Лідер.
    Він був талановитим лідером, якого любили й боялись. Він довгі роки не покладаючи рук шліфував своє ім'я, як зброю, що дзиньчало залізом і наганяло страх не гірше передсмертного меча. Расфен Шеверлі.
    - Мій володарю, повернувся Айрек Монд. Просить прийняти його.
    Один вбивчий погляд і молодий сторож склонив голову шокований своєю необачністю. Як він посмів глянути йому у вічі. Яка неповага... Капітан за таке йому б точно приписав якесь покарання.
    - Він не зобов'язаний відчитуватись за те, що не зробив, - Расфен відвернув голову до вікна. Він не бажав знову слухати Айрекові відмовки. Принаймні не зараз, - Поклич краще сновидицю. Її брехня хоч якось втішає. - чоловік з-за письмового столу махнув однією рукою на знак, що сторож вільний. У іншій же ж тримав шмат чорної, як його волосся, тканини й поволі перебирав його пальцями.
    Незважаючи ні на що хлопчина зухвало продовжив:
    - Мій володарю, йому таки дещо відомо.
    Рука з тканиною між пальцями завмерла. Але чоловік не знімав кам'яної маски. Повернувся до сторожа одягненого в темно синю уніформу, що стояв непорушно, мов скала. Той чекав. Терпляче чекав. Вже й практично відчув, як залізний погляд пропалював дірку в його голові.
    - Тоді сподіваюсь, що це щось дійсно важливе. Якщо ні, я розпорю йому живіт і накормлю власними нутрощами. Тож хай тричі подумає перш, ніж переступити цей поріг. Так йому і передай.
    Варто було володарю замовкнути, як сторож вже розвернувся на п'яті й покинув місцевість. Він знову відвернувся. Десь у далині за великим вікном виднілись гори, високі й суворі - гордість Тефердану. Вони навіювали невимовний спокій, гасили пожежу всередині і не давали повбивати тут усіх. Контролювали шалений гнів. І зараз вони були життєво необхідні, оскільки Айрекова смерть обійдеться дорожче ніж життя. На жаль, поки що він був незамінним.     
    Двері знову відчинились.
    В кімнаті стало відразу темніше й сиріше. Чорний плащ на увійшовшому чоловікові буквально ковтав сонячні промені й доносив шепіт моху з далеких лісів, у яких нещодавно побував. Великий капюшон приховував очі власника, але це володарю не заважало впізнати свого старого генерала. Айрек стягнув його долонею по потилиці, щоб було добре видно його нову зачіску. І новий шрам на поморщеному чолі. Стягнув так помалу, так театрально, ніби насолоджувався дотиками ковзаючої тканини.
    - Світлого дня й Елефтериного благословення, володарю. - помічник зробив невеличкий поклін поклавши масивний кулак правої руки на серце.
    - Світлого, - байдуже відповів чоловік, - Що у тебе, Монд?
    - За вашим наказом ми з капітаном Тардом Блекберном відіслали орлиних синів на північ до Йогерсу по лорда...
    - Лорда Венреса Жефрана, так, я знаю, що я наказував. Де він? - володар втрачав терпіння. Ніч у його очах сколихнулась. Та Айрек взяв під контроль своє дихання, не випустив емоцій, не дозволив собі показати страх, ні, тільки не перед володарем. Спокій та рівновага. Ось що тримало його на цій посаді.
    - Його не знайшли. Ні його, ні його дружину. Замок був повний трупів.
    - Трясця! - володар стукнув руками об стіл, різко підвівся і почав нервово ходити від стіни до стіни, - Що чути про короля?
    - Нічого.
    - Його гвардія?
    - Досі не зрушила з місця.
    Расфен так і не зупинився. Кожен його крок нагадував тихе смертельне наближення хижака. Він і є хижак. Чорна туніка хоч і вільно спадала з його плечей, все одно підкреслювала форми справжнього воїна. Расфен зітхнув. Провів рукою собі по голові, по темному волоссі заплетеному в косу, що закінчувалась малим хвостиком. Колись його кінчики сягали пояса, та ставши дорослим чоловіком і взявши в руки свого вірного меча, ставши воїном, що воював за свободу своїх людей, він собі його відрізав. Тепер він не боявся і не соромився татуювання ззаді на шиї, що свідчило про його походження.
    - Добре... Дуже добре, - бурмотів Расфен. Поправив прядку сивини і взяв руки в боки. Він знову проколов поглядом Айрека, - Накажи шукати їх далі. Я мушу бути впевненим чи вони живі, чи мертві. Що з вижившими?
    - Орлині сини привели їх сюди. Не всіх, звісно. Лише наших. Але володарю... - Айрек перевів вагу з однієї ноги на іншу, - Є ще дещо.
    - Я слухаю.
    Генерал немов би вагався з відповіддю, вагався, чи казати це вголос, чи володар сам зрозуміє. Врешті провів поглядом кожну шибку і кожну тінь. Тільки переконавшись, що їх ніхто не підслуховує, мовив:
    - Відразу скажу, що Блекберну я довіряю, як власному братові. Він розповів мені, що один з його підлеглих, Дедрес, відчув дивну немісцеву магію. - передостаннє слово Айрек практично прошепотів.     
    - Немісцеву. - Расфен зіщурився й повторив це собі під ніс. Щось це йому нагадувало, але... але що? Він подумки перебирав у себе в пам'яті кожне вбите ним дивне створіння, пригадував смак їхньої магії.
    - Він переконаний, що ця магія не належить демону.
    Чужа магія. Немісцева і недемонська.
    Цього не може бути. Стільки років пройшло після відкриття Великих Воріт... Расфен зітхнув і помасажував вказівним та великим пальцями корінець носа.  Тільки б не дати емоціям гору.
    - Генерале Айреку Монд, ти хоч розумієш, що кажеш і наскільки ризикуєш? - володар намагався тримати себе в руках, але остання репліка прозвучала не гірше гнівного ведмежого рику.
    Айрек не посмів змінити вираз обличчя. Лише впав на зігнуте коліно спершись об нього правим передліктям і схилив сиву коротко підстрижену голову.
    - Зі всією повагою, володарю, накажіть відшукати джерело цієї магії і Дедрес це зробить.
    Расфен посміхнувся. Єхидно посміхнувся на свого генерала, що прекрасно знав, наскільки ця інформація для нього цінна. Вірний в серці, в голові та мечі. Вірний аж до кісток. Певне, тому він був незамінним і тому постійно пробачав йому відмовки. Расфен повільно обійшов свій письмовий стіл і присів перед Айреком, який досі не підвів очей.
    - Відшукати мало, генерале. Нехай приведе сюди. І нехай молиться усім богам та богиням, щоб це все виявилось правдою, - прошипів володар і по дружньому поплескав Айрека по спині, після чого підвівся й промовив однаково врівноваженим голосом, що й перед цим, - Ти вільний.
    Генерал без лишніх слів зібрався на вихід. Йому доручили передати наказ і прослідкувати за його виконанням. І він не підведе. Не зламає ту взаємодовіру, що будувалась та міцніла з часом, як дозріває з роками вино. Цього разу все мало бути ідеально. Плащ здійнявся йому понад п'ятами протестуючи швидкій ході свого власника. Кинжали за поясом точились лезами один об одного. Звуки сталі попестили слух воїнів й додали місцевості дух впевненості, непереможності і готовності до бою.
    - І ще, Айреку, - вперше за сьогодні володар назвав його по імені. Вперше, коли той вже майже відчинив двері й завмер в двох сантиметрах від позолоченої ручки, - Мені дуже шкода.
    У відповідь востаннє простонала зброя і заскрипіло дерево. Двері зачинились. Расфен не чекав ні на подяку за принесені співчуття, ні на здивування. Генерал усе висказав своїм відрізаним волоссям. Цього було достатньо щоб його зрозуміти. І пробачити. Знову. Дивлячись на шмат чорної тканини на столі серед мап та документів володар зітхнув. На нього чекало багато роботи, великі плани тиснули на плечі. Та спершу... Спершу він мав відшукати таємничо зниклого лорда.