Цей світ завжди був поділений, і завжди був у стані війни. Хранителька не знала всієї історії, але попередник розповів їй про те, як поступово народи з винятковими здібностями врешті решт знищили один одного.

Люди були завжди, із роду в рід слугували тим, хто вище, не намагаючись піти проти сильніших. Поки крім людей не залишився лише Народ Землі. Мирний, завжди за життя та процвітання, подалі від воєн, які згодом влаштували вже люди між собою заради захоплення та розділення територій. І це затьмарило розуміння іншими те, чому землі Народу Землі завжди були недоторкані.

– Ми лише хочемо припинити це розділення та стати єдиним братнім народом, – доводив Генерал, коли прийшов до Древа з мирною пропозицією. – У світі залишилися лише ми та ви, то чому не стати єдиною державою.

– Ви, схоже, не розумієте проблеми, – Голова, який був лідером Народу Землі на рівних з Хранителями, вкотре відповів тоном, не терплячий сперечання. – Люди не виживуть на цій землі. Древо надто сильне для вашого сприйняття, і зміни його потоків поступово вас вб’ють. Тому краще забудьте про свої плани забирати рештки володінь у свої руки. Ця територія залишається Народу Землі.

Генерал стис губи та перевів погляд за спину Голови. Він думав переконати хоча б одного тутешнього правителя, але одного погляду дівчини було достатньо для розуміння, що вона також не погодиться.

Якщо весь Народ Землі були людьми з імунітетом до Древа та здатністю бачити його потоки, то Хранителька залишилася єдиним магічним створінням. Навіть якщо та не намагалася, у звичайної людини як Генерал всеодно з'являлося неконтрольоване бажання вклонитися їй. І це дратувало того, хто звик бути одним з найвищих серед людей.

Коли чоловік пішов, зазнавши поразки у перемовинах, двоє все ще дивилися вслід групі. Лише згодом Голова знову заговорив вже до Хранительки.

– Його слова можуть бути медом, але брехня в них рівносильна дьогтю. Така ж чорна та отруйна, як і оточуюча її темна енергія.

Дівчина кивнула, бо навіть якщо її люди можуть бачити брехню, вона й сама це відчула і не потребувала підтвердження. Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти наміри цього чоловіка. Ідеї контролю вже давно пустили в ньому своє коріння, якого неможливо позбутися. Відірвавши від серця рішучість разом із болем, вона врешті решт промовила:

– Готуйтеся до війни.

Легкий лоскіт на пальцях змусив її відкрити очі. Дівчина не відсахнулася, побачивши як павучок перебирає своїми ніжками по її шкірі, а потім відступив на землю та втік. Але майже одразу сіла, варто було помітити, що Алан вже прокинувся. Було б звично побачити його сплячим, або ж він би розбудив її для продовження шляху, але ні, сині очі спочатку дивилися в нікуди, а потім зупинилися на ній. Навіть якщо вона не питала, він відповів:

– Вирішив, що годинка на відпочинок не буде зайвою, – голос був тихим та повільним, ніби до цього йому потрібен був час, щоб прокинутися.

Аннет не відповіла, хоча за минулий день йому здалося, що вона відкинула постійне мовчання. Але справа була не в тому. Дівчина не почала знову ігнорувати Алана, а навпаки, уважно роздивлялася його. Темні кола під очима, бліда шкіра, важке дихання. Дівчина відчула дивне, і в той самий час знайоме бажання допомогти.

– Ти не спав, – ствердила через хвилину мовчання, а потім доповнила, – Всю ніч прокидався час від часу.

– Невже слідкувала за мною? – на його губах з’явилася слабка посмішка. – Чи хвилюєшся?

Відповідь була надто очевидною, щоб її озвучувати.

Хоч вона й не хворіє як всі, але її люди потребували врівноваження світла та пітьми в собі так само як і Древо. Вона знає, що з цим робити. Але Алан не її людина. Чи варто йому допомагати, коли залишилося не так багато шляху? Вагання було якийсь час, ніби зуд просто під шкірою, яке неможливо прибрати. А довга неспроможність користуватися силами лише підсилювало бажання нарешті зробити це.

Коли вона все ж простягнула руку до Алана, його брови ледь помітно вигнулися вгору. Перші секунди продовжував сидіти на місці, але потім підняв руку назустріч. В цей момент Аннет відсахнулася, мов від вогню, навіть не торкнувшись його, а той коротко засміявся.

– Добре, зрозумів, – і опустив руку. В його очах водночас промайнуло розуміння і жаль. – Думав, що після першої розмови від тебе буде й перший дотик, гм?

– Без дотиків… – лише отримавши кивок у відповідь, знову простягнула руку в бік його грудей. – Хвороба це пітьма. Пітьму потрібно регулювати.

– Пітьма? Нісенітниці… І я не хворію, це просто…

Він зупинився, тепер помітивши те, як між ним та її долонею простягаються нитки світла. Це видовище само по собі було новим і диким, і водночас гріло, але Алан зробив важкий повільний вдих, коли нитки пройшли крізь одяг та плоть, а після мимоволі здригнувся скоріше від здивування, ніж від відчуття всередині.

– …просто перевтома.

– Перевтома є однією з причин хвороб, – відмовила вона, продовжуючи ледь помітно ворушити пальцями, і сили проникали глибше.

Якщо порівнювати, перевтома дуже простий, хоч і виснажливий процес в організмі. Її можливо вчасно відчути й так само легко прибрати, якщо не пустити у важку стадію. І вона збирається знешкодити це зараз, як завжди й робила.

Аннет зупинилася, коли охопила все своїми нитками, а після почала послаблювати турбуючий біль. Алан все ще важко дихав, але це тепло всередині полегшувало тяжке відчуття, а варто було цьому зникнути, він перш за все зітхнув з полегшенням.

– Ого… Не знав, що ти таке вмієш.

– Тіла такі ж вмістилища енергії, тому маніпулювати подібним для мене не проблема.

Її увага все ще була прикута до тіла Алана, навіть коли нитки зникли й сили перестали діяти. Подібний стан вже давно засів у тілі хлопця, викликав безсоння та імпульси болю. У неї було достатньо часу, щоб помітити це, особливо вночі.

– Як довго ти був там? – погляд зупинився на відкритій ділянці шкіри на його руці.

Це запитання повисло у повітрі, яке Алану вочевидь стало важко вдихнути вже з іншої причини. Він опустив руку, але темна павутина вен була помічена ще вночі, щоб зараз ховати. Не потрібно уточнювати, що Аннет має на увазі його перебування на території Народу Землі. Він мовчав, вивчаючи уважний погляд дівчини, поки Аннет також не зводила з нього очей, ніби могла отримати відповідь без зайвих слів.

– Це має значення?

– Хочу зрозуміти як довго тобі лишилося.

У відповідь – тихий сміх. Аннет звела брови.

– Не рахував, але достатньо, щоб зрозуміти наскільки рішення захоплення вашого народу було провальним. Скоріше навіть смертоносним, – він замислився, відвівши погляд вбік, а після додав, – “Ця мирна натура була лише прикриттям, а тепер тіла наших людей удобрюють їх ґрунт” – ось як висловилася верхівка.

– Прикриттям? – тепер сміх почувся вже від Аннет. – Це одна зі сторін однієї монети. Коли приходять з миром і договірними паперами, народ і земля приймають відповідно. Але коли після відмови об’єднатися та бути під вашим керівництвом ви прийшли з мечем, ми раді бачити гостей лише на глибині у два метри під землею.

Алан не втримав у собі короткий гмик. Але цей звук мав в собі не насмішку, а здивування. Бо не очікував почути такі рішучі слова від такої ніжної дівчини. Хоча її зовнішність не повинна обманювати. Варто лише згадати скількох солдатів вона вбила своєю силою, своєю маніпуляцією невидимою для них смертельною енергією, і скільки пережила у полоні, і все стає зрозумілим як ясний день. Алан певно має дякувати долю, що його не відправили до Древа поки Аннет ще не була в полоні. Інакше їх розмова була б короткою. Якщо взагалі б відбулася.

– І заплатили за помилку повільно вбиваючою зсередини заразою, – доповнив Алан, підводячись. Лише кілька хвилин тиші після продовження їх шляху, і він знову заговорив. – Якщо не секрет, скільки тобі років?

– Не рахувала, – відповідь була сухою, наче якийсь час її думки займали темні спогади, але потім додала м’якше, – десь три сотні.

Аннет повернула голову у той момент, коли Алан оступився та ледь не врізався у дерево. Це мимоволі викликало в неї короткий сміх. Раніше довгожителів було багато, але тепер єдиним довгожителем вважається той, хто носить титул Хранителя Древа Шенці. Навіть не так. Єдиним безсмертним. Тому бачити подібну реакцію для Аннет не було чимось новим, хіба що частіше це було у вигляді сяючого здивування від дітей.

– Я десь близько, – хлопець показав невимушеність, але легкий рум’янець на контрасті нещодавно блідої шкіри був надто помітним, – третій десяток йде.

– Дійсно близько, майже ровесник.

– А я про що.

Аннет закотила очі, лише злегка посміхнувшись, тоді як від хлопця почувся вже сміх. Це було настільки безглуздо, що інакше реагувати майже неможливо. Якоюсь мірою Аннет була рада, що Алан у настрої жартувати. Але мимоволі у ті моменти, коли їм знову доводилося поринати у власні думки, вона дивилася на нього інакше. І думала про те, як далеко зайшло його зараження пітьмою, якщо вже більше ніж половина симптомів вже проявилася.

Спочатку пітьма вражає легені, роблячи дихання важким. Поступово наповнює кров, від чого вени стають чорними та виступають під шкірою. І врешті-решт дістається мозку, порушуючи сон та контроль над тілом. А після – смерть.