Полон. Ось що жахливіше смерті. А їй не судилося досягнути навіть цього. Вони катували, морили голодом і ґвалтували. знову і знову. Всі ці три місяці. Хранителька не завагітніє від людини, бо не така її доля; не помре, поки не сплине її час на цій землі. Тільки тоді коріння Древа Шенці зможе забрати понівечену душу у свої теплі обійми.

Підземна камера темна та сира, десь в кутку чутно ритмічні удари крапель води о підлогу. І разом з цим подеколи у синхрон падала сльоза полоненої. Не відкриваючи очей, дівчина давала їм знову й знову котитися донизу. І навіть якби хотіла їх стерти, руки були підвішені кайданами над головою.

Скільки днів вона не їла? Це неважливо, їй не потрібно їсти. Скільки часу вона дійсно була оточена камінням і без жодного променя сонця? Важко порахувати, коли постійна пітьма та ізоляція не дає можливості зрозуміти зараз день чи ніч.

Скрип порушив майже мертву тишу, а тьмяне світло факелів повільно прокралося до кімнати, коли масивні двері відчинилися. Разом з цим почувся й тихий лязкіт кайданів, коли полонена відреагувала на шум легким поворотом від виходу.

“П’ятий раз за день?” – було її єдиною і смиренною думкою.

Бо немає сил боротися. Не буде нічого крім болю та розуміння своєї заплямованості. Поки це тіло використовують, душа десь далеко, ізольована, щоб не жити в цей момент у реальності. Спогади про квітучі луги та тепле сонце набагато приємніші.

“Це все робиться не зі мною”.

Ця думка вкотре пролунала в голові наче мантра, коли тягар кайданів з ніг та рук зник, а тіло підхопили. Але фантомне відчуття цих залізних кілець все ще залишалося навколо онімілих кінцівок. Бажання ворухнути ними відізвалося поколюванням.

“Моя душа завжди поруч з Древом Шенці, а тіло це окремий земний тягар”.

Вона не чинила опору, коли невідомий у солдатській формі ніс її з темної камери. Ці люди не хочуть втілювати свої темні бажання в такому місці, де не видно як полонена реагує на чергове знущання з її тілом. Хоча й не сказати, що казарми набагато кращі. Тут хоча б немає ще десятка очей.

– Ти хоч дихаєш?

Несподівано м’який тон голосу солдата повернув до реальності. І тільки зараз стало зрозуміло, що він один і йде в іншому від звичного напрямку. Забуте відчуття хвилювання огорнуло дівоче тіло ледь помітним тремтінням, на що чоловік також відреагував, притиснувши до себе сильніше. Це не зробило легше, навіть якщо він намагався тим самим її зігріти, а лише посилило паніку, поки в погляді читалося питання: “Що відбувається”.

– Боїшся? Добре. Значить щось в тобі ще живе.

Його голос був тихий та обережний, проте не менш впевнений. Ніби все під контролем і йде за планом, поки що їй невідомим. Втім, чого вже боятися, коли низка останніх подій йшла одна за одною день за днем. Тому вона могла лише спостерігати за тим, як поступово стіни підземної в’язниці змінилися іншими, а згодом свіже повітря наповнило легені, витісняючи затхлість, яка в них засіла.

Місяць над головою не зігріє, як сонце, але яке ж тепле насправді відчуття свободи. Настільки приємне, що вперше дозволила собі заснути на чужих руках.

Нічний табір поринув у тишу, доріжки між наметами освітлені миготінням факелів та місяця, а десь подалі ще чутно розмови та брязкіт кухлів. Хлопець завмер біля одного з наметів, коли хрипкий кашель звідти перервав відносну тишу. Цей звук був звичним тут, тому наступної секунди знову пішов, міцно тримаючи дівчину в руках, навіть коли прослизнув вглиб лісу поблизу табору.

Її розірваний і в більшості червоний, ніж білий одяг не лишав сумнівів щодо ставлення охорони та солдат до неї. І хоч він чекав супротиву та боротьби, можливо криків, щойно буде можливість вирватися, цього не було навіть тоді, коли до неї ненадовго приходила свідомість.