І от 5 ранку, а я вже на ногах. Та й не просто, а перед будівлею моєї нової школи, протоптую стежинки в очікуванні автобуса. Так, рай (себто літні канікули) завершився і настають суворі, сірі будні.
Раптом хтось підійшов ззаду і прикрив мої очі долонями, перервавши невтішні роздуми.
-Діанка?
-Ну, звісно.- дівчина забрала руки і я змогла глянути на неї. Вона була в спортивному костюмі, а за спиною здіймався величезний рюкзак, в який зо дві Діани могли б вміститися. І середнього розміру хом'ячок.
-Ти в той ліс на пів року збираєшся?
-Ой, це я ще половину речей вдома залишила. А так тут тільки найпотрібніше.
-Ага ага.- за спиною почувся насмішкуватий голос-Лише найпотрібніше, з яким можна одягнути і нагодувати зо три дитячих садка.
Я різко обернулася, ледве не збивши з ніг того хто стояв позаду. "Краще б збила" пробурмотіла я, помітивши, що то Алекс.
-Там же ж лише їжі на 2 місяці!
Сам він мав лише невеличку бананку на поясі, в яку вміщався телефон і можливо вище згаданий хом'ячок.
-Так це ти звідти все і з'їсиш- схоже Ді зовсім не сердилась, а може просто звикла.
-З цим не сперечатимуся.
І хлопець безцеремонно заліз у сестрин рюкзак. Діставши звідти яблуко, він почав активно його поглинати.
-Ой, Кать, а чого в тебе такий рюкзак малий. Ти ж напевно таку порцію за раз з'їдаєш
Я вже збиралась щось сказати, як Ді мене випередила:
-Та хто б говорив. Чи не ти в нас пів батона за 3 хвилини з'їдаєш?
Алекс зробив еалякані очі, і не удостоївши нас відповіді пішов геть. Ні ну це їй Богу Оскар.
Тим часом автобус вже підїхав і ми поспішили до нього.
Проте як тільки я поставила ногу на першу сходинку, як водій грубим матом поянив, що місць немає, а нас підвезе машина. І не встигла я відійти ві шоку пімля вилитого на мене потоку нецензурної лексики, як двері закрилися і автобус поїхав геть. Відійшовши, я почала оглоглядати компанію щасливчиків яким також не дісталося місця. За іронією долі ними виявилися Яна, мій улюблений Алекс, Ді і милий хлопець з цікавим золотисто-русявим волоссям, якого як виявилося звати Влад. Та от на горизонті з'явилося наше горе - нещасне корито, яке схоже пережило динозаврів, середньовіччя і дві світові війни. І нас переживе.
Дивом ми всі вмістилися і це чудо техніки поїхало.
Ранок лише розпочав своє правління, тож ми могли спостерігати чудову картину сонного міста. Тихого і безлюдного. З краплинками роси на ще зеленавому листі кленів. Та з часом дрімота взяла гору і я, схиливши голову на плече Ді заснула. А прокинулася від крику Яни. Розплющивши очі не могла нічого зрозуміти. Музика яка верещала на весь салон. Водій, чиї руки безладно сповзли з керма. Влад який намагався знайти знизу тормоза, проте через те що машину трусило йому це ніяк не вдавалося. Яна яка просто таки вищала від жаху, а Ді схоже зомліла. Лише Алекс виглядав як невеличкий острівець спокою. Він просто дивився вперед в прірву в яку ми летіли.
Різкий удар, біль і порожнеча