Перше кохання й перше прощання
Колись вона була дитиною. Наївною чистою дитиною. Але вже тоді вона втратила віру в людей. Вона полюбила самотність. Серед чужих людей у чужому місті.
Він був єдиною надією і єдиною причиною чому вона досі жила тут і трималася. Чому просто прокидалася зранку й натягувала усмішку для інших. Він став наркотиком. Без якого вона впадала в апатію й не могла вільно дихати.
Життя вже вдруге підкидало їй його. Знову навесні, коли світ починає буяти новими фарбами і враженнями. Треба було забути цього хлопця з глибокими синіми очима й чарівною усмішкою, що зводить з розуму. Але як можна забути того, кого не забувала всі ці довгі місяці на відстані?
Коли вона обіймала його, то відчула в тих обіймах нотку прощання. Ніби він виливав у ці обійми те, що не сказав і не зможе сказати. Він не просто прощався з нею того вечора. Він прощався з нею назавжди. Тим самим розірвав два серця й погасив чотири іскорки в очах.
Це мало статися. Знову. Як і тієї весни. Він просто поквапив події. І, можливо, на краще їм обом.
Тепер вона доросла. У її кімнаті стоїть фото. З того вечора на зупинці. Останнього їхнього вечора. Вони такі юні й закохані. Вона більше не сумує за ним. Просто згадує ті перші світлі почуття й усміхається.
Доля не завжди дає нам людей для щасливого подальшого життя. Інколи це просто урок, який потрібно пройти, екзамен, який треба скласти, щоб стати сильнішим. Це дуже складно. Інколи навіть не можливо. Але вона ніколи не шкодувала, що зустріла цього світлого хлопця з глибокими синіми очима. Вона навчилася любити.
2023-02-28 17:31:18
3
0