Спочатку у вухах лише дзвеніла оніміла тиша. Не здивувалась би, якби дізналамь, що померла. Це була б не найприємніша новина, та все ж від власних вигадок стало спокійніше. Відкрити очі мене змусив рев підстреленої мною істоти, що не знала, з якої сторони стріли правильніше було б вхопитися. Противник безнадійно викручувався від болі, а мені лишалось тільки нажахано спостерігати за результатом. Врешті після кількахвилинної муки він ривком вийняв стрілу в супроводі дикого крику. Видовище не з приємних. З наконечника крапотіла чорна кров, а вмита нею прозора вуаль почала набувати чітких контурів. Вбивця востаннє гаркнув на мене тримаючись за рану та й зник. Загубився в чорноті туману, що поволі розсіювався.
    Кошмар минувся. Я перевела від полегшання подих і перекинула лук через болюче плече на спину, як було до цього, щоб не заважав піднятися. На ногах стоялось важко. Але я щосили не звертала на це уваги, наче усе в повному порядку. Наче розірваний одяг, глибокі рани та плями крові, це звичні буденні речі. За мить почулись голоси опритомнівших розгублених людей. Вони врятовані. Я чекала, що й Онета скоро прокинеться. Вона старша людина, потребує, можливо, більше часу. Хвилюватись я почала, коли прийшли в себе майже усі довкола враховуючи Ваєсаля. Це ж не вона була другою жертвою. Я вірю в це. Надіюсь.
    - Онето? - губи затремтіли, а у горлі наростав нестерпний комок, - Б-бабусю?... Прокинься, прошу...
    Навколо зібралось чимало співчутливих селян. Хтось прикладав до серця знятий з опущеної голови капелюх, а хтось просто жалісно спростерігав. До кутиків уст скотилось кілька гарячих сльозин. Наклались басаманами на вразливу душу. Я підійшла ближче й припала на коліна.
    - Благаю, бабцю... - не дочекавшись відповіді я похапцем взяла її за руку. Хвилі довго мовчали, а я довго чекала. Не можу я зневіритись, не дозволю собі. Не дозволила у битві, не дозволю й тепер.
    - Дитинко, залиш... - промовила делікатним тихим тоном якась жіночка позаду мене.
    На її слова я не відреагувала, тільки продовжувала стискати руку, яка стільки років проявляла більше любові, ніж я змогла дотепер дати на показ. Жінка сіла навколішки поруч і сумно споглядала на любу жрицю. Я її не знала, але знала, що Онета тут знайома з багаться. Невеличкий натовп розсіювався по будинкам. Хтось плакав, хтось примарою брів по вулиці, а хтось, ніби ніщо і не трапилось, почав безсердечно пускати свіжі плітки, що проходили мимо моїх вух. Не доходило жодне слово. Увесь мій слух був одержимо зосередженим на звуках, які мало хто здатен почути.
    І хвилі нарешті озвались. Я чітко чула стук серця. Щоправда заслабкий для людини, яка не знається на хвилях. Але гупання життя у венах було, я впевнена!
    - Вона... - мої губи знову зрадницько тремтіли, - Вона жива.
    Я полегшено зітхнула і міцно обійняла непритомну стареньку, що не робила часто.
    - Ох яке щастя... - почувся голос незнайомки, - Її потрібно негайно занести до саірали.
    Жінка своєю магією негайно підняла Онету і ми побігли, покинувши здивованого Ваєсаля на одинці, - Я, до речі, Лакена. А ти, певно, Хаара, чи не так?
    - Хаара.
    Дивно, що вона знає моє ім'я. Нова знайома виглядала на років сорок. Мала приємний тембр голосу і охайний вигляд. Тільки тепер я задумалась. Я ж вперше у житті її бачу. Варто їй взагалі довіряти? Я негайно переключилась на інші заспокійливі думки й припинила підозрювати Лакену у перенесанні в свому тілі ще одної примари. Навмисне замислилась, що за місцем може виявитись саірала. Ніколи про таке не чула.
    Ми добігли до маленької будівлі по інший бік ринку, яка настільки заросла плющем, що подумала б то дерево якесь, якби не приглянулась. Лакена прочинила масивні двері з темного дерева й жестом покликала за собою. Перед очима постала невеличка кімнатка з книжковими шафами, зіллями і довгастим столом посередині, куди жінка й поклала Онету. Опісля почала щось невпинно шукати бігаючи від полиці до полиці і бурмочучи собі під ніс якісь слова.
    - Ти місцева лікарка? - невпевнено запитала я.
    - У нас замаленьке селище. Тут кожен сам собі лікар, - у її репліці відчувся легкий смішок.
    - Що ти шукаєш?
    - Книгу із заклинаннями, що повертають свідомість. Вона точно мала б бути десь тут. Знайшла! - Лакена наблизилась до Онети не відриваючи погляду від книги в бордовій прошитій золотистими нитками палітурці. Я ж не втрималась і вирвала її з рук. Хотіла перевірити вміст. Та, схоже, що Лакену це не здивувало.
    - Дівчинко, невже ти думаєш, що хочу нашкодити нашій жриці?
    - Хто ти взагалі така і звідки знаєш моє ім'я?
    - Я її таємодержителька, - відповіла мені більш суворо, - А тепер, якщо ти звісно хочеш краще для Онети, віддай, будь ласка, книгу.
    Після короткої паузи я винувато простягнула їй, як я вже пересвідчилась, "Заклинальник повертання свідомості". Лакена у ту ж мить відкрила потрібну сторінку. Торкнувшить тендітними білявими пальчиками до Онетиного чола, вона почала проказувати заклинання.
    - Состе каі состе, епістрепсе ті сенідісі.
    Яскрава жовтувата іскра блискавично освітила скромну кімнатку і зникла. Десь із хаотично розкладених стосів книг до мене доносилось нерівне стукотіння годинника. Секунда, третя, п'ята... Мовчанка. Врозріз тиші я чула жаб'яче кліпання своїх повік. Темп серденька шаленів. По усьому тілу бігали мурашки від напруги, страху і невизначеності у повітрі. Лакена продовжувала грати роль скульптури. Ні слова не зронила за цей час. Чекала вона, чекала і я. Враз Онетині груди різко припіднялись, а сама вона зробила глибоченний ковток важкого повітря.
    - О, Когенине благословіння... - полегшено перевела подих Лакена і вперлась руками об стіл так, що численні колье звисали з витонченої шиї прямісінько над Онетиним обличчям, - З поверненням, подруго.
    - Онета! - кинулась я до столу, - Більше ніколи мене так не лякай.
    Від такої широкої посмішки почали боліти щоки, але я не зупинялась. Щастя просто виливалось з мене сонячними водоспадами. Повірити не могла, що все минулось. Але чомусь Онеті було не до веселощів. Лице геть зармутилось, а очі наповнились осіннім проливним дощем.
    - Побічний ефект заклинання - тижнива вичерпаність. Довго ще розмовляти не зможе. Вона знала, що ризикує прийшовши сюди у такий час, - спокійно промовила до мене, - І могла померти через свій старий дурнуватий мозок! - останнє вже крикнула витріщаючи свої блискучі мишачі оченята Онеті, що лише знесилено хмикнула у відповідь.
    - Хочеш сказати, що вона знала й про... напад? - спитала я, знову ставши на ноги та уважно глянувши Лакені в очі, яким поки моє шосте чуття не довіряло.
    - Так. Але була впевнена, що встигне повернутись.
    - Нащо ж їй було сюди йти? - мені не вистачало повітря, щоб проявити усю інтенсивнісь переповнюючих мене емоцій. Абсурдності ситуації не було меж.
    - Онета мусила декого попередити. А оскільки вона не хотіла навіть зі мною поділитись, кому відіслала листа, це щось серйозне. До останнього вона вірила, що ситуація зміниться. Та у Елайді стає дедалі небезпечніше. Нехай мені Онета вибачає, але я мушу тебе відправити в столицю. Слухай мене дуже уважно.
    Лакена набрала повні груди кисню, наче перед вельми хвилюючою подією і це неабияк бентежило.
    - Ти повинна дістатись столиці й поговорити з королем Атмондом. Це якось пов'язано з Демонами Порожнечі, один з яких сьогодні напав на Пюрін. Король тобі більше розповість про Великі Ворота і що саме ти повинна зробити, - світло довкола Лакениних рук, що щойно з'явилось, перетворилось на розписаний дерев'яний руноподібний предмет і чорний мішечок із дзвінким вмістом, - Це - ексохік. Його узористі лінії світитяться і вказують правильний напрямок. Головне чітко проказати місце призначення. Тобто назву столиці - Каєнар. Нічого складного. Бережи, як зінницю ока. Я за нього гору тіар заплатила. А ось мішечок з грошима. Тут тридцять тіар. Не витрачай на що попало. Дехто на такій сумі кілька лун виживає, -  і вручила дивний артефакт з мішечком мені.
    Лакена замовкла. Я очікувала почути ще щось "важливе", але вона просто утримувала паузу видавлюючи з мене якусь відповідь своїм пристальним поглядом.
    - З якого переляку я маю робити те, що ти кажеш?
    Таємодержителька знервовано напружила губи і склала руки в боки.
    - Тобі мало сьогоднішнього? Вже п'ятнадцять років, Хааро, п'ятнадцять років ми страждаємо. Демони стали докучливою пухлиною, що розростається по містам та селам з кожним днем все далі підкоряючи нові й нові горизонти. Це ще нам повезло, що Пюрін такий маленький і нецікавий. У якихсь містах таке відбувається щодня. Люди помирають. А коли я тобі кажу, що, можливо, ти можеш допомогти усе виправити, ти відповідаєш "з якого переляку"?
    Її пополотніле лице чітко висловлювало неписаний гнів. І, схоже, я почала знаходити у її словах якусь логіку.
    - Я зачекаю, доки Онета одужає.
    - Коли вона одужає, може бути вже пізно, - Лакена зробила паузу, приборкуючи примхливі емоції, - Шлях до столиці не близький. За цей час ти була б вже далеко.
    У напівтемряві я мовчки рахувала секунди та розглядала дані мені предмети. Біль й досі сковувала мене після усього, що трапилось, тож думалось мені важко і важко добиралися слова. Можливо, якби я лишилась вдома, нічого не було б, Онета спокійно повернулася б назад і сама розповіла б, у чому справа.
    - Чому ти так впевнена, що саме я можу чимось допомогти? - ледве проковтнула бажання виплакатись про мої успіхи в магії, але голос таки підломився, - Що я робитиму без Онети?
    Прислухатися до власних мрій тепер було не просто. Не так я прагнула покинути домівку, не за таких обставин, не тоді, коли Онета потребує моєї опіки.
    Сонця пробилось усередину більше, ніж дотепер. Прозорі медові промінці безтурботно скочили на різні полиці, додаючі саіралі оптимістичних нот і примушуючи вдихнути свіжого повітря, якого тут насправді не було. Вони прогнали вуаль тіні з книжок, які давно чекають спритних пальців, що гортатимуть їх сторінки і лоскотатимуть шкіряні вицвілі корінчики, підсвітили флакончики з кольоровими рідинами, всміхались, як востаннє. Лакена за цим золотим вечірнім серпанком, що ніжно сліпив очі, виглядала менш незнайомо. Сум в її тонких зморшках побільшав, додав віку, а губи поблідішали, ніби не пам'ятали смак води.
    - Тому що, Онета ростила тебе не просто так.
    Я не могла повірити своїм вухам. Не могла повірити, що досі стою на ногах у цій кімнаті. Шлунок підскочив аж до горла.
    - Повтори, - приглушено наказала я, хапаючись ззаді за підвіконня, щоб не впасти.
    - Я... - жінка винувато глянула на жрицю, німо вибачалась за сказане. Але вже було пізно, - Я не знаю чому саме. Онета лише постійно казала, що коли прийде час, ти допоможеш усе виправити. Схоже, весь цей час вона знала, хто ти насправді.
    - Тож я частина плану?
    - Хааро...
    - Скажи, я частина плану?! - гнів перемішувався з розпавленим залізом у венах. Помалу, поволі до горла підкрадалось відчуття вибуху. На очі тиснула магма, через яку світ тремтів та втрачав чіткі форми.
    - Якби ж все було так просто.
    З важкими оковами свіжих ран і пекучими сльозима в очах я позадкувала до досі відчинених дверей.
    - Дитино, прошу...
    Весь світ став раптом таким тихим, наче вибився з попереднього ритму і не міг його пригадати. Я хотіла бігти. Бігти так, щоб вибити з голови усі думки, розбити вщент на друзьки. Хотіла лишитися лише порожнім казанком без спогадів та почуттів. Останнім я побачила, як Лакена затулила собі долонею рота, а з Онетиних очей потекли сльози каяття. Мене нудило від цих людей, від сказаних слів, від себе самої. Я беззвучно та горісно гупнула кулаком об стіну і побігла, збиваючи по дорозі перехожих. Мені було байдуже, що сили покидали мене, байдуже, що скоро не зможу й кроку ступити. Коли я піднімалась на горбок до узлісся, додому, спотикнулась та впала відкритими ранами на брудну землю й траву. І не встала. Не змогла. Застряглий в горлі крик, відчувши удар, вилетів лише кволим знеможеним писком. Вологе обличчя обдував холодом вітер. Ховаючись від його зимних долонь я згорнулась калачиком, як тоді під час бою, а як небо огорнулось пеленою сутінок, знеможено задрімала.
    І наснилась мені іскра.

    ***

    Поневолена, обманута, використана. Подумки я щоразу повторювала собі це, коли відчула, як хтось привів коня і присів до мене, прикладаючи шмат мокрої від спирту тканини.
    Поневолена, обманута, використана...
    Мене підняла чиясь магія. Крізь вії я апатично споглядала, як лечу в дупло, звідки не так давно втекла. Тут панувала бліда молода темрява, доки не засвітилися свічки і перед очима не майнув образ Лакени. Вона мовчки взялась очищати мої рани, а я від болі щоразу втрачала свідомість. Все було нечутним, глухим, тонким і прозорим. Думки вивітрились у прочинене вікно через брак енергії, волі їх утримувати. Голова таки стала порожнім казаном. Цілий вечір його наповнювало лише бурмотіння таємодержительки.

    ***

    - Спершу я й не помітила, як він тебе погамселив.
    Гидотний запах вдарив мені в ніздрі. Я різко встала і перелякано відсунулась на край ліжка. Поруч на стільці сиділа Лакена й уважно спостерігала за мною, опустивши на коліна книгу та встромивши середній палець між сторінками де закінчила читати. Без лишніх слів жінка простягла мені дерев'яну чашу, звідки, як виявилось, і йшов весь сморід. Я знала, що це за зілля, тож не чинила опір і хутко випила гарячу рідину до дна.
    - Що трапилось? - голос мій хрипів так, ніби кілька років ним ніхто не користувався.
    - Після нападу ти дивно себе поводила. Гадала, що в тебе лихоманка, але температури не було. Як почуваєшся зараз?
    - Побитою.
    Лакена сумно кивнула. Позбавлена бажання продовжити читання вона відклала книгу на нічний столик, куди я поставила порожню чашу.
    - Піду я, - мовила тамодержителька, - твій камінець я знову активувала, якщо що. Онетиний поверну. Вона побуде у мене, доки повністю не видужає, а ти...
    Лакена махнула на мене рукою й підвелась із скрипучого табурета. Мені не хотілось з нею балакати, не хотілось навіть подякувати, але коли та відчинила двері, щоб остаточно покинути мене на самоті, я запитала:
    - Що мені робити?
    Наші погляди стрілися. Надія у її очах дещо пом'якшила відразу, якою я навскрізь прогорілась, але камінь на душі лише поважчав.
    Не так я собі це все уявляла.