Ніч довга, гуде тривога. Біда надходить в серце. Нема вже болю, чорнило чорне залишило після себе тишу. Думки віддані вітру, нічого не залишу заберу усе в могилу. Земля вже мокра, напросилася дощу і я у ній загину. Кров інших, невидима тече лиха і хитра, жорстока і підступна. Дощ вже навіки не змиє ті невидимі стежки, що зло то поглинає. Під землею усі, хто чекає, хто помирає, В усіх одна голова. У могилах прикуті до себе, В усіх втомлена душа. Як серце плаче за тими, кого відпустила, Кого тримає воно ще у пам’яті? Чому вони навчилися, як життя їх проводжала у стежки хороші і лихі? Покинули вони мене, любі, Як пташки гнізда собі в’ють. Щоб вітер їх не зламав, надія в них не вмерла, А у серцях панувала чиста правда. Ніхто не питає, що з моїми гніздами, Що я будувала їх досвідами. Ніхто не спитає якими страждала я болями. Щоб молитися після за всіх, нічого для себе не зробивши. Хто побачить мене, мої сумні очі, Заплаче озерами сліз над моїми думками. Заплачу я з ними, але одна вночі, Нехай мій попіл рознесеться вітрами. Простягають руки, Голодні мерці. Дивляться демони, Рахують гріхи. Ланцюги на шиї, Руки у кайданах. Б’ють мене спогади, Насолода приходить, Зізнаюся у своїх гріхах, Покарання надходить. Зізнаюся: все життя моє – прокляття. Сумна тінь лягла, взяла у полон. Всередині – страшна мука, Не знайшла заспокоєння моя душа. Змія в серці – та відплата, Що слова то лише терени кляті. Дії їх – та насолода, Щоб страждали усі, як страждають самі. Не хочу бути ні палачем ні суддею, ні Терезою, ні дияволом. Нічого не хочу, лише бути собою, Підкорятися долі з великою журбою. Завдають болю, Ламають волю. Світло ховаю, Сміються з мене демони. Нічого не роблю, Нічого не вмію. Життя своє гублю, Плачуть наді мною янголи. Бо що я зробила з собою? Підкорюсь я своїм думкам, Зберу себе по уламкам. Щоб не знали люди, що я відчуваю. Тривога стихла, в серці ще живе наївність, Слів недосказаних сум великих. І зникнуть біди, настане тиша, Колись в душі настане гармонійність. Робота у співавторстві