Древо Шенці завжди було центром буття для Народу Землі. Воно живить тутешні води та землю, завдяки йому все живе. Але разом з цим воно несе й смерть, адже ніщо не може існувати без протилежностей.

– Твоя доля – спостерігати, щоб існував баланс протилежностей.

Ще зовсім мала дівчинка уважно вбирала в себе ці настанови від попереднього Хранителя. Йому вже минуло чимало років, втім те, що його час спливає не показано ні наявністю зморшок, ні поганим здоров'ям. Коли народжується новий Хранитель, попередньому час зникнути.

– А як зрозуміти, де саме виникає дисбаланс? – запитала маленька Хранителька. – Територія така велика...

– Твій народ, – відповів Хранитель, торкнувшись долонею її маківки та повернув туди, де поза храмом простягалися родючі землі, – ось твої очі. Ти зрозумієш все сама, але не дай одному з головних органів зникнути.

Він сказав, що хоче допомогти. Що не згоден з політикою своєї країни, яка спричинила руйнування на території її дому. А ще те, що відведе її назад. Туди, де справжнє місце Хранительки.

Вона думала над цим цілу ніч, коли помічала поруч рух сплячого хлопця і коли він раз у раз прокидався, реагуючи на звуки навколо, і вона разом з ним. Якби не виснаження, вона б спробувала втекти, але незнання шляху також зупиняло від цього. Залишалося тільки сподіватися, що їх сьогодні не спіймають, помітивши зникнення Хранительки.

– Поїж.

Хлопець простягнув дівчині хліба зі своїх запасів. Вона ж продовжувала дивитися на те, як горить її минулий одяг у вогнищі, яке він розвів пізніше на світанку. Замість тих обірваних та заплямованих колись білих тканин тіло тепер закривало чисте та цільне вбрання. Завелике для її фігури, але попри небажання торкатися, Хранителька все ж дала йому підв'язати на ній одяг.

Відчуття полум'я після стількох місяців в оточенні сирих каменів здається приємним та потрібним доторком.

"От би моя плоть могла назавжди згоріти разом з тим ганчір'ям"

З цією думкою дівчина потягнулася до вогню, тепло огорнуло тіло, але це був не вогонь, а той, хто смикнув її назад та притиснув до себе. Її супутник подивився на неї з жахом, який миттю змінився полегшенням, варто було їх поглядам зустрітися. Втім, рук від неї так і не забрав. В її ж очах жах так і не розвіявся, а тіло впало у ступор.

Кілька пар рук торкаються її плоті одночасно, досліджують кожен сантиметр. В неї грубо проникають з новим не менш грубим поштовхом, а одна з цих долонь залишається на її губах, до болю притискаючи на місці. Вони не люблять, коли вона кричить.

Перші два тижні, може більше, може й менше, кричала та відбивалася, але згодом припинила. Залишилося лише відчуття огиди та бруду. А також звуки поза кімнатою, де інші жінки та дівчата ще не втратили надію на можливість вирватися з цих рук.

– Не роби дурниць, Хранителько.

Ці позбавлені емоцій слова витягли з темних спогадів. Коли хлопець відійшов, вона обхопила себе руками в спробі відкинути бридке відчуття подалі. Тіло тремтить, але не від холоду. Хотілося знайти темний куток і сісти якомога далі, але в лісі сядеш хіба що під деревом, які ростуть доволі близько.

Поки ці роздуми кружляли в голові, згорток їжі знову опинився у неї перед обличчям. Хранителька мовчала та продовжувала дивитися на нього, ніби думала чи варто це приймати. Парубок міг помітити як чергова тінь сумніву відображається в її зелених очах.

– Воно не отруйне. Навпаки треба, щоб ти набралася сил, – вклавши їжу їй в долоні, він зітхнув, – якщо тільки не хочеш, щоб я продовжив нести тебе на руках.

– Мені не потрібна їжа для сил, – відмовила ледь чутно і віддала все назад.

– Це якісь магічні штучки? Харчуєшся сонячним світлом і співом пташок?

У відповідь вона лише зиркнула на нього, втім не випромінювала цим поглядом ні злості чи якої-небудь негативної емоції. Лише втому. У той час хлопець, схоже зрозумів, що сказав, бо незграбно почухав потилицю.

– Добре, якщо ти так кажеш. Схоже, що тебе не годували доволі довго. Твоє тіло зараз... Як би то сказати...

– Мене зморила не відсутність їжі.

Наступну хвилину між ними заповнило мовчання. За цей час дівчина знову звернула увагу на майже згасле вогнище, на дні якого замість сухого листя та одягу залишився лише попіл. Вона б воліла сама обернутися на попіл, якби це було можливо. Але схоже, цей незнайомець не спустить з неї очей саме через ці думки, які вже встигли перейти у дію.

– Що важливіше, – раптом мовив хлопець, привертаючи її увагу, – у тебе є ім'я? Чи так і називати "Хранителькою"?

– Нам не потрібне ім'я.

– "Нам" це Хранителям?

Відповіддю послугував кивок. Як би її не звали, за три місяці від солдат та вартових їй було приписано достатньо "імен".

– Тоді вигадаю тобі якесь, – він відчув хвилю ентузіазму від цієї ідеї, а побачивши питальний погляд дівчини, додав, – бо твій титул доволі довгий. А щось мені підказує, що кликати тебе доведеться ще не раз.

"Так би й сказав, що просто не хочеться мене так називати," – читалося в її погляді.

– Але це залишу на дорогу. Бо наступні кілька днів ти скоріш надаси перевагу мовчанню, а не розмовам, чи не так?

Поки її супутник прибирав сліди їх присутності, дівчина з легкою тугою спостерігала за тим, як попіл розвіяв вітер, змушуючи його кружляти по землі та серед дерев. Попіл став їй тьмяним спогадом того періоду, поки вона не потрапила у полон. І хоч зараз їх оточував осінній ліс, сама того не бажаючи Хранителька думала над тим, де ж буде та межа, коли кольорові види змінять голі пошкодженні дерева та земля.

Їй доведеться йти декілька днів разом із цим хлопцем. Шлях до цього табору навряд зайняв більше, але тоді була кіннота, і ломота у тілі ще якийсь час нагадувала про себе. Важко оцінювати шлях, половину якого розум був як у тумані, а зламані кінцівки відновлювалися.

– Алан.

– А? – запитала здивовано.

– Зви мене Алан. Якщо захочеш звернутися, звісно.

Дівчина злегка кивнула, хоча виглядало так ніби вона планувала говорити з ним як мінімум ніколи з багатьох причин. Він чоловік – раз. Він з ворожого народу – два. Він брав участь у цьому божевіллі, і якщо не приходив до неї у в'язниці, не факт, що не приходив до інших – це три та чотири. Перераховувати можна ще дуже багато, і факт того, що Алан її звільнив і дав одяг не могли змусити довіряти йому.

Попереду ще декілька днів шляху пліч-о-пліч, якщо тільки не відчує необхідність вбити його.