Насамперед я вирішив особисто перевірити обстановку в залі, а не вислуховувати ось ці нескінченні потоки скарг, що щось не так, і саме я маю вирішити ці проблеми. Взагалі, так воно так, але вони всі чи зовсім безрукі?

Група грала на сцені, народ на танцполі веселився і танцював, так само шльопаючи голими ступнями по калюжах з вином. Так, а ось це, мабуть, можна одразу підправити. Майже впритул до виходу із зали стояла літня прибиральниця, яка не знала куди себе діти і як реагувати на те, що відбувається.

— Коли гурт закінчить грати, відразу ж насухо протріть сцену від вина і потім ще пару разів пройдіть чистою водою, щоб липко не було! — прокричав я їй на вухо.

Доросла жінка щиро зраділа, що в неї нарешті з'явилися слушні вказівки, тому вона енергійно закивала, і одразу помчала в їхню підсобку за помічницею та за цебрами з водою.

Я переключив свою увагу на групу. Мде-е-е. Те, що працювало половину динаміків, дуже негативно вливало на якість звуку. Ще і якось треба буде відновлювати їх, чи не працюючі комунікації, але це ми потім уже вирішимо разом із Мʼякушем. Чекайте, щось ще було не так зі звуком. Тільки я зібрався зосередитися на звучанні, щоб спробувати зрозуміти в чому проблема, як повз мене пронісся сам хлібобулочний з вантузом в руках. Гаразд, нехай людина справою займається, не відволікатиму його.

Та що ж не так зі звуком? Щось незрозуміле. Вибивається якийсь інструмент. Я замахав руками над головою. Грек миттєво це зчитав і кивнув. Я тицьнув пальцем у вухо, потім зобразив гру на гітарі, після цього зобразив барабанщика, і знову показав на вухо. Грек знизав плечима, але озирнувся. Реально щось вибивалося. Якісь зайві звуки. Я уважно придивився до кожного члена групи. Зупиняючись на кожному секунд на десять. Коли черга дійшла до пухкого клавішника, я нарешті зрозумів, у чому справа. Він, як давньогрецький виночерпій (з його габаритами, ще й загорнутими в зелену штору, він асоціювався у мене в голові саме з цим персонажем) вривався під музику. Варто віддати належне, робить це дуже харизматично, але! Через те, що повністю пішов у себе, він не помічав, що раз на пару секунд він зачіпав своїм животом клавіші, і саме це створювало зайві звуки.

Я знову замахав руками над головою, і Грек знову звернув увагу на мене. Я зобразив двома руками величезний живіт, потім ніби граю на клавішах, і знову тицьнув у вухо. Гітарист розуміючи кивнув, почав маленькими кроками зміщуватися до Гарика, продовжуючи грати на інструменті. Не ставши гаяти часу, і чекати на виправлення звучання, я швидко повернувся у гримерку.

Там на мене вже чекав шоу-балет і парні акробати.

— Вибачте за незручності, самі бачите, захід у нас специфічний. З хлопцем все добре, не забився? — одразу ж звернувся я до лисого керівника колективу, пам'ятаючи, що хтось із тих, хто зустрів мене, сказав, що один із танцюристів послизнувся і впав.

— Та все нормально, — усмішливо відповів головний у шоу-балеті та непомітно відвів мене під руку, — як у нас по таймінгу? Другий вихід із тортом, як домовлялися?

— Так, плюс-мінус, — збрехав я не роздумуючи, насправді розуміючи, що з цими гостями все може піти максимально не за планом.

— У нас просто ще два замовлення зараз, ми мотнемося швидко, якщо що, на зв'язку, добре?

— Так, добре, — посміхнувся я у відповідь і ми потиснули руки.

Не встиг я навіть глянути на годинник, як шоу-балет вже зник. Але ось накачений кремезний хлопець в одних концертних білих штанях і спортивної статури дівчина з тугою косою, в спортивному купальнику, розминалися.

— Здрастуйте, це зі мною ви розмовляли по телефону, я ведучий. Музику вже віддали?

— Так, добрий вечір, все вже у діджея, — відповів за обох хлопець.

— Скажіть, а ви на сцені поміститеся?

Я окинув їх поглядом, обидва були зросту явно не більше ста сімдесяти, тому повинні були поміститися.

— Я думаю, особливо високі підтримки ми можемо прибрати, залишимо ті, які точно помістяться.

— Клас! Тоді зараз гурт дограє, невеликий інтерактивчик, конкурс, потім тост і одразу ви.

— Чудово.

— Тоді розминайтеся, не заважатиму.

Я вже зібрався було вийти з гримерки, щоб знайти Іллю, але в приміщенні був ще хтось, що скромно ховався в кутку. Звичайно, я повернувся туди. Непроханим гостем виявилася Віка. Вона дивно дивилася на мене. В її очах читалася легка зніяковілість і, якщо мені не здалося, бажання, чи…

— Альоша ...

— Що ти тут робиш?

— Альоша, — вона підбігла до мене і ніжно взяла за руку. — Альоша, пробач мені, я там стільки всього наговорила, і вже не вперше. Вибач, я дура...

Дівчина поцілувала мою руку, потім поклала її собі на плече та обняла мене. Я ж не поспішав ділитися взаємними ласками.

— Альоша, я люблю тебе, ти пробачиш мені? — прошепотіла вона мені на вухо.

А я? А що я зараз відчував? Хм.

— Я така дура, Альоше, пробач мені, будь ласка. Ти ж пробачиш мені, так?

— Дякую, не цікавить.

Ці слова дуже протверезно подіяли на Віку, що було навіть добре, тому що я не знав, як тактовно її віддерти від себе. Дівчина сама відсторонилася, в її очах від минулих емоцій не залишилося і сліду. Читалося невдоволення.

— Як це, не цікавить?

— Ну от так.

— Я! Сама! Прийшла до тебе на уклін! Перепрошую, а ти кажеш, що тебе це не цікавить?

— Так, саме так.

Та що ж таке? Вдруге за сьогоднішній день у мене мимоволі зʼявляється усмішка на обличчі. А що було ще дивно, і навіть приємно, я відчував легкість після сказаного.

— Ти що, очманів? — на останньому слові Віки зірвався на істеричний вигук.

— Так, — а тепер я вже щиро веселився. — Це для тебе зараз може прозвучати несподівано, але яка ж ти егоїстична?

— Ах ти…

— Ах я. Я такий козел, завжди слухаю тебе, підтримую, допомагаю у всьому, а от як тільки мені стало погано, морально, мені потрібна була підтримка, що ти зробила? А? Нагадай?

— Козел.

— Він самий. Дівчино, будь ласка, залиште приміщення, тут проводиться приватний захід.

— Ти сам ще прибіжиш до мене, — мало не плюнула мені в обличчя фразу моя колишня дівчина і з високо піднятим підборіддям вийшла з гримерки.

— Ой як добре, — мимоволі промовив я вголос і моя посмішка розцвіла настільки, що навіть зуби показалися.

Позаду почулися повільні оплески. Акробати! Вони ж весь цей час були у гримерці. Я повільно повернувся в їхній бік, зібрався було відкрити рота, але хлопець випередив мене:

— Нічого не говори. Ми нічого не бачили. Але це було чудово.

— Дякую.

Бачив би я себе зараз із боку. Осліп би напевно від того щастя та впевненості, які я випромінював. Це що виходить? Я що, ніколи не любив Віку, коли так легко розпрощався з нею? Чи мене накриє пізніше? Пофіг. Зараз я впевнений лише в одному. Я маю йти до людей у ​​залі та доробити свою роботу до кінця.

До приміщення вбіг Ілля.

— Там це… нам капець, там…

— Так! Ілля! — я схопив його за плечі і міцно струснув. — Ти хочеш мені допомогти зробити вечір незабутнім, у хорошому розумінні цього слова?

— Я хочу допомогти?

— Що?

— Що?

Якийсь трохи дурний діалог виходить.

— Подарований дядьком фургон поряд? Є ключі? Права є?

— Ключі є. Права є.

— Пив?

— Ще не встиг.

— Чудово. Тоді йдеш до Дрища, тьху ти… Ідеш до Стаса, нашого діджея, і кажеш йому таке: зараз я їду до дядька Паші до школи, за апаратурою, бо половина тутешньої не працює. Склади для мене список, що мені треба взяти. Запам'ятав?

— Список ... так, запам'ятав.

— Адреса школи та контакти дядька Паші я тобі зараз скину, але перед цим, я скину тобі ще одну адресу, куди тобі треба буде заїхати за алкоголем… — я бачив найчистіший жах в очах Іллі, і мені навіть здалося, що я зміг розгледіти слово «капець», зібране з волосків його брів.

— Стій тут, зараз до тебе приїде підмога. Зрозумів?

— Зрозумів.

Телефон, необхідний контакт, виклик, такий рідний та знайомий жіночий голос, що звучить із динаміка.

— Вашою готовністю допомогти мені ще можна скористатися?

— Звісно, ​​малий.

— Тоді вас зараз підбере Ілля на своїй машині, а що робити далі Дрищ і Грек розпишуть тобі в повідомленні, добре?

— Ходиш-ходиш до школи, а потім бац — друга зміна! — почувся на задньому фоні татів радісний вигук.

— Все, чекайте гінця.

— Добре, а в тебе там що, все гаразд?

— Все! Просто! Ахуен…