— Ну? — спитав тато, при цьому вираз його обличчя був схожим на задоволену фізіономію третьокласника, який хвалився батькам ідеальним табелем.

— Ну… начебто, нічого так… — відповів я йому, дивлячись на двометрову статую Оскара в нашому коридорі. Вона гарно переливалася золотом і виглядала цілком презентабельно.

— Начебто? Нічого так? Альоша... Я тобі одна розумна річ скажу, тільки ти не ображайся...

— Міміно! — пролунав крик Міли з кухні.

— Так, Мілашо, вірно. Альоша, ми з мужиками цілий день на цей витвір столярного мистецтва витратили, загадавши весь гараж Люсьєнича. Краще ніхто не зробить.

— Ладно, дякую. Виглядає справді добре. А з чого вона зроблена?

— А яка різниця?! Головне, що зроблено добротно і на віки.

— Ага, на віки…

— З тебе ящик горілки.

— Ящик? — я з очманівшим виразом обличчя одягнув шапку.

— А ти думав мужики безкоштовно працюватимуть? Потім ще й Люсьєнич так душевно матюкався у твою сторону, прибираючи свій гараж.

— Гаразд. Добре, — сперечатися не хотілося, та й варто почати, і це може затягнутися дуже надовго. — Я побіг.

На мене чекав ще один складний день, яких залишилося вже всього сім (як швидко летить час, тиждень пролетів непомітно), присвячених підготовці заходу для Тесака, а ще треба було встигнути заскочити на репетицію. Замовлень, як завжди, на грудень назбиралося море, і підготовці до них теж треба приділити час. Взагалі, грудень — лихоліття для корпоративних артистів. Тяжке, але дуже прибуткове.

Вулиця зустріла мене холодним вітром, легким морозцем і шкутильгаючим мені на зустріч Федоричем. Та що ж таке? Його мені ще не вистачало.

— О! Альошка, привіт.

— Здрастуйте.

Я неохоче потис руку старому в армійському бушлаті та збирався по-швидкому звалити, але він мою долоню не відпустив.

— Ти це, Альошко, не хвилюйся. Знайдуть цей ваш будинок на колесах, я сам був свідком угону і все мужикам у погонах докладно описав.

— Дякую.

Його долоня все ще стискала мою і він підсунувся трохи ближче, змовницьки озираючись на всі боки.

— Тільки я не розповів поліцейським. Була там одна чортівня... Ми з Лідком дуже здивувалися...

— Вибач, але я дуже поспішаю.

— Так так, звичайно. Але ти це, Альошко, заходь, як час буде, мені є шо тобі розповісти про твоє викрадення.

— Добре, дякую.

Нарешті старий відпустив мою руку і я пішов до метро. Так, зараз у мене зустріч з одним знайомим ведучим, який погодився дати пару порад щодо того, як вести заходи; потім треба зателефонувати до парочки керівників різних шоу-балетів. Взагалі, в шикарний час ми живемо, для будь-яких таких івентерів як я (вважатимемо, що я таким вже є): зайшов в інсту, тут тобі й одразу всі шоу-балети та артисти інших різноманітних жанрів. І одразу ж фото, відео, і взагалі одразу можна оцінити весь репертуар, написавши в приватку, та розцінки дізнатися. Інша справа, що у спритних та досвідчених організаторів це все робиться на раз два, а в мене поки тільки пошук всього необхідного розтягується на години, а то й дні.

Так, потім репетиція, а потім… що там ще потім було? Потрібно завести собі щоденник.

Я дістав телефон, а там уже висіло одне повідомлення.

«Сьогодні ж усе в силі, як і домовлялися! Сеанс на 19:30, не запізнюйся, ще попкорн треба купити)))»

Точно! А ось там, що було ще! Побачення з Вікою. Я ж обіцяв її зводити в кіно. Гаразд, ніби маю встигнути, якщо особливо все не розмусолювати.

Якихось двадцять хвилин і я вже закидував своє тіло на високий стілець у барі, який я називав «Столовкою».

Станіслав, який часто підтягував нас на заходи, де він був ведучим, уже сидів поруч. Вигляд у нього був веселий та зацікавлений. Поки я крутився на стільці, мимоволі посміхнувся самому собі.

У нас у групі мало не з дня заснування завелася звичка, що між собою ми всім ведучим даємо клички. Ось цього високого і доглянутого, вже за тридцять, чоловіка з залисинами та в окулярах ми називали Нічого Собі. Справа в тому, що він володів чудовою дикцією, був відмінним ведучим, але він міг за один вечір сказати разів двадцять у мікрофон: «Ух нічого собі!». При тому, що в житті він цією фразою-паразитом ніколи не користувався.

— А, Альоша, привіт-привіт.

— Дякую, що погодився допомогти, — я потис йому руку і нарешті зручно вмостився на барному стільці.

— Та ти що, ви востаннє дуже виручили мене, зігравши ще один блок замість фаєр-шоу, які, як з'ясувалося потім, забули частину піротехніки на складі, а не застрягли в тягнучці. Тож я твій боржник.

— Та без проблем. Мені просто води, — друге я вже сказав барменові.

— Ну, загалом я прочитав твоє повідомлення, і трохи розумію, що ти хочеш від мене почути.

— Чудово, одразу до діла! Стривай!

Я дістав із рюкзака блокнот та ручку.

— Ось тепер можна.

— Та я міг би тобі все продублювати та скинути повідомленням.

— Ні-ні, я так краще запам'ятаю і зрозумію.

— Як скажеш. Загалом, як я зрозумів, із замовником у вас уже все на мазі, але я все ж таки пройдуся для початку по основах.

— Так-так, буде дуже доречно!

— Перше і найважливіше — пунктуальність: завжди приходь на зустрічі із замовником вчасно, у доброму настрої, і з творчим бажанням зробити свято незабутнім. До тебе це насамперед ставиться, а то я пам'ятаю, бували за вами такі грішки запізнення, Олексію.

Я відчув, як щоки залилися легким сором'язливим рум'янцем, але я зігнувся в три погибелі над блокнотом, записуючи великі мудрості говорителя в мікрофон, тому, сподіваюся, він цього не помітив.

— Друге: ніколи не пропонуй шаблони — вони відштовхують, клієнт завжди хоче щось незвичайне, цікаве і не таке, як у всіх.

— Ага, записав, незвичайне.

— Коли перша зустріч пройшла успішно, і ти приступаєш до написання сценарного плану, завжди відштовхуйся від трьох складових: місце проведення (локація, її просторові та технічні дані), цільова аудиторія (вік, стать, соціальна складова), бюджет (завжди вигадуй більше, щоб замовник зміг щось викинути, їм подобається брати участь у процесі).

МДЕ. Ось тут я, звичайно, дав маху. Особливо за другим пунктом. Я й сам це чудово розумів, але якось не брав близько до серця. Треба зателефонувати Іллі та уточнити все ж таки за аудиторію і взагалі, що це конкретно: звана вечеря, корпоратив, або взагалі просто затяте бухалово бандитів першої величини.

— Наступне: чітко склади графік роботи над святом та його виконання (репетиції, брифи, зустрічі)…

— О! Ось тут проблем із цим немає точно. Розкажи і дай краще більше порад з приводу саме ведення самого заходу.

— Ну… так… з чого почати.

Бармен поставив переді мною склянку води, а перед Нічого Собі келих зі світлим.

— Мені можна, маю сьогодні вихідний, — з усмішкою відповів Станіслав, помітивши мій косий погляд.

— За вихідні, — я підняв свою воду.

— Щоб у нас їх було багато, і всі оплачувані.

Ми цокнулися і Нічого Собі відпив за раз майже половину келиха.

— Так, продовжимо. Ну, мабуть, найголовніше це те, що на будь-якому святі головний не ти! Менше у текстах та підводках слова «Я», більше акцентів на винуватці урочистості. Це і тебе виставить у доброму світі та сам винуватець буде задоволений.

Ось тут я вже застрочив ручкою на повну силу, і відчув себе як на лекції в універі, коли треба встигати записувати за бубнячим преподом. А цей препод ще й прямо під час диктування закидає за комір.

— Давай на банкеті людям поспілкуватись, потанцювати, сходити покурити, запам'ятай, що вони прийшли не на твій стендап, а відпочити.

Ну, тут галочка вже є, я і так особливо багато розпинатися не збирався. Особливо тому, що це мій перший такий досвід.

— Наступна важлива деталь: завжди працюй із кухнею та адміністрацією ресторану — винос страв та таймінг застілля мають бути погоджені заздалегідь. Його треба дотримуватись. І тоді гості думатимуть, що все відбувається начебто само собою.

— О, якраз завтра знову спілкуватимуся з шефом та офіціантами, все ще раз проговоримо.

— Правильно! А, і найголовніше. Таке, звичайно, рідко буває, але й такі унікуми трапляються: ніколи, чуєш, НІКОЛИ не сідай за один стіл із замовниками під час заходу, навіть якщо вони дуже наполягають — похаваєш удома, ти ж не з голодного краю. Запам'ятай, щойно ти сів за стіл — губиться магія та ілюзія артиста, він перетворюється на «свого братана», який, у свою чергу, стає просто «блазнем».

— Ага. Ось це навіть підкреслю! І особливо скажу про це Греку, бо він любить похом'ячити з фуршетів.

— Ось ось. Так, що там ще з технічної частини ... Діджей у тебе ж свій?

— Ага. Друг дитинства. Любитель, але спритний, — відповів, я не підводячи погляду.

— Хм. Це не дуже добре. — Моє обличчя напевно якось дивно перекосилося, тому що Нічого Собі відразу почав виправлятися. — Ну, себто погано, що аматор. Тобі з ним годин вісім творити диво. У вас має бути абсолютна магія та порозуміння. Запам'ятай — атмосфера всього свята залежить не від твоїх конкурсів, а від музичного формату та вчасно поставленої відбивки. Я думаю, ти й так це розумієш, у зв'язку з родом своєї музичної діяльності, але зайвим не буде це нагадати.

— Згоден. Дякую.

Подумки поставив міточку, яку відразу переніс у телефон, щоб не забути, що треба ще раз пройтися з Дрищем по трек-листу, який ми склали для заходу, всі відбивки, підводки, паузи і так далі.

— Так, показуй, ​​що там за одяг маєш? Фото є?

— Так, зараз, — я поліз у кишеню за телефоном, а Нічого Собі відпив з келиха і наставницьким тоном продовжив.

— Завжди одягайся під вечірку, вкладай гроші у свій образ та костюми. І найголовніше — взуття та годинник! Тут взагалі шкодувати бабок не варто, замовник повинен знати, що у нього крутий модний і ведучий тямущий в усіляких тонкощах.

Він скептичним поглядом перегорнув кілька фоток, на яких я вбрався в пристойне, що в мене було з одягу.

— Так… Біла сорочка — добре, до неї ось цього жовтого метелика, синього жилета нагору… Сірі ось ці штани, коричневі туфлі ось ці… Так, а що по годинниках?

— Я їх ніколи не носив.

— Гаразд, я дам тобі свій, та дивись мені! Із поверненням, і щоб ні подряпини!

— А може, тоді не треба краще?

— Та я жартую, просто акуратніше з ними. І ще по зовнішності! Нігті підстрижені та чисті, а краще взагалі зроби манікюр із безбарвним лаком. Волосся підстригти, зробити укладку, бороду підрівняти.

— Ну ти чого. Я ж не зовсім…

— Нагадати — зайвим не буде. І ще не завадить тобі трохи вискубати брови, а то стирчать в різні боки волоски.

— Добре, — пробубнив я трохи зніяковіло.

— Так що ще, що ще… А! На святі завжди ти маєш перебувати в полі зору замовника, тебе шукати не повинні. Тому якщо й робиш перекури, перекушування чи походи в туалет, то кулею, і краще, щоб у цей момент у залі знаходився хтось із твоїх помічників.

Нічого Собі допив келих і маякнув бармену, щоб оновив.

— У жодному разі взагалі не за яких обставин ти не повинен бути з поганим настроєм. А якщо він навіть огидний, ти ніяк не повинен це показувати гостям. Ніяк і за жодних умов!

— Це, звичайно, гості повинні бачити, що ти щасливий у їхній компанії, знаємо.

— Ох! Нагадай, скільки залишилося до заходу?

— Тиждень.

— Гаразд, давай, показуй, ​​що там у тебе зі сценарієм вечора…

І наступні дві години пройшли для мене соромніше, ніж будь-які дві години у моєму житті. Нічого Собі стільки всього виправляв і змінював, що я знову почав замислюватися: в яку ж дупу я поліз, ще й без будь-якого досвіду в цій справі. Дивитися з боку на інших ведучих і говорити, що я зміг би так само — це одне. А ось саме стати ведучим це зовсім інше. А так як я зі своїми друзями ще й організатори, то проблем і нестиковок вилізло ще кілька десятків, а то й сотень.

Під кінець нашої зустрічі, від легкого нападу відчаю, я сам захотів собі замовити пива, і побільше.

— Гаразд, Альоше, мені пора, я думаю, загалом я тобі все роз'яснив, якщо будуть ще питання — дзвони, пиши з радістю допоможу.

Він потис мені руку, і на його обличчі засяяла така добра і трохи п'яненька посмішка, що мене вкололо сумління.

— Стасе, послухай, я тут давно хотів сказати.

— Ага, чого?

— Ти дуже класний мужик, і офігенний ведучий, але тобі ніхто ніколи не казав, що ти під час проведення заходів дуже часто кажеш фразу: Нічого собі?

Він завмер, секунду на його обличчі не було ніякої емоції, лише порожнеча, а потім він розплився в задоволеній усмішці.

— У кожного ведучого має бути своя фішка.

Він насамкінець підморгнув мені та пішов. Провівши Нічого Собі поглядом до дверей, я повернувся до списаного у всіх місцях блокнота.

Так, насамперед з усього цього треба вирішити питання з гостями. Все-таки що це за люди, і що взагалі за привід та свято?! А то постійно одні якісь загальні фрази від Іллі, ніби він боїться говорити про це.

Я набрав помічника Тесака, але той одразу ж скинув виклик. Хм… Гаразд… передзвоню пізніше.

Поки добирався до репетиційного залу, яким був один із підвалів біля станції метро «Архітектора Бекетова», встиг звʼязатися з трьома керівниками різних шоу-балетів, і з одним з них ми ніби зійшлися в ціні та в тематиці номера. Він попросив передзвонити завтра зранку та уточнити деталі. Це добре! Одним гемороєм менше.

До своїх музикантів я дістався без запізнень, і ми розпочали прогін нових пісень, кожну з яких заздалегідь вивчили вдома в індивідуальному порядку. Загалом, репетиція для мене пройшла в якомусь сумбурі та тумані. Я постійно думав про різні проблеми та невирішені питання, і тому десь кожні три хвилини збивався з ритму і ми починали по-новій. А через пів години, я так сильно пішов у себе, що випадково уварив паличкою себе по носі, від болю розтиснув руку, і інструмент барабанщика вилетів з долоні та вдарився об бас-гітару.

Репетиція була закінчена, а коли я сказав, що на чотирнадцяте число, на корпоратив Тесака, де гратиме наш гурт «Доктор Пеппер», мені потрібно буде відповідати за інші питання, і необхідно на цю дату знайти мені заміну, сестри Малкіни психанули, і в унісон крикнули: «Значить самі свою заміну шукайте» і пішли. Мені чесно захотілося завити. Який же хаос на мене ще чекає попереду?! На щастя, Грек пообіцяв пробити одну людинку з музичної школи і теж пішов.

Звісно, ​​заплативши за оренду репетиційної зали місцевому адміністратору, я теж вирушив додому. Дуже хотілося залізти під гарячий, дуже гарячий душ і розслабитись. Але! Підійшовши до дверей під'їзду і наполовину відчинивши її, я згадав. Побачення з Вікою! Твою ж…

Відпустивши ручку дверей і різко розвернувшись, я встиг помітити чорне, місцями з порваними перетинками крило, а потім моя свідомість згасла, як багаття, залите крижаною водою.