Офіціанти у стандартній чорно-білій формі, але з салатовими фартухами, усміхнено снували по залі, розносячи вино, воду та закуски. Бармени в білих сорочках і із зеленими метеликами засипали лід у спеціальні відерця. На стінах хитро переплітаючись висіли зелені дорогі фіранки, навіть окантовку драмшилда зробили зеленого кольору. Тобто зеленого було повно, і весь він шикарно поєднувався разом із зеленими мантіями в підлогу, в які були вбрані гості, що щойно прибули.

— Ого! Це виходить… Вони що, сек…? — почав було дуже голосно Дрищ, але Грек вчасно затулив йому рота рукою.

— Я з тебе в шоці! То ти кидаєш геніальні ідеї, то ти дурень дурнем. Навіть не думай їх так називати сьогодні, ким би вони не були. Іди краще перший плейлист фоном увімкни.

Найприємнішою рисою характеру нашого недокачка, під час відповідальних завдань та заходів, є беззаперечність. Сказали зробити — піде і мовчки зробить. Ось і зараз, Грек йому пояснив, вказав, він пішов і зробив.

— О, хлопчики, вітаю, — підплив до нас Тесак, так само одягнений у довгу зелену мантію.

— Здрастуйте, Романе Павловичу, — розплився я в, сподіваюся, доброзичливій усмішці та простягнув розкриту долоню. Я все ще перебував у легкому шоці від побаченого.

— Ні, ні, ми сьогодні вітаємо одне одного не так.

Тесак доторкнувся середнім і вказівним пальцями до центру свого чола, а потім доторкнувся і до мого.

— Тепер ти, хлопчику.

— Романе Павловичу, а може…

— Не може. На нас дивиться верховний брат Арґоній. Просто повтори це ж вітання.

Ну а я що? Я людина маленька. Великий дядько, чиї мордовороти побили мене до напівсмерті, наказав, я повторив. Швидше б це вже закінчилося. Два пальці до свого чола, потім до того, що за все сьогодні платить. Тесак задоволено кивнув, а потім узяв мене під руку і відвів трохи набік.

— Ти, Альоша, не подумай нічого. Ми такі ж звичайні люди, як і ви, просто, у нас трохи інше віросповідання, і трохи інші звичаї, — його тон і манера мови були напрочуд щиро дружелюбні.

— Романе Павловичу, я ж нічого…

— Та все ти чого, я ж бачу твій поросячий погляд. І з племінником моїм не сварись, це була моя умова, не говорити про нашу особливість. Ми просто вже не раз таке проходили. Краще просто приховати щось, і потім трохи доплатити за дискомфорт і нестикування, ніж годинами пояснювати, що ми не якісь там свідки Єгови.

— Романе Павловичу, все гаразд.

— Ну ось і славно. Годиться! І це. За вчора не тримай образи, ти сам мене змусив. Ходімо познайомлю тебе з нашим верховним братом Арґонієм.

За його мертвою хваткою на моєму лікті я зрозумів, що мені цього знайомства не уникнути. Поки ми підходили до таємничого і багатообіцяючого верховного брата Арґонія, я мимохіть подивився на інших гостей. Їх було вже зо три десятки, не менше. Більшість — звичайні люди, але так само було кілька творців, у яких відчувалися магічні залишки недавнього, назву це чаклунством, і кілька нелюдів. Найяскравішим з них була височенна постать, явно більше двох метрів, у зеленій мантії, замість людської голови ця фігура мала голову лева з пишною гривою. Але найнезвичайніше, що голова була відділена від тіла і левітувала за кілька сантиметрів від шиї, накритої частиною мантії.

— Верховний брат Арґоній, познайомтеся, це Олексій, він буде сьогодні ведучим нашого вечора, — вивів мене зі спостереження левоголового Тесак.

Маківка моя повернулася у вихідне положення і я зустрівся віч-на-віч з... єнотом. Або єнотовидним собакою, розміром з дорослу людину. Істота була наділено людськими рисами обличчя, тому добродушно посміхалося. А ось таке я бачив уперше. Якийсь сектантський зоопарк вимальовується.

— Здрастуйте, — першим я подав голос і доторкнувся двома пальцями до центру свого чола, а потім до голови єнота. Шерсть його була гладкою, теплою і дуже приємною на дотик. Навіть промайнула безглузда думка погладити його, яку я відразу ж знищив у зародку.

— О, Олексію, ви швидко переймаєте наші звичаї, дуже втішно, — оксамитово-м'яким голосом, наче навіть трохи муркотячи, промовив Арґоній, так само повторюючи жест привітання.

— Радий знайомству.

— Взаємно, взаємно, молодий чоловіче, — у легкому поклоні прикрив очі величезний єнот. — Сподіваюся, наш вечір минеться як треба, і ми ще не раз з вами поспівпрацюємо в майбутньому.

— Докладу всіх зусиль, щоб так і було, — частково злукавив я.

— І можливо, ця співпраця не обмежиться лише людським світом, — це він уже прошепотів мені на вухо, трохи нахилившись уперед.

Після подій останніх днів мені було пофіг на цей вечір, але перекинувшись парою слів з Арґонієм, мене охопило дивне почуття. Від цієї істоти прямувало якесь натхнення і доброта, і я не хотів його підвести. Мені уявилась його розчарована мордочка і бажання провести все на найвищому рівні, навіть для дивних сектантів, звідкись з'явилося в моїй голові. Але на задньому фоні замаячив Грек, який зустрічав нових гостей, і це бажання зменшилося.

— Олексію, у вас якісь сумні очі, все гаразд? — продовжуючи посміхатись, але з нотками співчуття, спитав Арґоній. Долоня Тесака на моєму лікті стиснулася. Натяк ясний і зрозумілий.

— Ні, ні, все гаразд, просто не виспався напередодні. Дозвольте тимчасово залишити вас, потрібно зробити останні приготування.

— Звичайно, звичайно, — посміхнувся єнот і пішов до найближчого гостя.

— Підійди до нас хвилин через п'ятнадцять, на той час усі вже повинні зібратися, — шепнув мені на вухо Тесак, після чого відпустив лікоть і пішов за єнотом.

Поки я прямував у гримерку, лавіруючи між власниками розкішних зелених мантій, помітив, що ніхто з гостей не торкався їжі та вина. Лише дехто тримав келихи з водою. На якомусь безалкогольному посту чи що? А ось Карина, одна з фотографів, непомітно, як їй здається, тягала з підносів канапешки з овочами.

— Це для гостей, — обурено зашипів я на неї.

— Вибачте, — швидко проковтнувши їжу, відповіла дівчина і зникла в натовпі.

Хоча зачекайте. Це ж фотографи Іллі, а раптом вони теж гості, і їм можна. Але вони не в мантіях. Гаразд, вони зараховані до робочого штату, так що в цьому випадку, я маю рацію.

— Гр… Данило!

Грек також розчинився в натовпі, прожовуючи щось стягнуте з розносів. І цей туди ж! Теж мені, професіонал.

Гримерка виявилася порожньою, ні гурту, ні Іллі не було на місці. Я спокійно видихнув, підійшов до одного зі столів, заставленого різним мотлохом і надів на шию зелений кристал. Той самий, що йшов у комплекті із зеленою магічною коробкою, створеною для допомоги на таких заходах. Ми наперед поставили її під сходами сцени і надиктували кілька вступних даних.

«Статус вечора: зустріч гостей

Кількість гостей: 48

Усі тверезі»

Чоловічий беземоційний голос у моїй голові пролунав так несподівано, що я аж сіпнувся, мало не перекинувши один зі столів.

Рудий Серьога пояснив мені принцип дії цієї магічної фіговини, так що далі, за ідеєю, від неї має виходити лише користь.

Так. Сценарій. Де сценарій для ведучого? А ось він. Зелена планшетка з аркушами А4 на ній. Я пробігся очима по перших рядках, але мені вони здалися трохи наївними. Дідько, шановні гості Тесака виявилися сектантами, як поводитися з ними? От же ж. Гадство. Нічого Собі наполегливо рекомендував мені не грати з імпровізацією, але схоже, що без неї сьогодні нікуди. Так, а от ці фрази взагалі можна викреслити. Через якийсь час від планшетки мене відволік голос у голові.

«Кількість гостей: 60

Всі гості у зборі»

Оперативно! Вони змогли зібратися за такий короткий час. Відмінний початок.

«Роман Павлович шукає ведучого»

А справді корисна штука, ця коробка із кристалом і з голосом у моїй голові.

Залишивши планшетку на столі, я захопив із собою мікрофон і вийшов у зал, майже відразу ж зіштовхнувшись із Тесаком.

— Всі в зборі, дай верховному братові Арґонію мікрофон, швидше, — одразу накинувся він на мене.

Без зайвих слів ми пробралися через натовп до єнота і я простяг йому мікрофон. Дрищик, я благаю тебе, не підведи, як ми домовлялися. Слава всьому, він не підвів. Щойно верховний брат заговорив, музика на фоні одразу стала тихішою.

— Ще раз вітаю всіх присутніх, ми скоро почнемо, а я зараз… — далі слів стало не чути, через те, що єнот чомусь почав повільно віддаляти мікрофон від рота, опускаючи руку.

Я відразу ж підійшов до нього і на вухо прошепотів: «Мікрофон ближче до рота».

— Ой, вибачте! — прокричав у мікрофон Арґоній, через що деякі посміхнулися і демонстративно прикрили вуха. — Прошу всіх взяти келихи з вином, підходьте ближче до сцени. Брате Борисе, я вас не бачу, але прошу, заводіть новобранців, ми готові до першого причастя.

І весь цей час єнот усміхався і випромінював добро. Яка ж приємна істота. Цікаво, що він за нелюд такий? Азіатського коріння, напевно. Він пройшов на сцену, натовп перекочував на танцпол, а вхідні двері відчинилися і всередину зайшло вісім фігур у блідо-зелених мантіях, не таких розкішних, як у інших гостей, і з натягнутими на голови каптурами.

— Після слів «з новим життям», увімкніть трек номер один, — промовив мені зі сцени Арґоній, простягаючи флешку.

«А заздалегідь можна було це зробити?» — хотів я сказати у відповідь, але його добра усмішка обеззброїла мене і я просто кивнув і почав протискатися до Дрища, що сидів за пультом навпроти сцени, праворуч від барної стійки.

— Наші молоді брати, прошу, обдаруйте нас молитвою та благодаттю і подаруйте нам щастя цього вечора.

Фігури в капюшонах розійшлися по залу, а потім по двоє стали в кожному кутку приміщення. Запанувала тиша. Вісімка людей, чи нелюдей, за каптурами не видно, кілька секунд мовчали, а потім несподівано скрикнули щось незрозуміле, розвернулися обличчями до стін, поклали на них руки та завмерли. Натовп схвально загудів.

— Це теж якась магія? — тихо уточнив у мене Дрищ.

— А хто його знає, — чесно і без особливого розуміння того, що відбувається, відповів я нашому діджею, — готуйся включити з флешки трек номер один.

— Готовий.

Фотографи тим часом шалено клацали спалахами, знімаючи фігури в плащах по кутках.

— Усі з келихами? — звернувся єнот до натовпу.

— Та-а-а-ак! — ледь не хором відповіли гості, найголосніше кричав Тесак. До речі, сьогодні без своїх мордоворотів із рогами. Та й куди Ілля подівся?

— Тоді не бачу сенсу затягувати, вітаю всіх із новим життям!

— Вмикай!

Дрищ і ввімкнув. Заграла весела пісня, з волинкою та барабанами. Арґонію подали келих, він випив половину, а половину, що залишилася, вилив під ноги і почав танцювати на калюжі, розбризкуючи вино на всі боки. І в цей момент я побачив обличчя Мʼякуша, що стояв біля вхідних дверей. Він зблід, схопився за голову, і по губах його я прочитав кілька матюків. І воно зрозуміло, я теж отетерів, бо всі п'ятдесят дев'ять гостей під сценою зробили те саме, що й їхній верховний брат.