— Я так вирішив! Усе! — голосно вигукнув тато, ударивши кулаком по стільниці. — Розмову завершено!

— Ні! Не завершено! — я теж мимоволі підвищив тон і стиснув кулаки.

— Вона була б за.

— За? Продати будинок на колесах? Для чого? — я зробив паузу, глибоко вдихнув, впускаючи трохи спокою. — Щоб вистачило грошей поміняти нашу двушку майже в самому центрі на три однушки в дупі світу? Для чого? У чому тут сенс? Розоритися на оплаті за комуналку трьох квартир та оплаті проїзду в центр, куди ми все одно їздитимемо щодня на роботу? Я поки що сім'єю обзаводитися не збираюся, та й Міла теж…

— Альош.

— Ми й так всі речі мами роздали сраним бомжам, ми позбулися всього! Залишилася тільки ця тарантайка, а ти знаєш, як вона її любила, і як вона любила наші спільні поїздки до моря… Коли ми були всі разом, коли ми були сім'єю.

— Альош… Ну так буде правильно, ви вже дорослі, — тихіше й поблажливо промовив тато.

Мене накрила нова хвиля злості, я схопив фотографію зі стіни та саморобну бежеву подушку, що лежала на маленькому дивані під вікном.

— Ти хочеш позбутися всього? Ти хочеш остаточно викинути її з життя, щоб легше було знайти третю дружину? — я тряс рамкою з фотографією та подушкою, акцентуючи на них увагу тата.

— Синку…

— Якщо вам з Мілою вже стало начхати на згадку про неї, то мені ще ні! Якщо ти так хочеш мати свій куточок, де тобі ніхто не заважатиме, то я скоро з'їду, а Міла й так постійно ночує у своїх залицяльників! Радуйся! Скоро наша сім'я перетвориться на трьох одиноких людей!

Я вийшов з дому на колесах і з усієї дурі грюкнув дверима. Потік негативних емоцій усередині мене вимагав виходу. Я ледве стримався, щоб не крикнути на всю вулицю.

Так, спокійно! Треба їхати на роботу, там і виплесну весь скупчений негатив.

Напівпорожній трамвай зустрів холодним сидінням та непривітним обличчям масивної кондукторки. Я заплатив за проїзд, дістав навушники, включив одну з найважчих метал-пісень, які в мене були та почав активно розминати долоні, обертаючи ними в різні боки й з різною швидкістю. Їхати менше десяти хвилин і прибіжу я якраз впритул до самого виходу на сцену, розімнуся поки що.

Я спробував взагалі ні про що не думати, окрім ударів барабанів у пісні. Я настукував ритм долонями собі по стегнах, але хитра свідомість так і підкидала поверх музики картини сварки з татом.

Через три зупинки та десятки спроб очистити думки, я вийшов з трамвая і похопливо попрямував вгору вулицею. Дивом не врізавшись у хлопця з головою ящірки та дзьобом яструба, що вийшов з мінімаркету, я сповільнив темп. Частина вулиці, що залишилася, підіймалася вгору під пристойним кутом і бігти було незручно. Погляд сам собою сконцентрувався на величезній вирві, яка з кожним кроком підйому відкривалася повною мірою. З усіх кінців міста до неї зліталися невеликі сфери, всіляких кольорів, а сам Омут душ здебільшого складався з жовтого, помаранчевого та коричневого кольорів і підіймався високо в небо.

Останнім часом, навіть сам не знаю чому, ця величезна штука в небі щоразу заспокоювала мене, коли мимоволі дивився на неї. Монументальність цієї вирви вселяла впевненість і заспокоєність. Зараз сталося те саме. Полум'я злості, що вирувало в мені, після сварки з татом, поступово гасло. Я прямо фізично відчував, як моє тіло потихеньку розслаблюється.

За величезним градусником на всю стіну будинку (одне з головних місць зустрічі людей у ​​нас у місті) я звернув ліворуч, зайшов до арки та опинився біля входу в паб «Пробка».

Пройшовши через широкі та важкі скляні двері, опинився всередині, у довгому просторому коридорі, стіни якого були пофарбовані у жовтий колір, а підлога та стеля – у чорний. Одразу біля дверей привітався з гігантським, але вже немолодим охоронцем у чорному піджаку і трохи далі — з двома дівчатками-хостес у коротких спідницях та білих блузках, що стояли за високою стійкою з комп'ютером. Ця трійця (ну і звичайно їх змінники) — завжди на сторожі входу в «Пробку», один — стежить за порядком і не пропускає неохайних любителів алкоголю, дві інші — допомагають гостям знайти їх заздалегідь заброньовані столики, забронювати нові та стягують плату за це саме бронювання.

Пройшовши коридором, привітно кивнув юному гардеробнику, який з нудним виглядом дивився на мене з великого квадратного вирізу в стіні. Загорнув ліворуч і одразу зіткнувся з арт-менеджером і ведучим в одній особі.

Валера, як завжди, простяг руку для привітання, я потис її, але у відповідь не отримав взаємного потиску. Саме тому ми й прозвали його Мʼякушем. Ну знаєте, коли два чоловіки вітаються, то вони тиснуть один одному руки, а деякі навіть так сильно, що пальці хрумтять. З Мʼякушем все було не так, він простягав свою долоню, ти стискав її, а вона безвольно приймала форми твого стиску, як хлібний м'якуш.

— Альоша, швидше, твої вже виходять на сцену, — сказав мені нервовим голосом худий і невисокий володар еспаньйолки. Він провів по короткому каштановому волоссю рукою, трохи покректав і вирушив на танцпол, тягнути час, говорячи з гостями в мікрофон, поки наша група заряджається. Як із його звичкою панікувати та нервово розмовляти він примудряється працювати ведучим — незрозуміло.

Я швидко спустився в підвал, який був гримеркою для артистів, скинув курточку, переодягнув теплий светр на білу футболку, чорні джинси залишив, а черевики поміняв на білі кросівки. Наспіх невеликим гребінцем зачухав волосся назад, і ним же пройшовся по невеликій бороді. Бути охайним на сцені – запорука успіху. Насамкінець дістав з рюкзака барабанні палички, спеціальні навушники (у які я виводив тільки звук своїх барабанів і вокал, мені так завжди було зручніше) і побіг на сцену.

Наша група називається «Доктор Пеппер» і я в ній барабанщик і за сумісництвом — продюсер (голосно сказано) та співзасновник. Ми існуємо вже трохи більше ніж півтора роки, позиціонуємо себе як кавер-група і вже навіть заробляємо непогані гроші, граючи у закладах, на весіллях та корпоративах.

Сьогодні четвер — не дуже прибутковий день, але «Пробка» домовилася з нами ще два тижні тому, щоб ми зіграли один сорокап'ятихвилинний блок. Ну а ми чого? Нам не важко. Накидати каверів на попсові треки та зіграти їх для п'яної публіки — типова й ненапружена робота для нас.

Час за улюбленою справою, як завжди, пройшов швидко, і через дев'ять треків і ще один трек на біс ми повернулися до гримерки.

Я зайшов першим, кинув палички на стіл, вийняв навушники й плюхнувся на стілець.

— А-а-а-а! Що це було? — одразу вирвалося в мене, коли решта зайшла до гримерки.

— Та фіг його, точніше її, знає! Я думав ця жопаста офіціантка бачить, що я зі сцени спускаюся... Виявляється не бачила, — весело відповів мій друг Грек, він же наш гітарист, він же найхитріший з нас, і він же Гречаний Данило Арнольдович.

— Ага, і тому ти вирішив... — докірливо почала Роза.

— …що треба знести її разом із розносом, — так само докірливо закінчила Лілія.

Ех, Лілія та Роза, прекрасні сестри Малкіни. Одна — невисока, довговолоса блондинка, з великими блакитними очима та прекрасним голосом. Друга — висока, худорлява, з чорним волоссям до плечей і ідеально рівним чубчиком, басистка. Шкода, що обидві вже одружені. Ми з Греком часто мріяли про те, як було б класно, якби вони були нашими дружинами, але, на жаль, ми з ними познайомилися вже після того, як на їхніх безіменних пальцях з'явилися золоті позначки шлюбу.

Що ще примітно — обидві одружені, і обидві залишили прізвище батька. Як вони нам колись розповіли: хоч він і той ще гуляка, але татко він прекрасний.

— Взагалі, все це через колони з боків сцени, закривають половину огляду, не видно що з обох боків відбувається.

— Ага ага. Колони тепер винні, — тихо промовила Роза.

— І нова симпатична барменка, яку поставили за бар навпроти сцени, і з якої ти весь блок не зводив очей, тут зовсім ні до чого, — додала Лілія.

— Коротше, всі живі-здорові, тож проїхали, тим більше я вже запросив її на побачення, як вибачення.

— Кого? — уточнив я, бо трохи відволікся й упустив суть розмови.

— Жопасту офіціантку, звичайно ж! Треба загладити вину перед нею, у кіно сходимо. А з барменкою я й так уже домовився за кілька днів зустрітися, погуляти, посидіти десь.

— Ви, пане Греку, зараз ступили на дуже хисткий місток із двома мішками цементу на своїх тендітних плічках, — усміхнулася Лілія.

— Мутити з двома дівчатами, які працюють в одному закладі... Ух, я на це із задоволенням подивлюся, — зловтішно промовила Роза.

— Не збираюся я мутити з офіціанткою, так, просто жест примирення за завдані незручності.

— Ти хоч імена їх запам'ятав? — наша вокалістка продовжувала веселитися, підколюючи Грека.

— Звісно! Інеса та… Оля! Ні… Лера! Інеса та Лера! Або все ж таки Оля…

— А хто з них хто? — підтримала сестру Роза.

Невелика пауза, що повністю обеззброїла і викрила нашого ловеласа.

— Знаєте що?

— Що? — в унісон відповіли дівчата.

— Не треба заздрити моєму бурхливому особистому життю! Ви вже свій шанс профукали. Тим більше, може, ця нова барменка моя доля, а ви тут розважаєтеся.

— Тоді дивися, щоб зводив свою долю до нормальної кав'ярні, а не до «Кулінів».

Після моїх слів ми з сестрами посміхнулися, а Грек скорчив жахливу гримасу, показуючи тим самим своє ставлення до мого не дуже смішного, але досить правдивого жарту.

Кулінами, вони ж «Кулиничі» в нашому місті називали мережу забігайлівок, де продавали різну випічку, на кшталт круасанів та сосисок у тісті, борошняні вироби, чай, каву та іншу «швидку їжу», яку можна взяти з собою, перехопити по дорозі, або вжити прям на місці за незручними маленькими столиками біля вітрин, але хоч під дахом і в теплі. Працювали там, в основному, або студенти, або тітоньки за п'ятдесят, що вже вийшли на пенсію, але вдома сидіти нудно і зайва копійчина не завадить.

— Альош… — почала Роза.

— ... що там завтра по роботі? — закінчила Лілія.

— Завтра скасували замовлення, ну нічого, скоро почнеться веселий корпоративний грудень, там і напрацюємося.

— Ну нарешті на носі цей найприбутковіший місяць року, хоч нормально піднімемо, — Грек мрійливо зітхнув. — Після Нового року візьму відпустку в магазині і змотуюсь до Єгипту, відпочити треба б від цих унітазів, біде та змішувачів… і гітари. Альош, погнали зі мною?

— Мабуть, лети ти сам у свій олінклюзів.

— Ну, зрозуміло, куди нам, звичайним смертним, до володарів старовинних сараїв на колесах. Подавай йому довгі поїздки за бара-а-а-анкою, і ночівлі на парко-о-о-овках. Романтик фігов.

— До речі, а Віка як ставитись...

— … до того, що ти не хочеш продавати вашу квартиру, будинок на колесах…

— … і купити собі окрему квартиру?

— А що Віка… Чудово ставитися і згодна, вона завжди підтримує мене, бо любить.

Сестри лише навмисне награно розсміялися і, розвернувшись, почали переодягатися.

— Що смішного?

— Краще б продали цей мотлох…

— …і якщо не квартиру…

— … то шикарне весілля зіграли б.

— Ми з нею вже сто разів обговорювали, ні мені, ні їй, ця квартира, а тим більше весілля не потрібне.

Я теж уже перевзувся, поки сидів на стільці, і змінив футболку на светр.

Сестри лише посміхнулися, закотивши очі.

— Тут я згоден із сестричками. Не повірю, що Віка не хотіла б жити в окремій квартирі, а не тулитися в універському гуртожитку.

Я не став відповідати другові, а мовчки почав скручувати навушники. Спасибі, що він це помітив, і не став розвивати тему.

— До речі, про весілля...

— … як з'їздив до свого троюрідного брата на весілля?

— Так, досить вже! — вигукнув Грек, кинувши на підлогу свій білий кросівок.

— Що досить? — обернулася Роза.

— Не зрозуміла, — обернулася Лілія.

— Ну, це ось! Закінчувати фрази один за одним. Добре, були б ви близнючками, питань нуль! Ментальний зв'язок, загальний мамчин живіт дев'ять місяців, усі справи… Але ви не близнючки, ви навіть не рідні сестри! У вас навіть не батьки різні, а матері. Та дідько, ви чотири роки тому взагалі не знали одна про одну.

— Ти просто заздриш, — відповіли зведені сестри в унісон.

Дівчата демонстративно дали один одному п'ять. Грек вже відкрив рота, щоб щось сказати, але одна із сестер різко його перебила:

— Альош, так все ж таки…

— …як зʼїздив? Як весілля?

— Чесно… офігенно… Так сподобалося в Чехії: чистенько, доглянуто, сучасно... добре, що я поїхав на своєму будиночку на колесах, стільки всього подивився, просто казка...

— Ага, серед пива та руїн, — вставив свої п'ять копійок Грек.

— Охохо, сучий мед, що у нас сьогодні...

— …вечір грецького гумору? — парирували дівчата.

— У-у-у-у-у, а ось це було гідно, сестри Малкіни непогано пожартували.

Сестри знову дали одна одній п'ять і одночасно показали Греку язики.

— До речі, добре, що нагадали, якраз хотів викласти фотку з весілля, — сказав я вже переодягнувшись.

— Ану, ану ...

— …що там?

Сестри і Грек підійшли до мене і втупилися в телефон. На екрані була фотографія на якій я стою з мікрофоном, у штанах, сорочці, краватці та жилеті, і промовляю тост.

— Уго-о-о, враховуючи, як зазвичай ти виходиш на фотках… — почала Роза.

— … тут ти навіть нічого так вийшов… — продовжила Лілія.

— … прям хоч хештег став…

— … ведучий Олексій Соловйов.

Грека через цих слів пересмикнуло і він демонстративно закотив очі.

— А це думка! Може хоч заробляти нормально почну, стабільність з'явиться і визначеність, бо барабаню тут з вами злиднями за копійки.

Роза демонстративно цикнула, усміхнувшись, а Лілія легенько вдарила мене кулаком у плече. Все ж таки, хороші у мене колеги, веселі. Трійця відійшла на свої місця, а я вирішив, що чому б заради забави так і не зробити.

Сторіс. Вибрати фото. Хештег «Ведучий». Фотка щось справді вийшла гарною.

— О, а я ще сторіс у себе викладу, приверну увагу людей, а то кому ти здався зі своїми десятьма підписниками, — додав Грек.

Я застебнув блискавку на рюкзаку і в цей момент у гримерку зайшла людина, найближча серед нас до хлібобулочних виробів.

— Народ, дякую, все як завжди — супер, — дружелюбно промовив Мʼякуш, взяв мене під руку і як і зазвичай, відвів убік.

— Тут як завжди, — простяг він мені зігнуту навпіл пачку купюр, — але нехай все ж таки Грек підійде до офіціантки і вибачитись, погано вийшло.

— Валеро, не хвилюйся, це питання ми вже зам'яли.

— Супер. Тоді на зв'язку. Ще раз дякую за роботу.

Я потиснув його мляву руку і Мʼякуш, вийнявши мікрофон із задньої кишені джинс, вибіг із гримерки.

Всі вже були переодягнені та в куртках, тому, не затягуючи, я мовчки роздав кожному його частину від загального гонорару. Сестри вийшли з гримерки першими, я закинув рюкзак на спину, зібрався вийти з кімнати, але Грек зупинив мене, потягнувши за плече.

— Ви так само й собачитеся через сарай на колесах?

— А що, так по мені помітно? — гірко посміхнувся я.

— Є трохи.

— Ага. Сьогодні була повна срака, ми ніколи ще так не кричали один на одного.

— А що Міла?

— А що Міла? Вона завжди тата любила більше, ніж маму. Ось і зараз його повністю підтримує. Взагалі їх можна зрозуміти, але я не можу і не хочу. Я краще сам з'їду на орендовану квартиру, буду їсти спочатку одну Мівіну, але будинок на колесах ні за що не продам.

Бажання продовжувати цю розмову, хоч і з другом, не було жодного, тому я розвернувся і вийшов із гримерки. Швидше закритися в кімнаті й лягти спати.