– Я піду сама.

– А я піду за тобою, – не відступав Алан і продовжував йти за нею, не дивлячись на десяту відмову. – і якщо потрібно, прикрию спину.

– Тобі б самому спину прикрити.

Алан міг би здивуватися її різкому тону, якби не бачив як до цього дійшло. Хранителька ледь стояла на ногах, коли зустрілася з результатом діяльності його людей та її відсутності. Древо ледь можна було назвати живим, так само як і землю над його ураженим корінням.

Аннет пам’ятала як все було три місяці тому. Так, не чудово, але ж не настільки погано. Можна сказати приречено. Це вдарило по ній так само як якби перед очима матері шматок за шматком знищували її дитину. І це також пробудило в ній гнів та рішучість все припинити.

– І досить вже вдавати, ніби з тобою нічого не відбувається, – вона раптом розвернулася, через що Алан ледь не врізався в неї. – Якщо підеш далі, тобі кінець. Не намагайся заперечувати, я знаю як йде зараження, і це диво, що ти ще при своєму розумі. Ти помираєш від пітьми, яку напустила на всіх Древо, і ти можеш стати цим.

Її рука вказала за спину, підтримуючи цим свої слова. Земля пропахла смертю, адже не тільки перелом енергії підкріплював цей занепад. А ще й гнилі, понівечені та вкриті чорними від пітьми венами трупи.

Древо захищалося від нападників, не чіпало своїх, але уразило позбавлених імунітету людей. І вони вмирали. Їх життя згасало, одержимість пітьмою знищувало зсередини, губило органи, поки вони врешті решт не залишалися на цій землі чи поза нею мертвими. Але відсутність Хранителя призвело до того, що Древо почало знищувати не тільки людей, а й все навколо, неспроможне регулювати себе.

– Ти нічим не допоможеш тут, – продовжила вона, – бо ти людина.

– Але…

– Але ти допоміг до цього. Витяг мене з темної камери, привів сюди, щоб виправити хоча б щось в цьому хаосі, навіть якщо це й означає, що ти для своїх людей став зрадником. Дякую.

Алан, здавалося, втрачав терпіння. Ця дівчина і слухати його не хотіла, що для нього не новина. Його очі не покидали її навіть коли його увага повинна була перейти до картини реальності перед ними.

Вона дякувала його за те, що привів її сюди, провів шляхом у кілька днів і жодного разу не залишав саму. І все для того, щоб вона взяла під контроль Древо, яке цей самий контроль втратило. А зараз він не хотів її відпускати.

– Я не хочу бачити твій труп на цій землі, – її слова вкотре обірвали його думки, і Алан помітив сумні нотки в голосі. – Ти не заслуговуєш цього після того, що зробив.

– …Заслуговую, – все ж видавив він та опустив очі, не наважуючись зустрітися з її поглядом.

Аннет зітхнула. Він точно згадує те, як прийшов сюди як один із її ворогів, і вважає себе винним. Так і є, але на відміну від інших, він не продовжив бути на стороні тотального руйнування життя людей та її народу. Він допоміг їй.

“Якби тільки я могла повністю вилікувати його…” – промайнула думка, але вона знала, що не може.

Вона побачила, як він припинив спроби нав’язатися піти далі. І якби не фактична смерть, яка чекає попереду, вона б скоріше засмутилася. Дивно, як кілька днів з незнайомим чоловіком можуть прив’язати, так що шлях наодинці здається чимось неправильним. Ця думка змусила здригнутися.

Аннет хотіла знову спробувати торкнутися його. Можливо щось сказати. Але розуміла, що потім буде складно піти. Тому, поки ніхто з них не передумав, дівчина пішла не озираючись. Хоча й так не хотілося.

Коли нога Хранительки ступила на мертву землю, темна сила відреагувала на нову здобич. Невидимий простому оку отруйний туман попрямував до неї, вже витягнув свої кігті, аби розірвати. Вона ж навіть не кліпнула, продовжувала йти, поки в один момент туман розвіялася, потрапивши у такий же недосяжний оку ореол навколо неї.

Це Древо впізнало в ній своє дитя та захистило. Вона відчувала як йому складно тримати світло для неї на цьому шляху, і від цього всередині все ніби розривалося.

– Що з тобою зробили…

Хранителька оглянула стовбур Древа, не втримавши гримаси болю. Колись світла кора почорніла, між нею виднілася пітьма та попіл. Де-не-де були рубці від чогось гострого, можливо меча чи сокири, а в деяких місцях по всій території земля перерита. Від храму поруч залишився лише попіл.

Люди хотіли добратися ще й до коріння, не зупинившись на стовбурі, коли намагалися позбутися головного джерела цієї енергії. Але не розуміли, що знищення Древа чи Хранительки не виведуть пітьму з землі, в яку вона встигла глибоко просочитися. Древо настільки понівечене, що будь-хто втратив би надію на порятунок цього велетня. Але недивлячись на все, воно продовжувало стояти.

Дівчина сповільнила крок, коли помітила цього разу не безтілесну пітьму, а її результат. Бліді обличчя, деякі вже доволі гнилі, шкіра та м’язи не приховували кістки, а вцілілі ділянки покриті знайомою темною павутиною. Колишні солдати піднялися і як маріонетки пішли в її напрямку.

Підсвідомо дівчину охопив страх. Думка про їх руки на собі мало не змусила зробити крок назад, бо йти вперед неможливо, якщо не хочеться зіткнутися з цими потворами. Вона не бачила різниці між цими мерцями та охоронцями в’язниці. Але цього разу в неї є можливість випустити кігтики.

Ті потвори у в’язниці, що звуть себе людьми, могли тільки дякувати своїх богів, що вона була така слабка. Тепер це не так. Кілька днів на сонці, оточена природою та вдихнувши свіже повітря, а тепер опинившись у Древа, Хранителька відчула як сила в ній вібрує майже зі звичною силою.

Легким порухом пальців вона ухопилася за світло, що ще було у цій землі та тілах мерців, і спрямувала його проти них самих. Ще цілі голосові зв’язки викликали крехтіння і натяк на крик, після чого тіла важким грузом впали знов.

Чим ближче до Древа, тим гірше все здавалося. Але тут принаймні не було мерців. Якщо хто і підходив так близько, щоб нашкодити стовбуру, то не затримувалися поруч надовго. Можливо ті, хто намагався втекти назад і не піддатися впливу пітьми, врешті-решт не витримали й тепер саме вони лежали напівдорозі.

Дівчина не втримала полегшеного видиху, знову опинившись поруч з Древом, і у пориві притиснулася до стовбура ніби могла обійняти його. Щоку дряпала жорстка кора, але вона відчувала лише внутрішні потоки всередині. Збиті, схожі на наповнені вологою легені. Тут немає жодного з її народу, нікому показати їй найбільші зони переломів, але зараз варто ухопитися хоч за щось.

– Приведемо тебе до ладу, – прошепотіла, обвівши пальцями контур сухої кори, на що Древо відповіло новим імпульсом. – Вибач, що так довго.

Знову порух долоні, а після й руки по стовбуру. Вона відчула як цей велетень ніби вперше зробив чистий вдих. А потім знову і знову. Коріння уражене, а навкруги важка енергія, що лише заважає. От би можна було пересадити Древо з отруйної землі, як звичайну рослинку. Але це неможливо. Залишається лише виліковувати одночасно його і все навколо, наскільки це взагалі можливо.

Пітьма не зникала повністю, але послаблювала свою хватку. Це відчувалося з кожною пульсацією енергії, що проходила крізь долоні та все тіло Хранительки. Вона також зробила вдих, вперше настільки вільний у цьому місці. Все ж не настільки безнадійно. Якщо не зараз, то пізніше енергія стабілізується. Тоді Древо і Хранителька знову матимуть контроль над пітьмою, щоб захистити всіх без таких руйнувань.

Новий вдих так і застряг у неї в горлі. Несподіваний поштовх змусив навпаки видихнути, болюче відчуття обпекло між животом та грудьми, а тепло поступово поширювалося та просочувало одяг. Лише коли опустила погляд зрозуміла, що притиснуло її до Древа.

Арбалетний болт. Саме таким її не раз прострілювали у полоні, безрезультатно намагаючись вбити. Хранителька відчула як руки затремтіли, коли вона повернула голову, щоб побачити хто натиснув на курок. Її очі розширилися, а поперек горла став гіркий ком.

– Алан…