— Досить! Досить! — схрестив я руки над головою, показуючи музикантам на сцені, щоб зупинилися. — Непогано, але клавіші якось халтурно звучать, Гарік уважніше. Дрищ! — несподівано вразив мене здогад, — а ти дядькові Паші дзвонив?

— Навіщо? — здивовано дивився на мене хлопець за одним із гостьових столиків.

— Що нам вже не потрібна його апаратура... Людина ж чекатиме.

— Точня-я-як. А де я можу зателефонувати йому? Бо ви тут дуже голосні.

— Дрищ, що ти як маленький! — вже не витримав Грек, крикнувши зі сцени, — проходиш двері до туалету, там арочка, і вийдеш у коридор для персоналу.

— Тамарочка, — заржав Едік за барабанами, — познайомте з цією Тамарочкою?

— Я його вб'ю, — прошипіла вокалістка.

— Годі! — вигукнув я, не стримуючись. Майже кожні десять хвилин ця кагала людей ставала галасливою і некерованою. — Давайте ще раз цей трек одразу з приспіву. Тесак скоро буде тут, не можна облажатися.

— А я вже тут.

Ілля, що сидів за барною стійкою поруч зі мною ойкнув, з його рук вислизнув телефон і впав на підлогу. Із зацикленим «Капець, капець, мені капець» він спустився за смартфоном. Мені навіть на секунду стало цікаво, скільки грошей він витрачає на місяць на ремонт смартфона, або він просто кожен раз новий купує?

— Так, давайте ще раз із приспіву, і, будь ласка, без халтур, не люблю непрофесійності.

Тесак, одягнений у бордовий костюм трійку сів за один зі столів і дістав із внутрішньої кишені піджака люльку. По обидва його плечі, ніби матеріалізувавшись із тіні, з'явилися величезні охоронці нелюди з рогами. У «Пробці» взагалі курити не можна було, але ніхто не наважився йому це сказати.

Мій кавер-гурт на сцені явно напружився. І якщо в Греку та Малкіних я був певен, і не перед такими панами грали, то ось новобранці могли зараз від страху жорстко накосячити.

Вони почали грати. Я теж напружився. Ще й цей капецьке бубніння біля вуха. Загалом у нас таке вперше, щоб замовник за чотири дні до заходу завітав послухати репетицію та виконання групи. Але такому, як Тесак, я не міг відмовити. Ще й уперше за весь час підготовки він з'явився серед нас.

Гурт дограв до фінального квадрата. Інструменти затихли. Голоси замовкли. Дзвінка тиша в «Пробці». Навіть барменка, що стояла за барною стійкою, перестала перекладати пляшки з ящиків. Хлопці на сцені по черзі дивилися то на мене, то на Тесака, а той задумливо потягував люльку. За моїми підрахунками, минуло двадцять секунд. Я ж не зможу знайти новий кавер-гурт за чотири дні до виступу. Мене всі пошлють дуже далеко. А просто поставити діджея – це дуже не солідно для такого заходу.

— Годиться! — нарешті видихнув володар бордового вбрання.

Напруга моментально спала. Я навіть усміхнувся. Капець поруч припинився.

— Ми вас добре одягнемо, і годиться.

— Одягнете? — уточнив я.

— Звичайно, одягнемо, хлопчику! Все має бути на найвищому рівні! Але мені зовсім інше не дає спокою. — Тесак повернувся до мене. — Я ось ніяк не можу згадати, де ж я тебе бачив. Вже котрий день не можу спокійно спати через це. Думаю про тебе і гадаю. Все це моя гарна пам'ять на обличчя. Обличчя пам'ятаю, а ось де його бачив – не пам'ятаю. Ну добре.

Непростий замовник підвівся, і тихі перешіптування вмить припинилися.

— Чого ж я загалом приїхав. Улюблений племінник, в тебе сьогодні день народження. Я не міг тебе не привітати, ще й останніми днями ти себе дуже добре показав у підготовці свята, тож, підемо на вулицю, там на тебе чекає подарунок.

Поруч зі мною знову впав телефон. Тільки цього разу Ілля випустив його через радість, що переповнювала його. Я сподіваюся, це саме радість так спотворена на його переляканому блідому обличчі. Чекайте. Так ось чому він сьогодні у білій сорочці й зачесаний. В нього день народження. Треба б його пізніше теж привітати, а то погано, він все ж таки наш замовник. Причому особисто мій узагалі перший замовник.

— Альоша, що ти тупиш?! — підбіг до мене Грек і зашептав на вухо. — Погнали також подивимося, що Тесак подарує улюбленому племіннику! Це очевидно не велосипед. Може мерс якийсь, або взагалі спорткар.

— Ну, ходімо, — мене це не особливо цікавило, але чомусь я погодився піти з Греком. Може я собі брехав, і мені теж було цікаво, які подарунки дарують дуже багаті люди своїм племінникам.

— Я ненароком підслухав пару місяців тому, — голосно говорив Тесак попереду, виводячи Іллю на вулицю, — що ти, племінничок, мрієш помандрувати якимось незвичайним способом. Я довго думав, що ж подарувати тобі, а потім я заїхав у справах в один зі своїх гаражів, і відповідь сама потрапила мені на очі. Тримай ключі! Це тобі!

Першими вийшли охоронці Тесака, потім він із племінником, а потім ми з Греком. І коли я побачив те, що було припарковане прямо біля входу в «Пробку», мене відразу стало мутити, до очей мимоволі підступили сльози, а руки почали зрадливо трястися. Будинок на колесах. На дорозі стояв наш будинок на колесах. Саме той, який любила мама, і на якому ми часто їздили всією сім'єю на море.

Грек одразу щось почав мені говорити, але в мене стояв дзвін у вухах. Лоб покрив піт. Тесак подарував своєму племіннику мій будинок на колесах. Те, заради чого я все це затіяв, тепер належало іншій людині. На ватних ногах я зайшов усередину «Пробки», підійшов до барменші та просто вказав тремтячим пальцем на пляшку горілки. Вона завагалася секунду, але бачачи, як мене всього почало трусити, налила мені стопку. Я, нічого не відчуваючи, випив. Стукнув пальцем по стопці, щоб повторила. Вона поновила. І так я залпом влив у себе п'ять таких чарок на голодний шлунок, намагаючись заглушити всі ті почуття, що зараз буяли всередині мене. А потім безпам'ятство.

***

— Та скільки можна?! У дупу собі запхай цей перфоратор! Козел!

Можливо у звичайному стані я й розумів, що так кричати в стіну марно, сусід все одно свердлитиме, поки не висвердлить, що йому там треба. Але зараз, після дикого пияцтва, яке я робив на самоті до пізньої ночі, я хотів придушити його. Навіть не подивившись на годинник, я сповз із ліжка на підлогу та уткнувся в наполовину повну пляшку горілки, у порожню пляшку коньяку та літрушку пива, ще навіть не відкриту. Без жодного вагання совісті й планів на сьогоднішній день, я відкрутив кришку баклажки і залпом випив третину вмісту. Організму відразу стало легше, а на старих дріжджах, ще й в голову дало миттєво.

— А що?! — крикнув я в стіну, бо здалося, ніби перфоратор якось осудливо дзижчить. — Будинок на колесах тепер у цього Іллі, це подарунок від дорогого дядька, він нікому його не продасть і не віддасть, отже, все, що я ось це понаробив — марно. Його не повернути! Нехай самі проводять цей свій сраний корпоратив! Мені воно тепер нафіг не треба!

Баклажка пива закінчилася швидко. А лакати горілку з горла, ще й через дозатор – я не настільки майстер спорту у цій категорії. Довелося стати на четвереньки та поглядом пошукати хоч якийсь посуд. Поки зеньками обшарав кімнату, усвідомив, як же паршиво на душі.

— Тато! — викрикнув я. — Міла!

Повторив ораторську процедуру ще тричі. У відповідь — лише звук працюючого перфоратора десь угорі. Удома був лише я сам. Ну і відмінно! Можна піти у запій! Стільки геморою, стільки підготовки, стільки проблем і тепер можна не паритися через це і піти в депресію. Ще й дуже глибоку! Нехай що хочуть зі мною роблять, мені все одно. Греку завжди потрібні гроші, ось він нехай і проводить там усілякі свята для товстосумів.

Задзвонив телефон і цієї ж секунди я знайшов чашку і поруч із нею упаковку лимонного соку. Природно вибрав друге, тому що гучна музика трохи навіть заглушила перфоратор. По кайфу, нехай грає. У тарі ще був сік. Живемо!

Продовжуючи ігнорувати дзвінок (дуже не хотів ні з ким зараз розмовляти), налив у чашку горілки та соку, за завітами класиків — один до одного, і випив. Далі я налив ще одну повну чашку і... чи випив, чи вирубався, не пам'ятаю.

В самоусвідомлення мене повернув дверний дзвінок і довбання у двері. Чомусь у цей момент, я подумав, що це сусід із перфоратором. Мало йому було зводити мене своєю пекельною дзижчалкою, то він ще й особисто вирішив тепер мене дістати.

З порожньою пляшкою горілки в одній руці, я вважав, що це цілком походить на  зброю, відчинив двері. На порозі стояв Грек.

— Ох, Альош, ну ти даєш! — надто здивовано відреагував він на мою стовідсотковуо не тверезу фізіономію.

— Іди в сраку!

Я спробував зачинити двері, але непроханий гість підставив ногу. Із щирою ненавистю до всього живого я глянув на свого друга і мовчки пішов на кухню. Як же хочеться пити! І яка взагалі зараз година?

— Альоше, я цілий день тобі дзвоню, важко відповісти?

— Я не ясно висловився?! — крикнув я в холодильник, який виявився порожнім, навіть молока не було. — Іди звідси! Не хочу нікого бачити!

Починало приходити алкогольне забуття та зʼявлялось усвідомлення стану справ, тому треба терміново знову забутися.

— Альош...

— Я знаю, як мене звати!

Плюхнувшись на стілець, я обхопив голову рукою. Як далеко йти до магазину. А зараз хоч не ніч? До найближчого цілодобового три зупинки на трамваї. А де Міла з татом? І знову посуд не помито.

— Альоша, послухай мене! Це не твій будинок на колесах Тесак подарував племіннику.

— Посюсяй, це не тьвій дім… — почав я перекривляти Грека, а потім до мене дійшов сенс сказаних ним слів. — А де ж тоді мій?

— Я не знаю. Та й чоловічок, який шукає твій будинок, щось не виходить на зв'язок. Але це точно не твій будинок. Як ти звалив із «Пробки», я потерся біля цього сараю, і це не твій. Так, він дуже схожий, але модель на два-три роки новіша, там відмінності в задньому бампері та задніх фарах.

— Ага, — тільки й відповів я, бездумно витріщаючись на ноги Грека. Він зайшов у взутті, не роззувся. Міла б його вбила. Це означає, напевно день, вона і тато на роботі.

— Шанс знайти ваш будинок на колесах є, але я не за цим прийшов. Я мушу тобі зізнатися. Мене совість тягне і я більше не можу мовчати. Мені не спитися через це.

— Совість? У тебе? Молодий чоловіче, не смішіть мене.

Як же хочеться сидру. Холодненького. Грушевого.

— Це я викрав ваш сарай.

— Що? — я дуже потужно гальмував через величезну кількість алкогольної отрути в моїй крові, тому я навіть подумав, може мені почулося.

— Це я викрав ваш будинок на колесах. Ти тоді постійно сварився з татом. Дуже сильно. І я бачив, як тобі дорога ця річ. І як твій найкращий друг, я подумав, що я ж можу вкрасти його. Точніше навіть просто взяти в тебе непомітно ключі, відігнати кудись у тихе місце, ви подумаєте, що це викрадення, пройде якийсь час, ти відійдеш, забудеш. І я повернув би тобі будинок на колесах, не сказавши твоїм рідним і він був би твоїм.

— Ну, так повертай, — з гіркою усмішкою відповів я.

— У мене його теж викрали.

— Господи, який же тупий план! Справді, до такої дурні міг додуматись тільки ти. Вкрасти фургон… ти… а потім у тебе… йди… просто йди.

—Так вийшло, я зупинився заправитися.

— Пішов нахер із мого дому! Іди! Чи ти такий тупий, що й це тобі треба розжовувати?

І... він пішов. Мовчки. А я, спустошений і розбитий, довго одягався після цього, а потім плюнув, одягнув, що перше трапилося під руку і телепортувався в магазин. Інакше це не назвеш, бо я не пам'ятаю ні дороги туди, ні назад. Ось я намагаюся взути черевики, а ось я вже підходжу до під'їзду з пакетом у руках, а біля входу на мене чекає Віка. Як не вчасно. А хоча, начхати.

— Альоша, нам треба розлучитися! — випалила вона мені прямо в обличчя. — Ти не цінуєш мене, ти не приділяєш мені достатньо часу, я заслуговую більшого…

— Довго думала?

— Що?

— Це все? — я спробував плюнути на сніг, але в роті було сухо, як у пустелі.

— Все!

— Як скажеш, — ледве чутно і байдуже відповів я своїй, уже колишній дівчині.

— Що ти сказав?

— Йди! Вали в свій сраний гуртожиток, і не чіпай мене!

— Як ти…

— Просто йди! Хочеш, щоб ми розлучилися, добре, ми розлучаємося! Ти задоволена?

— Так!

І вона пішла, а мені було байдуже. Хотілося знову забутися в алкогольному чаді. Віка втекла, а я стояв біля під'їзду і здивовано дивився на пакунок. А що там усередині? Що я встиг купити? То ось ковбаса, хліб... Це що? Яйця, гаразд. Три пляшки…

Несподівано ззаду почується вереск шин, грюкання дверей машини, земля йде з-під ніг і мене починають люто бити ногами.

— Хлопчики, єдрити вашу матір, тільки по п'ятаку його не бийте! Він завтра має виглядати презентабельно, але якщо він буде сцяти кров'ю — це хороша профілактика. Надумав мене кинути, га?

Чого це я сьогодні всім потрібен? Вже третій відвідувач, нічого собі.

— Хоча гаразд, можете й по морді кілька разів заїхати, хай знає! Тільки потім своєю цією лікувальною гидотою його полийте, щоб до завтра синці з фасаду зійшли.

Удари почастішали. Дуже боляче прилетіло у скроню, а в поєднанні з головним болем від похмілля це перетворилося мало не на агонію. Я вже важко розумів, де я і що відбувається.

— Тільки спробуй завтра не прийти! Ми тоді і батю твого так само віддубасимо, і сестра твоя більше не зможе замолоджувати залицяльників красивим обличчям, бо те місиво вже не можна буде назвати гарним!

А поки мене місили як відбивну Тесак і його хлопчики, періодично підкидаючи нових і нових загроз, у голові, крізь пекельну біль, промайнула тільки одна думка: «Як це завтра? Я що, вже кілька днів у запої?»