Вірші
Я
Я не поет і не прозаїк,
Я не талант і не митець,
Я така середньостатистична,
Що навіть сама собі і не взірець.
Я не епіграф й не пролог,
Я не основа сюжету твору,
Я такий собі маленький епілог,
Продовження закінчення для чогось.
Я всього лише мрійник,
Заплутаний у власних хмарах,
Душі своєї я двійник,
І далеко, далеко не невдаха.
27
0
833
End.
Ми будуємо стіни
між власними світами
Жаліємось на депресію,
втому і хронічну
відсталість
Самі ж збігаємо
на швидкості з обривів
Але при цьому маримо
надіями щасливо жити
Ти бачиш край
в безодні цього світу?
А може, уламок щастя,
що безнадійно зник?
Не шукай в словах
загублене завідома
Бо загубишся і сам
далеко серед них
17
4
666
C&N
Ти можеш кричати, зривати свій голос,
Можеш плакати, надривати
нутро,
Можеш засіяти у душі своїй
космос,
І можеш забути усе, що раніше було.
Ти можеш творити, як вмієш лиш ти,
Можеш кохати, як навіжений, до болю,
Можеш знову здатись, здатись без бою,
І можеш піти звідси раз й
назавжди.
Ти можеш полетіти далеко й навічно,
Можеш цвісти і любити усе навкруги,
Можеш прожити свій вік так логічно,
І можеш жити так, що позаздрять боги.
38
5
1481
Отрута
Припини.
Ти постійно жалиш мене
Отрутою на кінчику язика,
Перетворюєш світ на безіменний
І топиш його в океані без дна.
Припини.
Знову словами наповнюєш розум,
І ними ж вбиваєш свідомість,
А я всього лиш люблю твою прозу,
Люблю в ній свою невагомість.
Тому.
Досить дусити повітря в кімнаті,
Я і так задихнусь в самоті;
Відкрий усе всередині нáвстіж,
І не забудь відімкнути замок від душі.
19
8
663
S
Пігулками не наситишся,
Коли хворіє душа,
Вони палять зсередини
І руйнують життя.
Змушують там шукати кінець,
Де розлігся початок.
Під чорний йдуть люди вінець,
Про себе не маючи згадок.
Лікуйсь, не лікуйся, ти є собою,
Через діагнози
Мрій, пізнавай світ по-новому.
Бути безумцем у світі – це дар,
Бо без безумства світ лише Божий жарт.
17
2
746
розділені.самі.
Тихо скрипить вільха,
Нудьгує планета Земля –
Я не єдина у цьому світі,
Але, на жаль, сама.
Кричать далекі простори,
Наздоганяють холодні жалі .
Усіх розділяють гори –
Ми залишились самі.
Надворі спекотна прохолода
В'їдається пилом із гір –
Нас розділяє свобода,
Тепер ми навічно самі.
16
5
423
103
Ти мій адреналін, у мене передоз,
розсіяна свідомість і тіла озноб.
Забула, коли мій тиск був в нормі,
А мозок не розривали капіляри –
Зараз моє життя схоже на човен в штормі,
А на додачу ще причин мільярди;
Шукаю між рядками фантоми,
Відкриваю старі месенджери;
Намагаюсь відгадати симптоми
І поставити лікування сучасної ери.
Мої вени розірвуться трояндами,
А уста – прокльонами.
Бережись того і іншого,
Бо в них немає нічого святого.
15
2
596
Час
Хтось сказав, що час – цілющі ліки, панацея від всіх на світі бід. "Час – лікує", щоразу ви мені казали, а на справді він ще той убивця з вбивць. Він загоює тяжкі душевні рани – і ніби легшим робиться буття, та скільки душ згубило це безмірне Всесвіту дитя. І як же долі по хребту ламало, і крихти віри знищувало вщент – та цього було йому замало. Час – ненажера, хоча насправді він всього один момент. Скільки сердець було розбито часом – їх неможливо всі підрахувать. Це як безіменні воїни на полі битви, на полі битви, що зветься час. Він владарює в цьому світі, та поза цими межами – він раб. Це ваша справа підкоритися йому чи ні, та знайте: чи двадцять вам, чи дев'яносто – ви всеодно іще живі. Живі – боріться, нехай не зупиня вас час, бо немає горя гіршого у світі, ніж коли хтось скаже: "Вибачте, на жаль, ваш час вже згас".
25
1
1035
Тримай
Тримай мене, будь ласка,
Бо я полечу,
Туди, де цвіте казка,
І звідки немає шляху;
Не відпусти мою руку,
Зіжми до останнього пальці,
Я не багато у тебе прошý –
Не дозволь мені опинитись у казці.
Я ж стану, я стану совою,
Жахом, примарою нічною,
Під полум'ям місяця крила свої спопелю,
Шмигну я додолу і...
більш не взлечу.
Ти спатимеш нічку,
а я – вічність.
Укрию тебе гарячим попелом крил,
І понесусь у даль під поклик вітрил.
14
3
620
Нехай замовкне вся у світі пресса
Нехай замовкне вся у світі пресса,
І йдуть усі невігласи під три чорти,
Бо допоки хтось один страждає –
Всі інші миють йóму кісточки,
Бо допоки хтось один воює –
Всі безпринципно лізуть у тили.
14
0
532
#13
Як бісить ця несправедливість,
Як дратують ці осуди чужі,
Ні кроку в сторону – розстрíл на місці,
Крок назад – і ти в ярмі.
4
0
362
Книга, повість, поема...
Ти моя недописана книга,
Що баластом лежить на душі,
Що в повітряну буряну днину
Розлітається тисячами листків.
Ти моя незавершена повість,
Напевно, з трагічним кінцем,
Яка топить мене, наче повінь,
У спекотний, посушливий день.
Ти чіясь розпочата поема –
Окрилена, юна, до болю жива.
Розумію, що ми обоє нічеми,
Але картаюсь я досі одна.
14
0
673
3,14
Я занадто багато думаю останнім часом.
Надворі ніби не осінь,
а меланхолія так і хоче пробратися
крізь шпарини будинку.
Залити би їх свинцем,
раз і назавжди.
Але як я тоді буду дихати?
Кімнати і так душаться
між цеглою,
а тут вони і зовсім змарніють.
Ні, мені шкода нові шпалери,
вони ж розмокнуть тоді
від поту і сліз..
15
0
640
Тішся
Ти маєш право кричати?
Тішся, допоки ще можеш,
Бо бідний з нас кожен,
Хто говорити не годен.
Вони не здатні вдати,
Що можуть за себе стояти,
Бояться розкрити уста,
Ніби голосу давно в них нема.
Таке вже було:
Який біль би їх не розтинав,
Та про це ніхто не знав.
Не чули ми ні плачу, ані сліз,
Аж поки не сказали нам з-за гір.
Ти можеш свою думку виражати?
Тішся, бо потім будеш казати
Та все на світі проклинати,
Каратись, битись і вбиватись.
Нічого вдіяти не зможеш,
Бо ти і я - ми ж люди Божі.
13
0
387
Мамі
Ти ходиш тихенько позаочі ранку,
Пливеш, мов лебідка у срібнім світанку,
Знаєш, мамо, ти як місячний подих,
Легка, невагома, захоплюєш подив.
Ти словом у бій закликати можеш,
А можеш поранить, шпигнути в очі.
Дякую, мамо, дякую, ненько, тобі,
Що до життя нас готуєш, до життя на війні.
І зорей гранітних я більш не боюся,
Нехай летять, падають - я лиш ними уп'юся.
По що мені скалки від бурь тих життєйських,
Коли біля мене клубок із надій материнських.
Дякую, нене! Що можна сказать ще тобі,
Жінці, що з вуст ронить гарячі вогні?
Так важко сказати, тому напишу:
Мамо, хоч в пекло, хоч в тартар за тебе піду..
19
0
744
Ода ночі
По небу розпустили тисячі перлин,
І срібними нитями землю оповили,
У Вас живе натхення й думок лавин,
Ви щастя для світу усього явили.
О, Ноче, давно душа моя закохана у Вас,
Ви, неначе божество, спустилися на землю,
І полонили Його величність час,
Утворивши невідану химеру темну.
Ви тонким мереживом п'яните усіх,
Вам чхати на релігії, частини світу й раси,
Повелителько душі, хочеш - бери на сміх,
Але, ніж ти немає кращої окраси.
Ноче, багряне коло має на горизонт зійти,
Та в моєму серці гарячими зірками печеш лиш ти.
12
0
812
К р о к
Ми ходим по лезу –
Іржавому, наче душа;
Тут уже немає нічого святого –
Тільки я і твоя простота
Я ловлю твій погляд –
Холодний, як кип'яток;
В ньому немає нічого святого –
Тільки болю утрати шматок
Бійся кроку у прірву –
Це не зрівняти ні з чим;
В ній немає нічого святого -
Яких би ти не досяг там глибин
13
0
796
