Слабкий порив вітру торкнувся тіла під Древом разом з ледь помітним імпульсом енергії, що пройшов по землі. Хвилинна тиша, і знову м’який імпульс та порив, і знову, і знову. Наче пульс та дихання, які поступово набирають свій ритм.
Перше, що відобразилося в синіх очах – поодинокі бруньки на дереві. Потім – встромлені у стовбур два болти та чотири гвіздки, що здавалися маленькими цятками на фоні цього велетня. Наостанок хлопець відчув тягнучий біль у тілі.
Глибокий вдих послав нове тепле відчуття. У голові ж – туман. Він підвівся з землі, погляд мимоволі опустився на тіло, а після на долоні, де були блідуваті плями. Одяг на тулубі розірваний, тканина просочилася кров’ю, але тіло чисте.
Перші секунди це не викликало питання, але після він озирнувся.
Навколо темна пустеля мертвої землі та трупів. Він здригнувся він нового імпульсу під ногами, але не бачив що його спричиняє.
“Дерево?” – подумав і озирнувся, а коли долоня опустилася на сухий стовбур, це повторилося сильніше.
“Це – Древо Шенці,” – промовив жіночий голос, але коли хлопець озирнувся, поруч нікого не було, а голос продовжив. – “Древо Життя.”
Цей голос збив з пантелику, і він продовжував озиратися, безрезультатно намагаючись знайти володарку голосу, бо навколо не було нічого крім руйнувань. Це місце, як і саме дерево мало чим поєднувалися зі значенням “життя”.
Знову подивившись на стовбур, він ніби думав, чи не збожеволів часом, і чи дійсно з ним говорить…дерево.
“Хто ти?” – все ж наважився спитати спочатку подумки.
“Минула Хранителька,” – відповіли не одразу, голос відлунював у голові.
Хранителька. Це йому нічого не дало. Звучить як щось, що він дуже добре знає, але думки не формуються у спогади. Його увагу знову привернуло все навколо, а потім він сам. Навіть себе не пам’ятає.
“Хто я?” – запитав знову, дивлячись на Древо.
“Алан,” – цього разу відповідь була швидкою, втім перед наступними словами промайнула пауза, – “Хранитель Древа Шенці.”
І знову цей титул. Алан напружив пам’ять, аби згадати, що це означає, але насправді ніби й нічого про це не знав, рівно як і про те, що відбувається навколо. Чому його спогади покриті туманом? Що значить бути цим самим Хранителем? Чому навколо таке руйнування?
“Що це в біса означає?”
“В тобі є сила, – недивлячись на його роздратування, цей голос навпаки якимось чином заспокоював, хоч питання і проігнорувалося, – лише одна крапля… Це все, що залишилося тобі та захищає від пітьми. Коли помирає минулий Хранитель, народжується інший.”
Ці слова застигли в його розумі. То ж коли померла Хранителька, яка з ним зараз розмовляє, він народився. Це пояснювало туман в його голові. Його просто ще не існувало до цього.
“Ти існував”, – обірвав його думки той самий голос. – “Але ця сила та навколишня пітьма тебе змінили.”
Від Алана не пройшло те, як невпевнено прозвучали ці слова. Ніби минула Хранителька й сама не розуміла як так сталося. Або й щось недоговорювала.
Що ж сталося в цьому місці? Вона не впоралася при своєму житті, тому Древо таке занепале? Нове життя пробивається на його гілках, але воно все ще немов мертве. Так багато думок за раз.
“Що мені робити? Як прибрати пітьму?”
“Живи,” – було простою, втім несподіваною відповіддю. – “Живи поки не буде достатньо сил, щоб подавити її. Зараз я цим займуся.”
Алан напружився. Жити, поки не буде достатньо сил. Невже в ньому їх так мало? Лише одна крапля…
– Алане!
Хлопець обернувся на голос, який пролунав вже не в його думках. Декілька чоловіків у однаковій формі, на обличчях жах та занепокоєння. Якщо він існував раніше, вони його знали, але йому ці люди незнайомі.
– Ми бачили вибух світла, – один з них перевів подих, а після оглянув Алана, і завмер від виду поступово квітучого Древа. – Що…що сталося?
– Пройшло вже шість днів, як ви пішли, – сказав хлопець поруч. – Яку місію Генерал планував втілити?
“Скажи, що ти тепер Хранитель, – знову почувся тихий голос в його голові. – Ця земля тепер ваша.”
“Вона була не наша?” – від Алана не промайнуло її ледь помітне роздратування.
“Просто кажи.”
– Ми… – він відчув напруження в горлі, ніби роками не розмовляв. – Тепер я Хранитель цього Древа. І це місце віднині належить нам.
Коли на обличчях цих людей поволі з’явилася радість, Алану це не подобалося. Як можна радіти місцю, від якого несе смертю? Це було видно в його очах, але інші були надто поглибленні своїми емоціями. Вони знову оглянули мертву пустелю. Деякі трупи вже не впізнати, але нещодавні ще не встигли розкластися. Чоловіки побачили когось чи щось, незрозуміле Алану.
– Отже, Генерал вже…
– Це місце можливо очистити? – інший чоловік перервав хлопця поруч. – Щоб жити тут.
– Не скоро, – Алан говорив разом з Хранителькою, дослухавшись до неї, – але і після люди не можуть тут жити.
– А мертва зона?
“Мертва зона?” – він подавив бажання озирнутися.
“Наскільки далеко зайшла пітьма і які землі неможливі для життя. Все так і залишиться на території Народу Землі, якщо ніхто не буде шкодити Древу.”
– Потрібно дати Древу і цьому місцю спокій. Тоді іншим буде нічого боятися.
Ті у відповідь переглянулися і лише потім кивнули. Алан не міг позбутися дивного відчуття. Він каже про те, чого не знає, і гадки не має брехня це чи правда. Пітьма, Древо, Хранителі, радість від новини про нові землі, які мертві, гори понівечених трупів. Голова та тіло гудять від цієї інформації.
“Іди,” – голос ніби підштовхнув. – “Іди з ними. Тобі нічого не буде, але люди захворіють від пітьми, якщо будуть тут довго. Повертайся з ними та скажи, що ти багато не пам’ятаєш. Обережно.”
“Я нічого не пам’ятаю,” – у відчаї повторив він їм обом.
“Не показуй цього, якщо не хочеш стати маріонеткою в руках людей. Будь тим, хто візьме верховенство над ними, і не дай обмежити себе від природи. Пам’ятай, що ти Хранитель, що Древо та його коріння не можна чіпати… Що тутешній народ має забути все, що відбулося.”
“Забути про що?”
“Ухопися за пітьму в них, – продовжив голос, ніби не мав часу пояснювати, – за їх погані спогади. Вони наче хвороба. Ти можеш їх знищити.”
“Про кого саме ти говориш?” – Алан мало не вигукнув це. – “Я не розумію.”
“Всі полонені у найближчих таборах,” – печаль наповнила ці слова, і мимоволі він відчув те саме. – “Ті люди – твої очі, Алане, а ти – їх руки. Не дай одному з головних органів зникнути. І хай не повертаються сюди, бо зараз концентрація пітьми надто сильна.”
Це було останнє, що прошепотів йому голос. Алан чув як чоловіки також перешіптуються, як їх погляди пронизують його спину. Увага знову була на молодих бруньках на гілках. Мине багато часу, коли пітьма послабить свою хватку, а Древо та земля знову розквітнуть.
Зараз Алан пам’ятає одне – в ньому лише одна крапля сил Хранителя, яка його змінила.
Він бачив як ледь помітний темний туман розступається навколо нього, коли вони віддалялися від Древа. І лише зійшовши з мертвої землі, на ній залишився лише дух минулої Хранительки, який візьме потоки у свої руки.
Алан забув все. Тоді як Аннет буде пам’ятати.
– Краще не повертайтеся, – замість слів почувся слабкий свист вітру. – Ніколи знову.