Тиша та самотність часто були його супутниками. Навіть коли хтось з побратимів постійно був поруч, Алан не відчував, що дійсно не сам.

Похід, відпочинок, битва. І так по колу. Одна територія, а після інша. Одне знищене селище, а потім друге, третє. Десяте.

Він солдат, який ріс з кривавим мечем в руках.

Але жодного разу не підняв свій меч проти людей Народу Землі та його правителів. Жодного разу не заплямував кров’ю тіла цих людей. Жодного разу не заплямував її. І не хотів зараз.

Алан дивився вслід Аннет, бачив як її силует поволі меншає. І хотів піти за нею. Лише хвилина бігу і він зможе потягнути її назад, подалі від мерців та Древа. Навіть якщо ця хвилина буде останньою.

– “Прикрити спину”, еге ж?

Насмішкуватий тон витяг хлопця з думок, і Алан зупинився, зробивши лише один бажаний крок. Важкий брязкіт почувся ззаду, коли група солдат підійшла ближче.

Алан відчув бажання набити кожному з них пику, навіть не розбираючись чіпали вони Аннет у в’язниці, чи ні. Але зараз його увагу повністю тримав на собі чоловік попереду всіх. Його сині очі нагадували грозове небо, але погляд міг розрізати кригу.

– А ти казав, що від тебе і треба ховати спину, Алане?

– Ні, батьку, – він замовк, зустрівшись з похмурим поглядом, а після видихнув. – Ні, Генерале.

Чоловік задоволено кивнув на це виправлення. Навіть попри всю любов до свого сина, – якщо це взагалі можливо назвати саме так, – він не терпів настільки відвертого звернення. Алан це знав, і все ж інколи давня звичка давала про себе знати.

Його увагу привернули наповнені залізними бочками візки позаду солдат. Він прижмурився, але голос Генерала перервав думки про те, що там, ще на зародженні.

– То ж, зміг дізнатися скільки потрібно часу для усунення цієї зарази?

– Ні. Але масштаб уражень завеликий, тому об’єктивно немало, – Алан продовжував дивитися на візки. – Тим паче зараз її людей тут немає, щоб допомогти, а Аннет слабша, ніж до ув’язнення і…

– Аннет?

Грубий сміх застиг у повітрі, тоді як Алан зрозумів свою промовку. Генерал точно був вражений тим, що його син дав Хранительці ім’я. Солдати ж мовчки переглянулися.

Вони б очікували будь-якого прізвиська для тієї, хто навіть не людина; хто навіть маючи вигляд жінки не є нею; хто ніщо інше, як породження якогось дерева, а не людини. Саме такою її всі бачили.

– Вартий визнати, ти постарався, щоб бути в її очах “своїм”. Але пора закінчувати це, – веселощі зникли з обличчя чоловіка, і перед усіма знову був той Генерал, який вів цю смертельну гру, – тепер за роботу.

Алан стиснув губи, спостерігаючи як солдати почали ворушитися біля візків. Глухий звук рідини здивувало ще більше. Невже вони знову вирішили спробувати спалити тут все? Від думки, що це і є підготовлена для Хранительки смерть, у нього мимоволі смикнуло все тіло.

– Вогонь не бере цю штуку, – як би між ділом холодно сказав батькові, згадавши їх минулі спроби це зробити.

– А це й не для вогню. Це сльози, – на здивований погляд у відповідь Генерал зітхнув. – А, ти ж не знаєш. Коли один з охоронців випадково ступив в них на підлозі в камері цієї дівки, його взуття роз’їло наче кислотою. А після й ногу. Зібрати їх було непросто, дерев’яні бочки висушило, але не залізні.

Алан відчув як його самого ніби висушило, і ковток мало не роздер горло. Її сльози призводять до цього? Але він бачив як вона плакала і жодних ран на обличчі не проступило. Мало того, він… Рука торкнулася грудей та животу ще до того, як думка завершилася.

– Вб’ємо це дерево під час цього зворушливого з’єднання, – чоловік ніби й не помітив реакції Алана, і вказав кивком у бік стовбура Древа, – може й вона з ним зсохне.

– Як ви набрали так багато рідини? – слова вийшли наче бритви.

– Розвели водою, але діє майже з тією ж силою. Все, що пов’язано з цією дівкою це цілковите руйнування.

Всі три місяці вони збирали сльози Аннет, які вона проливала в камері. А вона вже була надто слабка, щоб помітити це. Чи знала вона про те, що можуть робити її сльози? Можливо ні, бо до цього в неї навряд чи були причини плакати від горя.

Алан не відчував в собі жодних змін з того моменту, як піддавшись невідомому пориву підніс сльозу Аннет до губ. Жодного болю та печіння в жодному місці контакту з нею.

Солдати продовжували розвантажувати візки, щоб поставити все до ям, де вже виднілося коріння Древа. Уражене, але не настільки, щоб остаточно згнити. Котивши бочку, солдати зупинилися, коли чиясь нога наступила на неї та загородила шлях.

– Що ти робиш, Алан? – в голосі Генерала проковзнула злість, коли він побачив це.

– Ми не будемо цього робити, – голос сина не поступався тону його батька. – Ми повинні припинити це зараз же. Тільки нормалізувавши Древо можна уникнути цих смертей, а не продовжувати сліпо знищувати його та поширювати цю заразу. На мою думку…

– На твою думку? Не сміши мене. В тебе немає своєї думки.

Тепер вони стояли один навпроти одного. Чоловік подивився на ногу на бочці, але Алан не ворухнувся, не збираючись давати шлях. Це ще сильніше розлютило Генерала. Він не терпів непослуху.

– І ніколи не буде, хлопче, – продовжив той холодним тоном, але навіть пустивши мороз по шкірі Алана, той не відступив, – бо ти мій солдат. Ти ж з дитинства наче хвостик. Що скажуть, те й робиш. Тому зараз же прибрав ногу.

– Ні.

– Пішов з дороги, Алан.

– Я не дам тобі знищити те, що вона намагається зберегти. Ця земля з самого початку нас не приймала. Хіба що мертвими.

– То ти проти нас?

Алан промовчав, і в цю коротку секунду чоловік ледь помітно розслабився. Бо хлопець з дитинства слухався його та не робив нічого, що б могло розчарувати батька. Він був зручною дитиною, робив, що йому казали, бо не мав власних орієнтирів. Допоки лічені три дні та Хранителька не потривожили стійкі води його душі.

– Проти занапащення чистої землі та народу, – нарешті відповів, не зменшивши рішучості. – Проти влади та контролю того, що нам не під силу.

Цієї відповіді було достатньо, щоб обірвати всі шляхи назад. Алан шкодував лише про те, що не зробив цього раніше. Що не пішов далі та не зупинив Аннет. Що не сказав їй правду ще коли був шанс уникнути цього. Вона б зрозуміла. Зрозуміла б, правда? Можливо тоді б у них були якісь шанси.

– Що ж, як і більшість, ти всеодно вже мрець, – Генерал сказав це сухо, ніби оцінював негідну зброю у своїх руках. – До дерева його.

Хоч перші секунди колишні побратими не одразу наважилися піти проти хлопця, вони це зробили, адже наказ не залишав думки про непослух.

Алан в цей момент зрозумів, що в цьому чоловікові немає нічого, за що він міг би зватися батьком. Навіть від людини в ньому мало. Бо він спокійно дивився на те, як його син чинив опір і встиг збити з ніг кількох солдатів до того, як сам опинився на землі. Спокійно спостерігав за тим, як його потягли за собою до Древа, перед цим вдаривши по голові з такою силою, що згодом до коміра почала стікати кров.

Мерці не реагували на незваних гостей, так само як і Хранителька, поки світло пульсувало по землі. Пітьма була під слабким контролем, але цього було достатньо, щоб зменшити її вплив на все навколо.

Алан подивився на її фігуру, поки в очах все пливло, і взмолився, щоб вона відчула небезпеку і побачила їх. Щоб знову направила на них пітьму, яку так намагалася подавити. Навіть якщо він помре, начхати, нехай лише захиститься.

Він намагався видавити з себе хоча б звук, коли бачив, як один з солдатів підняв арбалет. Такий і був план його батька. Алан привів її сюди, дав їй прибрати пітьму з території навкруги настільки, щоб солдати підійшли ближче, не вмерли надто швидко і встигли вилити її сльози на коріння та стовбур, а її залишили тут. Якщо вона частина Древа, вона тут і помре.

– Ні, – все ж видавив з себе слабкий вигук, – не чіпай її!

В його голові все ще літали білі плями від удару, тіло майже не піддається контролю, а забрати зброю з чужих рук не вистачить сил. Так само як і докричатися до розуму цього солдата, бо голос Алана ледь гучніший за глухий хрип. Він знову смикнувся, штовхнув тримаючого його чоловіка плечем з тих сил, що зміг зібрати, і цього було достатньо, щоб ненадовго вирватися.

Ще один раз, збив іншого, щоб залізний болт не увійшов їй у голову. Крок, поштовх, солдат похитнувся, але вже натиснув на спуск. Секундний свист прорізав повітря, і навіть попри небажання підтвердити здогадку, Алан подивився в бік Древа. І ніби приріс до місця, коли побачив розростаючу криваву пляму на спині дівчини і її погляд на собі.

– Алан… – жах проковзнув не тільки на обличчі, а й в очах.

– Пробач, я…

– Годі з мене твоїх вибриків!

Новий поштовх у спину. Алан відчув як суха кора дряпає обличчя, а новий видих Аннет обпалив його шкіру. Одна секунда і в руках Генерала вже перезаряджений арбалет. Ще одна – звук пуску і відчуття болю.

– Алане!

Аннет здригнулася, побачивши як болт пронизує тіло хлопця, як його одяг повільно просочується кров’ю, а на обличчі промайнула гримаса болю. Залізо в її тілі ворухнулося разом з нею, але не відпустило. Їх обох прибило до Древа, чия енергія знову запульсувала у боротьбі світла та темряви.

– Якщо обрав її, тоді хай це буде вашою парною могилою, – почувся грубий голос позаду. – Починайте!

– Що починати? Що ви робите?

Аннет знову смикнулася, ігноруючи пронизливий біль від руху болта у ній. Її голос тремтить, а погляд бігає між Аланом поруч і цим чоловіком. Генерала вона знає в обличчя, і побачивши його зараз, в ній загорівся ще більший вогонь, ніж від снаряда у тілі, а сила потягнулася за темними потоками, щоб направити їх на цього виродка.

Позаду ж, за наказом, солдати почали відкривати бочки. Отруйна від влитих у неї сліз вода полилася у ями, десь просочуючись у ґрунт, десь одразу потрапивши на коріння. Біль від уражених каналів пройшов вгору, до самого стовбуру, і врешті пронизав тіло Хранительки. Вона відчула як у Древі вмирають потоки, і зараз це також нищило її зсередини.

З новою спробою визволитися чи використати сили на неї чекав ще один поштовх назад до стовбура, а потім долоні пронизав той самий біль, як від болта, і вони також були прибиті до місця. І те, що Алан закричав, коли з ним зробили те ж саме, довело їй, що він ще живий.

– Ох, Ваша Величність, не жалійте цього дурня, – саркастично пролунав той самий голос.

– Не називай мене вашими клятими титулами, – процідила крізь зуби.

Цей коментар не привернув і долі його уваги.

– Сумніваюся, що ти б жаліла його дізнавшись, що він привів тебе сюди саме для цієї страти.

– Що..?

– Що звільнив він тебе лише за моїм наказом.

– Неправда…

– Що залишившись позаду, він відкрив твою спину нам. Можливо тобі все ж вартувало погодитися дійти сюди разом. Яка драма.

Вона вже не чула цих слів, коли новий біль розлився вже не від фізичних ран. Аннет не хотіла вірити, це все ще видно в її очах, які зосередилися на Алані. Вона хоче почути це від нього. Почути чи правда він це зробив, чи цей виродок бреше.

Алан також дивився на неї. І до цього моменту жодного разу не подивився вбік. Живіт та долоні боляче пульсують, кров повільно стікає по зап’ястках. Він бачить як зелені очі блищать від підступаючих сліз та надії. Його сині очі ж поступово тьмяніють.

– …Це так.

– Ти збрехав, – як би не хотілося запитати, ці слова пролунали ствердженням ледь вище шепоту.

Алан змусив себе не опускати очі, замість цього вбираючи в себе кожну емоцію дівчини. Всю ту бурю, що розросталася в її очах.

Він багато чого їй недоговорював та брехав, навіть якщо зараз його позиція змінилася. Та чи варті виправдання тоді, коли навіть зрозумівши це він нічого не зробив для неї, коли ще був час?

– Тому я й не заслуговував на жодну твою подяку. І заслуговую померти від кари Древа і бути черговим трупом.

Вона проковтнула схлип, що майже вирвався з грудей. Ось чому за ними не було погоні. Бо навіщо шукати ту, чиє “викрадення” було спланованим? Він брехав. З самого початку. Що не погоджується з політикою свого народу. Що хоче допомогти. Єдине, в чому не збрехав, це в тому, що приведе її назад. Де Хранительці й місце. Де її дім та могила.

Нова хвиля болю накрила її тіло. Настільки сильна, що неможливо зрівняти з тим, як її катували під час полону. Бо тоді її нутрощі не горіли, наче у вогні, не підлягаючи відновленню. Древо вмирає, і вона разом з ним, опинившись з ним у тісному контакті.

Алан намагався звільнити руки, але гвіздки болюче пронизали плоть, а з новим рухом тіла, болт також спричиняв кровотечу. Навіть майже знепритомнівши від болю він боровся. Боровся зі слабкістю, щоб спромогтися ще раз покликати Аннет, привернути її увагу до себе і відволікти від болю. Її агонія одним лише криком розбирає його на шмаття.

Він навіть не помітив, що батько пішов. Залишив їх обох, поки пітьма не вбила його та інших, вирвавшись з новим потоком. Покинув сина, хоча наврядчи колись він був йому потрібен. Як солдат? Так. Це Алан зрозумів вже давно, а сьогодні був забитий останній цвях. Ще й таким способом.

– Аннет, вбий всіх.

Вона захитала головою, її пальці також кровоточили та залишали плями на корі. Дівчина давно могла направити темряву на цих людей, але біль не давав сконцентруватися.

– Вбий, поки не пізно! – повторював відчайдушно. – Поки вони не знищили все!

– Я не можу.

– Можеш, ми обидва це знаємо. Вбий нас і живи далі поруч з Древом.

– Я не хочу вбити цим ще й тебе!

Слова ще деякий час висіли у повітрі між ними в той момент коли зелень та блакить їх очей зустрілися. Обидва пронизані болем, відчаєм. Небажанням, щоб все закінчувалося так.

– Я і так вже мрець, – м’яко відмовив, і вона побачила в його очах наростаючу втому. – Краще від твоїх рук. Поверни мені за ту брехню. А сама живи.

Аннет стисла губи, поки нові імпульси болю продовжували пронизувати її.

Вона так часто думала про смерть. Про бажання померти та не відчувати цього жаху. Не відчувати трьох місяців катувань та ґвалтувань. Чому ж зараз, зрозумівши що ось-ось помре, не хоче цього? Чому три місяці до цього і поруч не стоять із розумінням брехні цього чоловіка, якого знає три дні? Чому недивлячись на це, вона не бажає його смерті? Тому що лише годину тому по-справжньому довірилася йому, навіть якщо дарма.

– Мені шкода, – пролунав майже шепіт з його боку, – що в мені було недостатньо мужності, щоб піти проти цього раніше… Не попередив тебе…

– Алане…

– Я дійсно лише хвостик… Хлопчик на побігеньках батька. Мені шкода… За все.

– Будь ласка…

– І хоч я на це не заслуговую… – паузи між словами були все більше, – все ж хочу знову побачити це. Твою посмішку.

Останній гарячий подих торкнувся її шкіри до того, як вона встигла зрозуміти прохання. Одинока сльоза покотилася з синіх очей, коли світло життя в них погасло.

Вона припинила відчувати біль, якого було надто багато. Припинила відчувати тіло, в якому померли почуття. Останнє, що вона бачила – відсутність темних вен на його руці.

Древо зробило ще один вдих, останній листок з його гілок торкнувся землі.

“Прийшов час” – глухо пролунало водночас в її голові та десь далеко.

Прийшов час зникнути з цього світу.

Тепло огорнуло тіло Хранительки, світло торкнулося закривавлених рук, тіла, допоки повністю не поглинуло. Древо Шенці забрало її на своєму останньому подиху.

Земля загула, почувся шорох листя, якого давно не було на понівечених гілках. Солдати підвели голови, Генерал обернувся, коли після цього шуму раптом повисла тиша.

І наступної секунди був вибух. Енергія вирвалася з Древа, потекла по корінню, проникла у землю. Чиста енергія, жива.

Але люди кричали від болю, їх шкіра покрилася чорним павутинням вен, наповнившись пітьмою. Їх агонія поступово вщухала, коли життя покинуло тіла. Древо знало кого покарати. Душа Хранительки в ньому це знала.

Світло пульсувало навкруги, але темна енергія продовжувала виступати. Дуже глибоко вона засіла тут разом зі смертю.