Час
Хтось сказав, що час – цілющі ліки, панацея від всіх на світі бід. "Час – лікує", щоразу ви мені казали, а на справді він ще той убивця з вбивць. Він загоює тяжкі душевні рани – і ніби легшим робиться буття, та скільки душ згубило це безмірне Всесвіту дитя. І як же долі по хребту ламало, і крихти віри знищувало вщент – та цього було йому замало. Час – ненажера, хоча насправді він всього один момент. Скільки сердець було розбито часом – їх неможливо всі підрахувать. Це як безіменні воїни на полі битви, на полі битви, що зветься час. Він владарює в цьому світі, та поза цими межами – він раб. Це ваша справа підкоритися йому чи ні, та знайте: чи двадцять вам, чи дев'яносто – ви всеодно іще живі. Живі – боріться, нехай не зупиня вас час, бо немає горя гіршого у світі, ніж коли хтось скаже: "Вибачте, на жаль, ваш час вже згас".
2018-04-18 17:08:59
25
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
K L I F S
ну, так все задумано😅
Відповісти
2018-04-18 17:11:03
Подобається
Володимир Брама
Оригінально.
Відповісти
2024-05-20 05:11:04
Подобається
Схожі вірші
Всі
Я тебе по-справжньому кохала...
Я тебе по-справжньому кохала... Так, неначе зовсім не жила. І тобі лиш серце відкривала, Я тебе кохала, як могла. Я тобі всю душу і все серце, Все віддам, ти тільки попроси. Я тебе кохатиму до смерті, Я з тобою навіки і завжди. Я тобі відкрию таємниці, Все, що маю — все віддам тобі. І поля, і чистії криниці, І прекрасний спів тих солов'їв. Я тебе по-справжньому кохала, Весь свій час, я віддала тобі. Я була наївною . Не знала, Що не брешуть тільки солов'ї.
42
15
2030
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12309