– Перелом енергії, – вона м’яко перервала жінку, а після подивилася на дітей. – Мене вже повідомили. Добре, що не стали чекати.

Хранителька нарешті відчула згусток в’язкої енергії трохи далі, від якої поволі вмирав врожай. Складно контролювати всю територію, саме тому у неї є “очі” – цей мирний народ, який змалечку може бачити переломи енергії, але не впливати на них. Вона ж була їх “руками”.

Декілька рухів пальцями, з яких тонкі нитки світла ухопилися за пітьму, послабили та поступово розвіяли її, звільнивши місце життю, яке знову живило землю та врожай.

– Ніяк не можу второпати, що ти робиш…

Алан стояв біля дерева зі схрещеними руками, спостерігаючи за тим, як дівчина вже кілька хвилин стоїть босоніж у ще одній невеличкій річці, яка трапилася їм після дня шляху. Вона ж нічого не відповіла йому та продовжила дивитися на те, як течія лоскоче шкіру. А згодом нахилилася так, що побачила своє дуже нечітке відображення, а кінчики каштанового волосся занурилися у воду. І навіть так можна сказати, що стан шкіри та тіла Хранительки покращився, а до очей повертався блискучий колір.

– Ні, не відчуваю, – раптом промовила як вердикт та вийшла на берег.

– Не відчуваєш що?

– Вплив коріння Древа, – її голос був відсторонений, ніби так і говорить сама з собою, а не з кимось. – Ця вода та земля не живляться його енергією.

Тепер промовчав вже Алан, але вираз задумливості та легка тінь на його обличчі казали про щось, чого він, мабуть, не хотів озвучувати. Він бачив те, яким Древо стало після початку війни, інакше б не визволив Хранительку, яка може це виправити.

Аннет помітила його вираз обличчя, коли знову натягнула на себе взуття – доволі непотрібний їй атрибут, але коли минулого разу хотіла викинути їх, Алан нісся з ними наступні кілька годин і вона здалася.

Після двох днів пліч-о-пліч вона не так сильно відмовляється від речей, які запропонував їй Алан, хоч і робила це з недовірою та обережністю, будь то їжа чи допомога піднятися схилом. І все ж прийняла ім’я, яке він їй вигадав, навіть звикла, коли до неї звертаються таким чином. Крикнути “Аннет” дійсно швидше, ніж “Хранителько”.

– Що таке? – все ж запитала.

Хлопець винирнув зі своїх думок, наче з глибокої водойми, тому не одразу відреагував. Його увага зупинилася на Аннет, і поки вона помітила як відблиск світла заграв у його темно-каштановому волоссі, в його очах промайнула веселість. Але вона точно бачила як його дихання на кілька секунд стало важким, ніби приносило пекучий біль.

– Що? – ще раз запитала, але здивовано.

– Нічого. Просто ти вперше почала нову розмову, а не я.

Її брови на секунду піднялися, а після вона відвела погляд, водночас почувши короткий сміх. Дійсно, з самого початку і наступні два дні Алан був тим, хто порушував мовчання, і не завжди Аннет підтримувала діалог. Їй не хотілося говорити, коли розум був зайнятий хвилюванням та напругою.

– Ми йдемо вже другу добу. Чому за нами ще немає погоні?

– Я ж не дурний, щоб вести нас основною дорогою, – недбало стиснувши плечима, Алан вказав підборіддям в її теоретичний бік. – Якщо по наші голови вже й пішли, спочатку їм потрібно знайти нас у цьому лісі. Тим паче солдатів не так вже й багато для оточення великої території.

“Вже не так багато” – подумала Аннет, але ця думка точно доповнила речення і в голові Алана.

– Мою відсутність мали помітити доволі швидко.

Від Алана не пройшло те, з якою відстороненістю та одночасно болем були промовлені ці слова. Він промовчав, проковтнув гіркий ком. Ніби розмірковуючи, чи варто говорити про це далі, чи ні, Алан продовжив.

– Я про це подбав, – суха відповідь, від якої її шкіра на секунду вкрилася сиротами. – А от як, то вже не так важливо.

Дійсно, останнє, про що вона хотіла б думати, так це про смерті. Хоча й дуже бажала її тим виродкам, бо так у полонених хоч з’явилася можливість трохи видихнути. Що там казати, в Аннет є невеличкий список.

Знову довгий шлях, загалом мовчазний, але перериваючись на черговий заклик Алана не йти навпростець. Хранителька не помре навіть якщо їй відсіче голову, але він не погодився з перспективою збирати її наче пазл по всьому лісові. Принаймні під вечір цього не сталося і, коли вони зробили привал, Алан зітхнув з полегшенням.

– То ти солдат?

– Я дуже радий тому, що ти припиняєш мене боятися і почала говорити, – в його голосі, однак, радості не чулося, – але ж не коли я вже засинаю.

Ще одна відмінність між ними. Алану потрібен сон, тоді як Аннет – ні. Хлопець цього не врахував, особливо коли в першу ніч вона дійсно спала через знемогу, але тепер енергія в цьому невеликому тілі циркулювала день і ніч. Він знову подумав, що Аннет “харчується” сонячним світлом, якщо в неї так багато енергії та їй не потрібен відпочинок. Але вона всеодно сиділа біля стовбура сусіднього дерева, щоб хоча б ноги відпочили. 

Хранителька промовчала, замість цього зосередившись на жареві, яке залишилося після ненадовго розведеного раніше багаття. Алан виловив рибу з тієї річки та засмажив її, і це видовище було єдиною причиною, чому вона не почала розмову за їжею. Навіть розуміння нормальності цього не допомогло тій, хто ніколи не вживав м’ясо та іншу продукцію від живих істот.

– Я тебе ні разу не бачила, – продовжила після хвилини чи двох, на що почула зітхання. – Ні вдома, ні…

– Мене там ніколи не було, – перервав Алан, зрозумівши про що вона. – Просто знав, що ти там…от і все.

Мало який чоловік міг відмовити собі у можливості скористатися дівчиною під час війни, коли своїх жінок немає поруч. Це Аннет зрозуміла доволі скоро, хоча ніколи до цього з подібним не стикалася. Солдати балакучі, тому вона чула від них достатньо. Як і те, що вона була “найжаданішою дівкою”, бо як би з нею не поводились, вона не помре і не завагітніє. “Чи це не куш?” – казали охоронці та солдати.

Від цих спогадів її тіло вперше за довгий час затремтіло. Алан розплющив очі та повернув голову, коли тиша затягнулася. Напруження було помітним навіть неозброєним оком, і на деякий час він замислився не над тим, як заснути, а над дечим іншим.

– Коли мене турбують нав’язливі думки, я рахую зірки.

– Зірки?

– Ну, загалом це відбувається коли не можу заснути. Останнім часом тільки й ночую просто неба, тому це не складно. Або ж якщо тебе хвилює скільки в тебе волосся на голові, чудова можливість перевірити. Я збиваюся вже на п’ятій сотні.

Аннет гмикнула, не в змозі приховати слабку посмішку. Її погляд зупинився на нічному небі, яке було ледь видно поміж осінніх, але ще не голих дерев. Крапочки зірок миготіли, а подеколи зникали за листям чи хмаркою, але запам’ятати їх положення не було проблемою. Дійсно, за цим невеликим заняттям, нехай і маючи в запасі не таке велике полотно неба, тіло припинило тремтіти від спогадів, а самі вони знову розвіялися десь всередині. Вона не рахувала зірки у свій вільний час, адже була постійно зайнята контролем потоків енергії в Древі Шенці.

Бажання подякувати за пораду зникло при виді вже сплячого Алана. Він звично сидів біля стовбура зі схрещеними на грудях руками та з головою схиленою на бік. Аннет роздивилася його, так само оцінюючі, як і він її в перші дні. Зараз, коли волосся відкрило його обличчя збоку, її увагу привернула тонка полоска шраму від кутка лівого ока вниз по вилиці. А після ще одна вже на підборідді, як продовження. І пальці в нього на вигляд жорсткі від мозолів.

“Точно солдат,” – подумала собі дівчина, після чого знову повернулася до свого заняття. Лише інколи відволікалася, коли помічала рух хлопця поруч, або як він ненадовго прокидався, мовчки сидів і знову засинав.