Трусилися плечі. Сліз не було. Ді стояла в білій сорочці, боса і повільно розчинялася у повітрі. По краплі, по піщинці, як цукор в чаї. Повільно, але невідворотно. Ніхто нічого не говорив, але всі все зрозуміли. Це кінець. Фініш. Далі не буде. Продовження не слідує. Епілог цієї драми? Але ні, Земля не зійшла з орбіти, качкодзьоби не заполонили всесвіт, а алгебра не позбавилася від проклять в свою сторону. Я заплющила й очі і вдихнула. Схоже занадто голосно, бо всі одразу подивилися на мене. Влад штовхнув мене ліктем під ребра. Я скрикнула. Мене прокляли, і наш з алгеброю рахунок урівнявся. Усі потроху отямилися, якщо це можливо в такій ситуації. Я помітила новий штрих у цьому пейзажі з вже рідних, офігівших лиць. А саме новенького хлопця який саме підіймав із землі рюкзак Діани. Його чорняве волосся сягало плечей і було зав'язане у хвостик на потилиці, а сірі очі задумливо оглядали наш печально-траурний натовп. Хоч ми його і не питали, та він вирішив захистити своє добре ім'я і пояснив що його прислали на заміну Ді. В нашу імпровізовану групу. Не зрозуміло, правда, як то вплинуло на його добре ім'я, але Алекс заховав складний ніж у кишеню, тож і на том дякуєм. Ми мовчки пішли далі. Година, друга, третя. Час перестав існувати. Темрява вже заполонила ліс, а ми і далі йшли. Очі злипалися, а корці і коріння здавалося саме кидалося під ноги. Яна впала прямо на спину Алекса, але той і не помітив, пішовши далі. Це точно якесь пекло. Ліс. Ніч. Яна яка тихо схлипує на землі, в компанії Влада і моху. Відморожений Алекс який зайшов уже глибоко в ліс. Кров яка струмком текла з ноги сестри і схоже навіть не планувала зупинятися. Згадала як в фільмах відривають шматок тканини від одягу і перев'язують ним рану і почала возитися з Алексовою футболкою. Напевно збоку я виглядала дивго- самотня дівчинка, вночі, в лісі, яка зубами намагається відкусити хоч клаптик від чоловічої футболки. Та Влад схоже зрозумів мої наміри і простягнув шматок своєї сорочки. З горем пополам я зробила щось, дуже здалеку подібне на перев'язку і видихнула. Проте схоже зарано. Білий клаптик миттєво просочився багряною кров'ю. Проте на цей раз уже наш новенький допоміг, добувши з мого рюкзака бинт і перемотавши нещасну ногу вдруге. З нього лікар явно був кращий. У будь-який інший момент я звернула б увагу на те, що він безцеремонно забрався в мою сумку, проте тоді, все чого я хотіла-це влягтися на вищезгаданий мох і більш ніколи не розплющити очі. Доки я мріяла про холодні обійми смерті, хлопці вже відвели мені роль вішака віддавши всі свої речі, а Яну взяли під руки. Таким собі депресивним караваном ми рухалися орієнтуючись на вогник, який гіпотетично міг розвести Алекс. Принаймні ми на це надіялися.