись. Можливо сильно головою вдарився. Моя магія, на жаль, не може визначити причину".
    "Скільки часу піде на лікування?"
    "Важко сказати... Мінімум тиждень поки вони прокинуться і ще хоча б тиждень потрібно, щоб стали на ноги".
    Таїла поглянула на кожного з солдатів, на кожне роздерте, закривавлене, брудне, покрите синцями лице. Вона відчула на собі запитальний погляд цілителя і повернулась до нього.
    "В селищі займешся ними найкраще, як тільки вмієш. Якщо дізнаєшся, що з Енніо, відразу доповідай" - жінка стисла за спиною руки.
    "Так, командире".
    Вона вийшла знову на вулицю і ледве не спідткнулася, побачивши просто перед собою стривожене обличчя Накара.
    "Командире Пеліс! Я не хочу ділитися неперевіреною інформацією, але не можу перестати про це думати... Мені здається, що лоньєри не просто так ішли за нами. Підозрюю, що вони втікали від демонів".
    У Таїлиних очах легко читався жах. Її голос став нагостреним клинком, коли вона відповіла:
    "Звідки такі підозри, солдате?"
    Накар проковтнув слину й кинув короткий погляд на палату поза спиною командира.
    "Тому, що коли Енніо втратив свідомість, вони відступили і подались у іншому напрямку".
    Таїла почала важко дихати. Їй здавалось, що кожен присутній чує стукіт її серця. Гнів щосили гнав кров по судинам і не давав холоднокровно приймати рішення. Вона різко обернулась і шарпнула рукою, відслоняючи звисаючу білу тканину.
    Цілитель вже непорушно лежав на землі, а Енніо вийняв з його шиї два пазурі. Він почув, як Таїла з відкритим ротом нажахано дивилась на нього й кроку ступити не могла. Усі слова застрягали їй в горлі. Та коли Енніо повернувся до неї обличчям, показуючи неприродню темряву в очах, вона рвонула до солдатів. Вона й сама не усвідомлювала, які накази лились річкою з її вуст. Всі відразу підірвалися зі своїх місць, хапаючи мечі. Вже за мить воїни перетворили мирну галявину на справжнє пекло.