Волосся Латріс зливалося з прийдешнім вечором. У сідлі на орлиці, не зважаючи на болі в шиї, Клеарх не спускав очей з чергової незнайомки, яка могла ненароком зійти зі шляху. Хай там що у її житті сталось, хай там як брехливо назвалась, вона дорізейка і Клеарх переконає її піти з ним. Досі жоден темний не відмовився від прихистку, місця, де ніхто не приховує свого походження. Але на рахунок Латріс він сумнівався. Дивачка, схоже, навіть не здогадувалась, хто вона і яку міць може втримати в своїх тендітних руках. І, схоже, не тямила, як небезпечно лишатись самою без підтримки серед жорстоких катарів.
    Темрява погрозливо насувалась великими мохкими звоями. Зазвичай в такі миті починає гриміти, дощити, але небо спокійно й безхмарно поринало в зоряний сон. 
    З висоти ліс мовчав, мав пишний мереживний вигляд, не нападав. Лише спостерігав з аристократичною манерою ввічливо приховувати справжні замисли. Ліс з Клеархом не дружив з дитинства, а той не намагався щось змінити у цих дивних напружених стосунках.
    Можливо, було надто грубо та самолюбно покинути потенційну співжительку в пащах лісу. Наростаючий з дня у день подив смикнув кутик Клеархових губ.
    Але ж вона точно з усім впорається, подумав собі воїн, пригадуючи, як рішуче вона відбивалася при першій їхній зустрічі.
    Світло вогняного кольору на лівому передлікті раптом відволікло Клеарха від цілого світу. Він загорнув рукав і поспіхом прочитав руни, доки ще не згасли.
    Блекберн. Чекає звіт про результати і місцезнаходження Клеарха. Якщо вже він почав писати, то не дасть просто проігнорувати себе. Орлиний син знову обернувся. Кілька разів примружувався, намагаючись серед густої чорноти вгледіти вислизнувшу постать дівчини.
    Зір його не зраджував. Вона таки не бігла за ним. Схоже, лисиця здогадалась, що він весь час не припиняв стежити за нею.
    Несподівано Клеарх потягнув поводи в протилежному напрямку. Чітко та різко, як того вимагали роки тренувань. Воїн розвернув могутню птаху й спустився до верхівок дерев так низько, що ті почали чиркати ніжне пір'я орлиних крил. Навіть на високій швидкості йому вдавалось прочісувати поглядом проміжки зеленого настовбурченого хаосу. Аж ось вона, дівчина з схрещеними руками коло коня, терпляче витарабанює пальцями секунди до Елкариного приземлення.
    "Я не планувала їхати всю ніч".
    Чіпкі щупальця дерев хапалися за одяг та шкіру, врешті зітхнули під вагою орлиці і відпустили молодика на землю. Клеарх під безпристрасною маскою всміхався. Він давно вже звик до такої військової витривалості, а Латріс, певне, потрібно ще повчитись. З кишені він вийняв кільцевий годинник. Десята риска під горизонтом, лінію якого позначав грубий надійний дротик, тьмяно підсвічувалась.
    "Принаймні, цього разу ти не падаєш від втоми. Ще лише дев'ята година, між іншим", - сказав Клеарх, ховаючи часовий механізм і разом з ним усі докази маленької брехні.
    "Прекрасно, - вона зняла зі спини лук і одну стрілу, перевірила надійність поправи і наказовим тоном продовжила, - Розпали вогнище. Воно нам скоро знадобиться".
     Клеарх назвав би її розбещеною дитиною, але в її погляді чаїлось щось прадавнє, що досі не давало себе на показ, щось, що змушувало коритись.
     Після завчасно проваленого завдання від капітана Клеарх вирішив поповнити запаси магії. На послання вже не залишилось ні краплини. Краще б не повідомляв Блекберну про свої пусті здогадки. Це була лише хвилинна слабкість, короткочасне бажання підживити дитячі надії наставника, що ніяк не покидають його, скільки Клеарх на службі в повелителя. Яка дурість.
    Коли худорлява жіноча постать зникла в тіньовому доміно, воїн врешті зрушив з місця. Рукою він легенько й дбайливо торкнувся до першого ліпшого дерева. Крізь сухі складки кори до подушечок пальців проникло довгоочікуване шовковисте тепло. М'яке світло наповнювало кров і з кожною наступною краплею повертало чоловіку відчуття сили, яку так ніколи й не посмів вивільнити відразу. Клеарх перервав насолоду. Остання крапля йому не належить. Але він взяв достатньо, щоб дозволити собі сьогодні трішки позабавлятись із тою мізерною кількістю заклинань, які він знав.
    Кількома помахами руки довкола чоловіка з'явились прозорі кульки. Їхнє сяйво не покидало заданої заклинанням форми й чемно кужелилось від невидимих коливань. Ще пара німих рухів і згустки магії розігналися по сторонам, а натрапивши на потрібні Клеарху гілки, зрубали їх і швидко розчинилися в повітрі, наче й не існували взагалі. Віття глухо гримнулись на землю. Від несподіваного звуку полишений Латріс Ваєсаль задер голову. Клеарху не лишалось нічого, окрім як посміхнутись у відповідь кумедному наляканому коневі і поскладати гілки до купи.
    
    ***
   
    Безголосся дерев насторожувало і ставило дибки кожну волосинку на шкірі. Очі адаптувалися до темряви, але цього було недостатньо, щоб застосувати усі свої мисливицькі вміння. Довелось сліпо слухати хвилі. Я дужче натягнула тятиву і перетнула межу матеріального світу в невидимий, безколірний, де існують лише дотики думок.
    Шарудіння, скрегіт, скрип кори, де-не-де шепіт вітру із землею. Цей світ був багатим, манив пізнавати свої володіння, але, як казала Онета, не можна йому вірити, бо не відпустить. Попри пережите, хотілось бодай вірити у правдивість її лекцій. Сон наполегливо та ніжно гладив по голові, від чого вона дедалі важчала, а повіки відкрити було все складніше. Я мусила впіймати бодай щось. Пітьма почала надто тиснути. Потрібно було максимально зосередитись на вібраціях, що дрібним тремтінням торкались самої душі.
    Шорох, клац дзьоба, лопотіння крил. Так звучить здобич. Це врівноважило кожну клітинку мого тіла. Навіть кров почала обігати зовсім нечутно, щоб досягти ідеального балансу і не повторювати колишніх помилок викликаних поспіхом та нетерплячістю. Я поглянула післясутінковому мороку у вічі, не припиняючи прислухатись до майже невловимих вібрацій. Хутко і беззвучно скерувала погляд з стрілою в напрямку тіньової ями під деревом зліва за кількадесят метрів від мене. Джерело німих для звичайних вух звуків.
    Відстань бажала бути коротшою.
    Під примусом власної невпевненості я підвелась, кривлячись від шипіння землі під чоботями. Шум не звучав природньо, як я мала б навчитись робити, але не був надто голосним, щоб сполохати свою ціль. Це тішило.
    Крок за кроком я наближалась до потрібного місця, куща, з-за якого й випущу вирішальну стрілу. Тепер не обов'язково було вдаватись до Онетиних трюків, щоб почути, як пташина вмощується в землі на ночівлю. Очевидно, нелетюча. Або ж напівлетюча.
    Секунда, дві і напружені під тятивою пальці поступились, дали стрілиці вислизнути та попестити їх своїм підстриженим пір'ячком на прощання. Почувся сполоханий пташиний крик, змах крил. Промазала. Темний силуетик миттю промайнув між стовбурами ввись. Рука негайно наготувала наступну сумнівно підв'язану стрілу і випустила точно в мішень. Від гупнуття мертвого тіла на серці значно відлягло. Виявилось, що майбутня вечеря була невідомого мені виду, тож їстивність залишалась під питанням. Але це все одно успіх. Задоволена вдалим полюванням я вийняла з об'ємної птахи другу стрілу, відшукала першу і подалась назад, кинувши будь-які спроби розгледіти бодай колір здобичі, яку взяла попід мишку.
    Атмосфера в цьому лісі була вкрай дивною. Моторошною. Скільки б я не слухала вібрацій, серед шелесту листя не було жодного постороннього руху. Та мене не покидало те відчуття, яке переживають усі здобичі. Відчуття чужих очей. Щоб переконати себе в марній накручуваності, я ще раз прислухалась. Ліс грав у мовчанку. А це лише більше насторожувало. Всю дорогу до місця зупинки я заспокійливо повторювала собі, що він не грає за мною вигаданими правилами і взагалі не має звідки їх знати.
    Жовтогаряче світло, що не без перешкод протягнулось аж до моїх ступнів, геть розвіяло недавню новонароджену паранойю. Клеарх таки розпалив вогнище. До останнього була впевнена, що йому не властиво слухатись жінок і він запротестує. Протилежний результат викликав вдоволену усмішку.
    Стовбури розступились між мною та вогнем, що привітно тріскотів домашнім затишком. Поруч Ваєсаль скубав все, що під ним росло і зеленіло, а Елкара чемно чистила пір'я та періодично озиралась довкола. Певне почула недалеко дику кішку і чекала, коли та проявить себе.
    Або відчувала те ж, що й я.
    Ні, я заперечливо похитала головою. Не варто думати про таке. Якби тут був хижак, він вже напав би.
    Клеарха не було видно, що мене не надто непокоїло. Я й не збиралася його шукати, доки не присіла обробити, як виявилось, синьоперу здобич і не помітила бляклу світлову кульку завбільшки з куряче яйце мирно пролітаючу мимо мене. З неприхованим подивом я поглянула, звідки вона прямує, геть не в змозі пригадати, чи вчила подібне заклинання. Між деревами вдалині пурхало ледве не сотні таких, на перший погляд, безцільних згусточків. Вороже передчуття, як рукою зняло. Зацікавлено й замріяно я рушила назустріч прекрасним витворам, утираючи по дорозі руки від крові об темні штани. Ніби не пам'ятала, що було минулого разу, коли я просто стежила за вабним сяйвом. За спиною почулось іржання Ваєсаля, який, беззаперечно, теж помітив чари. Але в його реакції не чулось ані дрібки тривоги. Достатньо, щоб зрозуміти, що все це влаштував Клеарх.
    Наступної ж миті з-за хащів показалась його постать осяяна незліченною кількістю магічних кульок. Він стояв повернутим до мене спиною й поволі зосереджено розглядав створені ним форми. Деякі обережно хапав у долоню і придивлявся ближче, як досвідчений старий ювелір. Я не могла збагнути, чому Клеарх це робить, що це означає. Але виглядало це видовище надпрекрасно, наче зорі з неба зійшли. Прикусивши суху потріскану губу я підвела руку. Не змогла відмовити собі в спокусі торкнутись маленької теплої зіроньки, що крутилась біля правого плеча. Коли я вже майже наблизилась до красивого контуру, один промінчик випередив мене та вискочив за межі бар'єру, що його утримував, і, наче той молодий пагінець, обволікся об середній палець. Я наблизила руку ще ближче і вже за секунду кулька світла просочилася мені під шкіру, прямісінько в кров, підсвічуючи жили й тягнучи за собою решту. Це заскочило мене зненацька. Відсахнутись від річки магії, що поступово вливалась в мене, не вдавалось. Запанікувавши я зробила кілька кроків назад.
    "Що ти робиш?!" - рявкнув Клеарх, повернувшись до мене з обуреним виразом обличчя. Він гнівно крокував в моєму напрямку і з кожним його кроком страх та паніка тільки наростали. З горла дерлись численні виправдовування, що так і лишились неозвученими, як би я не розтуляла рота і не махала руками. Принаймні поки.
    "Вкрасти закортіло?!".
    "Що? Я... Це ти тут почав... магією розкидатись. Тож... це все твоя провина!", - протараторила я, ледве встигаючи усвідомити, що видала якісь звуки.
    "Поверни, негайно!".
    Мене кинуло в жар. Невже сам якось взяти не міг? Я напружила руки, голову, ноги, що завгодно, але результату це не давало. Врешті мої намагання почала виказувати міміка.
    "Досить вистави. Просто поверни", - тепер він мовив так, наче має справу з божевільною. Хоча, можливо воно так і було.
    Я все зціплювала губи, пирхкала, зітхала. Ні найменшого уявлення не мала, що потрібно зробити, щоб вивільнити ту нещасну енергію з себе й дати Клеарху. Хоч би нею подавився!
    "Не можу!", - крикнула я на нього. Ніскілечки не пошкодувала про свій підвищений тон і у додаток підключила експресивні жести.
    Клеарх, відійшовши на крок назад, оглянув мене з голови до п'ят, не розуміючи, в чому заключається проблема. Користуючись його мовчанням я продовжила:
    "Я не знаю, як це робиться...".
    На щастя, в темряві не було видно моїх почервонілих від сорому щоків. Відтягувати момент істини було безглуздо. Рано чи пізно Клеарх дізнався б, що я нічого не тямлю в магії.
    Молодик важко зітхнув, задерши голову до неба. Без сумніву, він шкодував, що взявся мене супроводжувати до Ніве. Можливо, це можна вирішити іншим шляхом.
    "Зараз...", - показала я вказівного пальця, щоб той зачекав і поспіхом покрокувала до Ваєсаля та похідної сумки, що, здавалось би, була надійно прив'язана до сідла, але зараз невідомо як валялась на землі. Під покривалом глибоко на дні я навпомацки прочинила мішечок Лакени і хапнула п'ять золотих тіар з прозорими безколірними кристалами по середині в кожної монетки. До цього я тримала їх в руках лише двічі - коли побачила вперше на кухонному столі і коли без відома Онети пробралась в Пюрін, щоб купити собі лук та стріли.
    Клеарх крокував за мною, дійшов вогнища та спинився, спостерігаючи за моїми діями.
    "Ось, тримай. Цього достатньо?", - простягнула я йому гроші.
    "Ти що, знущаєшся? Забери це від мене!", - Клеарх роздратовано махнув рукою і відступився на більш комфортну відстань.
    "Чому ти просто не візьмеш магію з іншого дерева і не даси мені спокій?"
    "Тому, що це не була звичайна магія. Це... Не важливо! Варвари б тебе побрали, просто віддай! У цьому нічого складного!".
    "А чому не забереш її з мене сам?".
    "Що? Як я по твоєму маю забрати життєву магію у того, хто її не продукує? Ти хоча б книгу з теорії магії в руки брала?".
    І тут мене осінило. Вражені від нової ідеї оченята заблищали хитрою інтригою, а вуста розпливлись у єхидній посмішці.
    "Хочеш цю магію назад, то навчи мене чарувати".
    "О, ні! Навіть не сподівайся на це. Наче мені немає чим зайнятись".
    "Ти найближчий темний, до якого я можу звернутись".
    "Не темний, а дорізеєць!", - обурився ще дужче Клеарх, попереджувально махаючи вказівним пальцем.
    "Але ж яка з мене дорізейка, якщо я не вмію користуватись тим, для чого народжена?".
    "Знайди собі іншого дурня", - чоловік різко відвернувся від мене, ховаючи розгубленість в очах. Я знала, що у нього немає вибору.
    "Гаразд", - єдине, що я відповіла перед тим, як приступити до приготування вечері.
    Клеарх поклав руки на пояс. Він злився і думав, чим мене зовсім не здивував. Час від часу я зиркала на нього в очікуванні, коли той розколеться. Натомість бачила лише сліпу впертість. В світлі палаючих вогників форма орлиного сина виглядала ще солідніше, ніж удень. Коли мій супутник присів навпроти підточити кинжал, в інтервалах між покручуванням не надто м'ясистої здобичі над вогнем я розглядала вишитого золотавого орла. Чим довше вивчала його контури, тим більше здавалось, що цей герб мені знайомий. Якусь мить, щоб не викликати підозр, я спостерігала за вмощеною на грубій гілці Елкарою. Вже й припинила сподіватись коли-небуть заслужити її прихильність і розтопити айсберговий погляд. Але, незважаючи ні на що, я захоплювалась нею. Подумки я попестила її м'яку грудку і почала знову крутити на палиці птаху. Та... вже за кілька секунд зупинилась. Прислухалась.
    Клеарх запитально глянув на мене, повністю припинивши набридливе чиркання леза. Щоб впевнитись, що він нічого не питатиме, я приклала вказівник до губ. Це його насторожило і він беззвучно оглянувся. Не пролунав жоден тріск, жоден шелест. Але я добре знала - щось наближалось.
    Хуткими зрозумілими жестами я показала чоловіку, що ми мусимо залізти на дерево, а далі, не очікуючи відповіді, вділа свою сумку через плече, прокралася до зброї і справно викарапкалась на молодого дуба. Ігнорувати теплі потоки, що рвались воз'єднатися із кров'ю, мені вдавалось погано, тож я спробувала мінімалізувати дотики відкритої шкіри з корою дуба. Та цього було мало. Потушивши вогонь, Клеарх не забарився й поліз за мною, але стало відразу зрозуміло, що таке він робив не часто. Поміж листям я пропильнувала, чи Ваєсаль закляк в тіні й не рухався, як його колись навчила. Розумник не розчарував мене.
    Не піддаючись протистоянням, серце панічно підбурювало кров в жилах. Коли я лягла на міцну гілку лицем додолу і наготувала стрілу, в мертвій тиші озивався лише мій шалений пульс і дивні звуки, що ставали дедалі чіткішими, більш схожими на кроки. Багато кроків.
    Довколишній світ похитнувся, як тільки глибокі тіні розрізали сіруваті чотириногі примари.
    Лоньєри.
    Поглинута шаленим страхом я затамувала подих, молилась Когені, щоб ці потвори не почули посторонній запах. Хоч їхня ходьба не скидалась на підкрадання до здобичі, все одно тіло по осінньому тремтіло. Я губилась в здогадках, що лоньєри тут робили, і уважно вдивлялась у могутні мускулисті спини пробігаючі обабіч нашого скромного пристанища. Декілька останніх уповільнились, із гордо задертими головами вони почали оглядатись та й зовсім зупинились. Лоньєри принюхувались до повітря, землі, недосмаженої птахи, до усього.
    Краєм ока я вловила рух сталі. Взявшись за нагострене лезо, Клеарх обережно витягнув з чобота свій кинжал та припідняв руку догори в спробі прицілитись.
    Він нас погубить.
    Максимально беззвучно я послабила тятиву лука і щосили замахала йому. Ми не можемо, не можемо нападати. Та він не бачив мене. Або ігнорував. Паніка в мені все зростала. Потрібно було якось попередити воїна. Слизькими від поту руками й усім напруженим тілом я, плюнувши на дитячі страхи, поступово сунулась ближче до стовбура, ближче до Клеарха. Залишилось тільки його добряче копнути та дочекатись...
    Блискуче лезо розсікло повітря небезпечно голосно та занадто несподівано. Від переляку я промазала і шурнула підошвою об дубову кору. Тієї ж миті пролунав грізний рев з нічних жахіть. У такому положенні листя заважало розгледіти, наскільки влучним був Клеарх, але це було вже неважливо. Ми мусили тікати.
    Щойно я про це подумала, орлиний син зіскочив на землю й побіг до меча.
    "Клеарх!", - тільки й встигла гукнути я.
    Їх було четверо. Усі кинулись за ним, а я тримала себе в руках, як тільки могла, щоб не повторити таку дурість і щоб не увібрати ненароком ще більше краплин тепда життєвої магії дерева. Нерівно дихаючи, я полізла вище, вище, вище... Усі думки були зайняті Ваєсалем. Хоч би він утік. Він був просто зобов'язаний втекти звідси якнайдалі. Захекана я зробила собі паузу та перевірила ситуацію коло згаслого вогнища. Ноги безсило тремтіли і ледве втримували мене. Коня не було видно. Взагалі нічого не було видно. Лише місиво плям, що ричали й перескакували зі сторони в сторону.
    Крикнула Елкара. Її голос ехом розлетівся усім лісом. Кігтями вона намертво вчепились у одного з лоньєрів й жбурнула об стовбур. Мимоволі я кинула погляд на дерева, за якими зникла решта зграї. Вони не повернуться на допомогу. Серед них були дитинчата. Згадавши, що досі без користі стою на високій зручній для пострілів гілляці, я натягнула стрілу аж до щоки й відкрила вогонь.
    Один лоньєр мене помітив. Довго не роздумуючи, він кинувся до дуба. Гострими пазурями він чіплявся за кору і поступово підбирався до мене все ближче крізь густу пітьму. Жах пропалював мене всю до тла, а дрож пальців заважала чітко навести зброю. Я лізла вище до верхівки і стріляла, доки не залишилась лише одна стріла. Єдина ціла, яку, як найнадійнішу, я вирішила відкласти на пізніше, коли зможу поцілити лоньєру прямісінько в око.
    Коли Елкара затихла і здолу долинало лише зловіще гарчання, стало зрозуміло - Клеарх на ній верхи. І прямував він просто до мене.
    Лоньєр був занадто близько. Піднятись було вже нікуди, тож з усієї сили я взялась ламати найближчу гілляку. Але піддалась вона тиску лише наполовину. Не так я собі це уявляла. Звір був вже практично біля моїх ніг. Ще секунда, дві. Кожною клітинкою я чула, як він переможено гарчав, карапкаючись все вище до моєї шиї, відчувала пронизливий хижий погляд і бачила біліючі ікла, що от-от вирвуть мені горлянку. Гілка остаточно тріснула і вмить я кинула її гострякуватим кінцем тварюці в пику. Позаду розпрокинулись орлині крила. Суха чоловіча рука міцно вхопила мою та потягнула на себе, в сідло. В останньому грізному пориві лоньєр боляче й глибоко царапнув кігтями мені ліву ногу. Я не змогла стримати виску, але Клеархову руку не впустила. Воїн хутко затягнув мене на спину Елкари і ми подались кудись в далечінь.
    "Ваєсаль... - затягнула я, - Там внизу залишився Ваєсаль!"
    "Ти мусиш стріляти! Мусиш, ясно?".
    Долаючи пекельний біль я розвернулась, щоб вгледіти свого друга. Ваєсаль гнався з усіх сих, а за ним - підступний хижак. Виконуючи слушний наказ, я натягнула останню стрілу і почала швидко шепотіти одну з небагатьох молитв, які я знала напам'ять. Я відчувала Ваєсаля, його страх, напружені м'язи, кожен рух, кожен подих. Відчувала те чудовисько, лють, спраглу тугу, як воно наздоганяло. Коли молитва закінчилась, я зосередилась найкраще, як тільки могла та вистрілила, після чого затамувала подих і не дихала, доки сіра пляма не спинилась.
    "Я змогла...".
    Від полегшення не втрималась і сама собі, зплющивши очі, слабко, втомлено та щиро посміхнулась.
    "Молодець, - промовив, відхекуючись, Клеарх і обернувся, щоб втикнути мені в руки обскубану недосмажену птаху, - Тримай. Полювання не було даремним".
    "Тільки не кажи, що ти пішов на вірну смерть заради цієї тушки".
    "Аж ніяк. Якби ми не відбились, вони переслідували б нас. А це нам нідочого, - воїн важко зітхнув, - Ти ціла?".
    Було страшно уявити стан моєї ноги. Тканина стала мокрою та липкою. Під нею розсічена шкіра загорілась болем, коли я спробувала легенько торкнутись рани.
    "Жити буду", - не надто переконливо сказала я, на що Клеарх відповів багатозначним мовчанням і почав плавно приземлятись, дякуючи Матерям, що лоньєри, хоч і мертві, дадуть їм виспатись.