Вхідні двері за мною зі звичним скрипом зачинилися, а долонь на автопілоті натиснула на вимикач. Дім милий дім. Невеликий коридорчик з вмісткою та майже новою шафою-купе, гачками для курточок та старовинною тумбочкою під взуття, освітила одна скромна лампочка на шістдесят ватів. Друга давно перегоріла і мешканці цієї квартири забувають купити нову. Ну, як кажуть, коли оса вжалить, робоча лампочка полетить, настане непроглядна темрява, тоді й купимо нові джерела життєдайного світла. І то! Почнеться суперечка, хто найчастіше користується цією лампочкою і за чий рахунок купувати нову. Через це іноді мені здається, що Гречаний Данило Арнольдович наш родич, бо незрозуміло, кому з усіх нас ярмолка йтиме більше.

Акуратно знявши черевики, намагаючись не забруднити доріжку під дверима, я повісив куртку на гачок і пройшов на кухню. Посуд знову був не помитий, будь-якого іншого разу, я б вимив його, але не зараз.

Сівши за стіл, я обхопив обличчя руками та сумно зітхнув. Цьому подиху, наповненому вселенським сумом, позаздрив би будь-який оскароносний актор.

— О, Штірліц, а вас я попрошу залишитись! — почувся задерикуватий голос тата з іншої кімнати.

Я підняв голову і збирався вже вигукнути у відповідь, але несподівано відчинилися двері у ванну і Міла мене випередила:

— Сімнадцять миттєвостей весни.

На кухню зайшов тато, у своїх незмінних домашніх синіх трениках з відвислими колінами та сірою майкою, що обтягувала чимале пузце. Але, хоч гардероб і був домашній, своє чорне, проте рідке волосся він ретельно зачесав на лівий бік. Напевно, йому скоро на зміну виходити. Він у нас завідувач складу на чайній фабриці. Посада не так щоб дуже висока, але на роботу він завжди вбирався, як на парад: випрасовані стрілки на штанях, начищені до блиску туфлі, випрасувана сорочка, піджак, що пахне одеколоном.

— О! Мілаша молодець, а ти тормоз! — мені прилетів легкий потиличник. — Чого такий похмурий?

Ну ось, як завжди, незважаючи ні на що, у нього оптимізм лізить з усіх щілин. Начебто й не було сварки та ми не кричали один на одного, роблячи акценти на найболючіше для кожного.

— Та щось я походу вліз туди, куди б не варто.

— Шуро, скільки вам треба грошей? Сто рублів! Ні, стільки вам треба для повного щастя? — добродушно спитав тато, плюхнувшись на табурет, у якого від таких перевантажень аж ніжки затріщали.

— Дванадцять стільців, — знову випередила мене сестра, вийшовши з ванни. Вона цілеспрямовано перемістилася до холодильника, відчинила дверцята, дістала молоко і зробила кілька ковтків.

— Золоте теля, — сказав я свою відповідь.

Міла показала мені язик, при цьому тряхнувши головою з боку в бік, так, що русий чубок, звично лежавший рівно, закинувся на правий бік. Я, за звичкою, показав язик у відповідь. Міла вдоволено усміхнулася, зробила ще пару ковтків і поставила пляшку назад у холодильник. Від смикання головою її невеликий хвіст на маківці розпустився, але вона ніби й не помітила цього.

— На превеликий жаль, тут уже не в грошах справа.

— Та господи! Малий, знайди ти вже собі нормальну та стабільну роботу за фахом! Тобі вже двадцять шість, а ти все плаваєш як дещо деінде, — нависла наді мною сестра, вставши за спиною.

— Ага, вставати о сьомій ранку, робити те, що не подобається, ненавидіти все живе, ще й отримувати за все це копійки.

—Так, малий, а що ти хотів, доросле життя воно таке, — сестра потріпала мене за волосся і пішла в іншу кімнату.

— Про будинок на колесах щось чути? — запитав тато

— Поки ні.

— Я ось що скажу: якщо в тебе якісь проблеми, то клич свого хитрозробленого і Стасика заодно прихопи, щоб без діла не тинявся, і подумайте разом. Як то кажуть, такі питання, дорогий посол, з кондачка не вирішуються. Нам треба порадитись з товаришами, зайдіть на тижні. А якщо буде потрібна моя допомога — ти ж знаєш, я тут як тут.

— Та знаю, — посміхнувся я.

— Тож не сиди, проблеми самі не вирішуються! Чеши давай!

— А поїсти в цьому будинку мені дадуть?

— Ну, якщо щось знайдеш, їж.

І отак завжди з татом. Як би сильно ми не лаялися, наступного дня він все просто ігнорує і продовжує жити далі. Як у нього так виходить? Хоча, чого це я тут у думи вдарився, він має рацію, час іде, треба ворушитися, під лежачий камінь Боржомі не ллється.

Через двадцять хвилин я вже сидів на високому стільці за барною стійкою у нашому улюбленому барчику, який я називаю Столовкою. Ну, а як ще назвати довгий коридор, у якому є лише барна стійка метрів на п'ятнадцять, високі стільці та три бармени? Прям як на видачі в якійсь столовці. Добре, що хоч не треба з розносом цією стійкою їхати від початку до кінця, походу вибираючи їжу та питво.

До мене підійшов типовий для сьогоднішній реалій бармен — зализаний чубчик, поголені скроні, акуратно підстрижена борідка, руки в татуюваннях.

— Мені, як завжди, і курячі крильця в медовому соусі.

Бармен усміхнувся, взяв келих, підкинув його в повітря, спритно зловив і почав наповнювати світлим пивом.

Я навіть у телефон залипнути не встиг, як почулися дзвіночки, що висіли над вхідними дверима. Я обернувся на звук. А ось і прибула кавалерія. Грек, а за ним, як завжди, трохи сутулий, худий і високий, вищий за нас на голову, Дрищ.

Дрищ, він же Стасик, син найкращої подруги моєї покійної мами. Нам із Греком завжди давали його на додачу з самого дитинства. Як видно, із роками нічого не змінилося. Галина Петрівна так само думає, що я дуже сприятливо впливаю на її безглуздого сина і щоразу радіє, як шалена, коли я йому підкидаю роботу, або беру з собою.

Тільки но прибулі повісили курточки на вішалку біля входу, підійшли, ми з кожним обмінялися рукостисканнями та вони сіли за барну стійку по обидва боки від мене. Ну, тепер можна і подумати. Бармен поставив запітнілий келих світлого пива з часточкою лимона і теж привітався з моїми друзями.

— Мені як в Альоші та горішків, — кивнув Грек у бік келиха.

— А мені просто води півсклянки, — гугнявим голосом протягнув Дрищ.

Бармен кивнув, потім підняв руку, показав на свій біцепс і заперечливо помахав головою.

— Ага, все ніяк не хоче рости, але я ось прикупив новий протик, подивимося як піде, — відповів Дрищ.

Бармен показав великі пальці нагору і взяв у руки чистий келих. Я тим часом відпив ковток і блаженно заплющив очі. Як же добре.

— Ну що, навіщо ти так терміново зібрав команду молодості нашої? — задерикувато запитав Грек.

— Завдяки твоєму ідіотизму я тепер ведучий-організатор, і ми маємо перше замовлення.

— То це ж взагалі вогонь! Значить ти мені й винен ще. Ех, Альошко, вічно ти ідіотизм із геніальністю плутаєш. Хто замовник?

— А нашої згоди на цю справу ти навіть не питатимеш? — озвався здивовано Дрищ.

— А ти проти?

— Ні.

— Та хто ж замовник? — мало не вигукнув Грек.

— Тесак, — спокійно промовив я і зробив ще кілька невеликих ковтків.

— Який Тесак?

— Ти знаєш багато людей з таким прізвиськом?

— Той самий? — щиро здивувався Грек і показав вказівним пальцем вгору.

— Ага, той самий.

— Тоді в мене напрошується цілком логічне та закономірне питання. Якою є оплата наших послуг?

— Тебе справді тільки це хвилює?

— Ну, звичайно.

— А те, що він нам може переламати ноги, якщо йому щось не сподобається, тебе не хвилює?

— Тоді я тим більше хочу дізнатися про ціну ризику.

Бармен поставив на стіл ще один келих зі світлим і часточкою лимона та наполовину повну склянку води.

— Два твої місячні оклади продавця нічних горщиків.

— Ну! Ось! Гроші усьому голова. Плюс і полівувати можемо, якщо корпорат великий. Давай подробиці, — Грек хитро посміхнувся і хильнув пива.

— Стривай. Мені грошей не треба. Купиш мені місячний запас протика та нові кроси. Тільки оригінали! — несподівано промовив Дрищ, насипаючи у воду білий порошок із чорного пакета.

— Без проблем.

— Козирно!

— Та пофіг! Ну не томи ти вже! Давай розповідай подробиці, — нетерпляче вигукнув Грек. — Хоча стоп. Ми ж на роботу групи за такого розкладу не забиваємо? Ми намагаємося поєднувати івент-агенство Олексія Соловйова та групу «Доктор Пеппер», я правий?

— Правий. Намагатимемося поєднувати.

— Чудово, тоді давай подробиці корпорату.

Я дістав із кишені конверт і кинув його на стіл.

— Це що?

— Це на пошук мого будинку на колесах.

— А-а-а! Зрозумів, — Грек узяв конверт, склав його навпіл, підозріло озирнувся на всі боки, і відправив у задню кишеню джинс.

— Так, ну, погнали. По-перше, це корпоратив на шістдесят осіб, і нам потрібно знайти місце.

— Можемо пробити клубець, у якому ми минулого тижня виступали, якраз можна зручно розташувати шістдесят людей, гарна акустика та непогані офіціанти.

— Греку, ну ти у своєму розумі, це дуже серйозні люди, їх не можна в той уриганський клуб, треба щось солідніше.

— О, у мене мамина знайома працює в їдальні університету, може пробити. — зненацька подав голос Дрищ.

Я здивовано глянув на нашого худого товариша, Грек теж був шокований такою заявою, а Дрищик як ні в чому не бувало потягував протеїновий коктейль через велику трубочку.

— Можна я спочатку оголошу весь список того, що нам треба, а потім розпочнемо обговорення?

— Без б, — усміхнувся Грек, Дрищ показав великий палець угору.

— Чудово дякую. І так, нам потрібне місце на шістдесят чоловік, я буду вести...

— Альош, ти звичайно мій друг і таке інше, але поклавши руку на серце, твої лінгвістичні особливості нашого говору можуть звести в могилу це саме серце аристократа, - перебив мене Грек.

— Можна! Я! Закінчу?

— Так-так, звиняй. Ти в нас біг бос, — Грек замовк і відпив із келиха.

— Місце є, ведучий є, потрібен діджей…

— Я можу, — перебив мене вже Дрищ, дістаючи з рюкзака судочок з курячою грудкою та рисом, хоча він ніби без рюкзака був.

— Ти? — здивувався Грек.

— Я.

— Дрищику, ти лайно з лопатою то не плутай, це не шкільні танцюльки, там поставив Дискотеку Аварію і всі щасливі, а тут треба вчасно фончик пустити, десь голосніше, десь тихіше, десь ліричніше, відчувати треба ведучого.

— Взагалі не бачу проблем.

— Алло! Пацани! Чи можна я закінчу?

— Так, так, звичайно. — Грек знову приклався до келиха.

— Місце, ведучий, діджей, апаратура, фотографи, відеографи, шоу-програма і найголовніше — тематика вечора. — я замовк, даючи зрозуміти, що тепер можна сказати.

— А якісь вказівки були? — уточнив Грек.

— Ні. Замовнику начхати. Начебто бюджет шалений і руки розв'язані, але якщо прогадаємо і Тесак залишиться незадоволеним — мені хана. Причому у прямому сенсі.

— Слухай, а може, я дядькові брякну, він нам…

— Ні! Обійдемося без твого дядька.

— Оскар! — зненацька видав Дрищ.

— Що Оскар? — перепитав Грек, роздратовано закочуючи очі до стелі.

— Ну Оскар! Усі люблять Оскар. Червона доріжка, багато уваги, папараці, літри шампанського, гарні вечірні сукні, смокінги.

Я хотів був сказати щось грубе і образливе Дрищу з його вічними пропозиціями не по темі, але несподівано я усвідомив, що він має рацію.

— Дрищик та ти геній! Артем, давай нам ще по одному світлому з лимончиком, цьому тямущому хлопцеві знежиреного молока і тепер я слухаю ваші інші ідеї та пропозиції.