Я забрів у першу кафешку, вивіска якої потрапила на очі. Було все одно, що це за місце: хоч чебуречна, хоч наливайка для алкашів, хоч дорогий ресторан… хотілося сісти в теплі.

Тяжкі дерев'яні двері важко піддалися, ніби неохоче запускаючи всередину. З широкою і не дуже щирою усмішкою до мене підійшов офіціант у білій сорочці та фартуху. Я відразу ж замовив чорний чай, не знімаючи курточки та шапки, сів за найближчий до мене вільний столик і… ще відправив смску з назвою кафешки та геолокацію і… нарешті повністю віддався зневірі та тузі. В голові не було жодних думок. Чистий білий лист. Не хотілося нічого. Я відчував себе маленьким безпорадним хлопчиком, який не міг нічого зробити у дорослому жорстокому світі.

Фоном грала якась попсова пісенька, тому я машинально почав смикати руками, ніби грав на барабанах. При цьому ще трохи хитав корпусом туди-сюди. Збоку, звичайним обивателям, могло здатися, що я трохи душевно хворий, але мені було відверто і самозабутньо начхати.

До кінця пісні офіціант приніс білий чайничок, чашку зі блюдцем та ложку. Він щось там промимрив, я не звернув уваги, мою свідомість поглинула нова пісня та її ритм, а до посудного набору переді мною додалася ще й цукорниця.

Друга пісня добігла кінця, її змінила реклама і я випав із заціпеніння. Усі події цієї ночі та ранку знову вихором промайнули в голові й, сумно зітхнувши, я налив чай ​​у чашку.

Коли в чайничку вже не залишилося рідини, а моя рука машинально водила ложкою по порожньому блюдцю, в кав'ярні з'явився Грек. Він одразу ж виловив мене поглядом, зняв сіру шапку з бубоном, виявляючи світові свою зачіску. На мою думку, вона вже давно вийшла з моди, але мій друг все одно продовжував з нею ходити. Я називав її Чипполіно. Так, це та сама зачіска, коли боки поголені, а решта волосся зібране в маленький пучок на маківці.

— Ну, здорово, що поліцаї кажуть? — Грек приземлився за столик, попередньо повісивши куртку на спинку стільця. Голос його був, як завжди, веселий, але нотки переживання все ж таки відчувалися.

— Що вони активно займуться пошуками, — без емоційним голосом робота відповів я, опускаючи погляд на дно порожньої білої чашки.

— Ну, це зрозуміло, робота в них така — казати, що ми шукатимемо. Але ж ти розумієш, що шукати вони будуть довго, нудно, не гидуючи лінню, і не факт, що врешті-решт знайдуть.

— Дякую за інформацію, як я сам не здогадався.

— Завжди до ваших послуг.

— Мене три години промурижили у відділку, щоб прийняти заяву і пообіцяти, що вони й пальцем не поворухнуть.

— Прям так і сказали?

— Не смішно.

— Добре, добре. Так це треба було одному з не дуже доблесних правоохоронців надати прискорення в роботі, підливши грошового палива.

— Та я намагався. Тільки натякнув, а може можна якось це діло прискорити, я можу цьому посприяти, фінансово трохи покращивши ваш добробут, як мене тут же починали ігнорувати навіть прибиральниці, перевірка в них якась, чи різко всі стали чесними.

— Дуже сумніваюся щодо чесності. Мда, от справи.

— А ще є свідок, але його словам ніхто не вірить.

— Хто?

— Федорич із першого поверху.

— Це той шизанутий дід у дивній шапці, який сам із собою розмовляє?

— Ага.

— А ти сам з ним розмовляв? Чи свідчення його читав?

— Ні. Ти сам щойно сказав, що він шизанутий дід, який розмовляє сам із собою.

— Ну так воно так.

— Так ось у відділку він теж давно вже відомий своїми чудасій.

На кілька секунд запанувала мовчанка, під час якої офіціант із незадоволеною міною забрав порожній чайничок із чашкою і попрямував до іншого столика.

— А це ж твоя ідея була.

— Що-о-о? — у Грека театрально-награно відвисла щелепа.

— Та нафіга тобі та стоянка, під будинком став, кому твій сарай здався, — передражнив я свого друга, не зводячи погляду.

— Воу-воу! Не треба тут, це тут, на мене тут.

— Та ну тебе!

— Чого бажаєте? — до Грека звернувся офіціант.

— Просто води, з-під крана, який із фільтром, це ж безкоштовно?

— Так, — крізь зуби та натягнуту посмішку, промовив офіціант.

— Дякую.

Офіціант явно був засмучений такими відвідувачами, тому розвернувся і неквапливо вирушив до барної стійки.

— Що батя каже? — Грек звернувся вже до мене.

— Та татові походу взагалі пофіг, знизав плечима, сказав, що значить на те воля Божа і пішов спокійно на роботу.

Я нарешті відірвався від споглядання поверхні столика і порожнім поглядом подивився на друга.

— А Міла?

— А Міла тільки бурчати почала, що не бачити їй своєї квартири.

Я склав руки на стіл, долонями вниз і поклав на них голову. Хотілося завити. Та й трохи поспати.

— Гаразд, не сумуй, красеню. Грек твій найкращий друг. І тобі дуже пощастило, що у твого кращого друга є чоловічок, який допоможе. Мою лялечку вже два рази викрадали й обидва рази він мені її знаходив. Прийдеться, звичайно, розщедритися.

— У мене є деякі папірці, але не дуже багато…

— Альоша! Не лізь поперед Грека в Колізей! Дай домовити. Мені він щоразу виставляв цінник у двісті доларів, ну щоб там підмастити кого треба, всі справи. Звичайно на твій сарай цінник буде більшим, але бабки потрібні відразу. Ще кілька днів і твою колимагу не відстежити.

Я повільно підняв голову зі столу і, примруживши очі, глянув на Грека.

— Хто?

— Яка різниця, ти його не знаєш.

— Точно не знаю?

— Точно.

— Це не…

— Ні, не він! І взагалі я так і не зрозумів, що ви там із ним не поділили.

— Неважливо.

— То я дзвоню? — спитав він, посміхаючись.

— То ти дзвони. Може ти мені й грошей позичиш? — я навіть якось здійнявся духом від таких новин.

— Альош. Ну, як я тобі можу зайняти? Як? Якщо в мене самого нема.

— Ти ось, дорогий Греку, скажи, а обов'язково треба було так тягнути кота за те саме місце, зустрічатися в кафешці, теревенити аби про що? Невже не можна було сказати мені про свого чоловічка по телефону? Або взагалі повідомлення написати ще вранці?

— Альош, ну ти чого? Маленький чи що? Нас прослуховують. Шепну я тобі в трубку, тихо так, що в мене є чоловічок, який займається всяким краденим, і до мене, ну точніше на мою адресу за пропискою, тут же примчать люди у формі, і як почнеться.

— Та кому ти потрібен, параноїк.

— Комусь та потрібен. А тобі я в черговий раз раджу менше балакати про все підряд по телефону та в повідомленнях. І взагалі, настав час придумати шифрування для повідомлень у нашому робочому чаті. Ми ж усі неофіційно працевлаштовані, податкова теж не спить…

— Та дзвони ти вже! — перебив я друга, опустивши очі.

— Так! Я дзвонити, домовлятися про зустріч, а ти починай думати, де дістати лавешечку.

— Так, з'їхати від сім'ї — скасовується, — констатував я собі під ніс.

— Що?

— Так це я так, думки вголос.

Грек дістав телефон, а я напружив свої звивини, намагаючись придумати, де двадцятишестирічному барабанщику з нікому непотрібною освітою економіста швидко знайти грошей… Найочевидніший вихід — кредит, але мені його ніхто не дасть — у мене й так їх уже два і по одному з них я надто затримав виплату, та й офіційного працевлаштування немає, як дехто поряд правильно помітив. Хм. Скинутися усією сім'єю? Дуже сумніваюся, що тато і Міла братимуть участь у витівці Грека. Зайняти? Немає в мене таких знайомих та й не люблю ходити в боржниках. Ну не красти ж мені, справді. Та й де? Треба якось більш-менш легальним шляхом, чи що. З грошової роботи — у мене тільки група. Хоча! Чекайте. Ідея! А якщо…