Чи не кожна година шляху розкривала красу осіннього лісу. Ця чиста, ще незаймана людською рукою земля ніби й не бачила оточуючого її з обох боків лихо. Червоне листя зірвалося від потоку вітру, закружляло і повільно впало до ніг мандрівників, і Аннет зупинилася перед яскравою плямою, щоб у наступний момент переступити її.

– Розкажи щось, – раптом почувся голос Алана після деякого часу тиші. – Наприклад… Про Древо. Чому його називають Древом Шенці?

– Інакше кажучи, Древо Життя, або ж життєвої сили.

Хоча зараз його складно поєднати з життям, якщо темної енергії в Древі стає більше і через нього вмирають люди та земля. Ця думка промайнула в обох. Алан перевів погляд з дороги на дівчину, роздумуючи над відповіддю.

– Взагалі ви дуже цікаві. Поки люди інших народів підкорялися магічній аристократії та правителям в усьому, у вас ніби й не існує цієї ієрархії та взаємодії “пан та раб”.

– Мої люди не раби… Вони частина цілого циклу, бо бачать переломи енергії Древа.

– Тобто по факту вони й не люди, а такі ж магічні створіння? Бо люди на таке неспроможні та не можуть жити на території Древа, щоб не відкинути копита.

– Це… Так і є, якщо подумати. Люди ніколи не були під нашим керівництвом.

– Ну, тепер люди взагалі ні під чиїм керівництвом…

Хіба що один в одного. А ще жителі Народу Землі тепер дійсно стали рабами. Навіки чи ні, ось в чому питання.

Аннет стисла губи у тонку лінію від цих думок, а Алан замовк, помітивши це. Він відчув, що ненароком перетнув межу, але замість звичного мовчання, яке може розтягнутися на години, швидко змінив тему.

– Може щось ще?

– Не думаю, що скажу щось нове.

– Добре, тоді давай буду більш конкретним. Розкажи про Древо та Хранителів. Ви як додаткова фізична і духовна фігура для поклоніння?

Аннет похитала головою, і якоюсь мірою це її навіть образило. Невже люди вважають Народ Землі настільки примітивними, що вони поклоняються комусь або чомусь? Звісно вони поважали силу Древа, але ж не настільки.

– Або це пов’язано з тим як ти послабила в мені заразу своїми ниточками? – не зупинявся він.

– Друге. Древо доволі сильний магічний об’єкт, але якоюсь мірою нестабільне, – промовила вона вдивляючись в простір між дерев, – і саме тому його потрібно контролювати. Не існує світла без темряви, так само як і життя без смерті. Час від часу в ньому з’являється перелом енергії, і тільки Хранителі мають над цим владу, бо породжені з того ж.

Алан з зацікавленістю слухав Хранительку, і коли під час цього на його обличчі промайнула коротка гримаса болю, яку Аннет прийняла за посилення темряви, але він лише похитав головою.

– І як? – видихнув, знову контролюючи дихання та розслабившись. – Складно впоратися з цими “переломами”?

Вона промовчала, деякий час розглядаючи Алана трохи недовірливо. Але нових проявів хвороби не виявилося, тому вона похитала головою.

– Ні, якщо вчасно помітити. Знову ж таки, це як хвороба, набагато легше вилікувати її на ранніх стадіях, ніж коли вона уразить нервову систему.

– А якщо, ну скажемо, навпаки? Древо сочиться темрявою і є лише малі зони світла?

– Це…

Аннет зупинилася, і Алан прослідкував за її поглядом. Він було подумав, що це складна тема і їй потрібно подумати, але насправді її увагу привернуло щось інше збоку. Сонячне проміння пробивалося крізь дерева, які стояли не так близько один до одного, і вид незвично зеленої для цієї пори року землі не міг не здивувати. Алан завмер від прохолодного відчуття, яке мимоволі закралося в ньому.

– Аннет, ні.

– Свіжа трава? – навіть не дослухавши, вона зійшла зі стежки та пішла саме в той бік.

Хлопець лайнувся собі під ніс і пішов за нею. Вкотре він подумав, що недивлячись на свій вік вона наче дитина, якій тільки б залізти кудись, подивитися на щось та торкнутися чогось. Їй навіть на думку не спало, що на відкритій території її можуть помітити.

– Я кажу стій, мале ти…

Тепер замовк вже він, побачивши що було далі тієї видимої зеленої ділянки. Перед ними розкрилася широка галявина, і хоч Алан не так добре знається на квітах, але впізнав де-не-де жовті та фіолетові іриси. Складно не визнати, що їх нерівні пелюстки, що погойдувалися від вітерцю, заворожують. Особливо коли роками не бачиш жодних квітів.

Варто було подивитися на Аннет, він зрозумів, що вона тієї ж думки. Дівчина так і стояла на своєму місці, розглядала переливи кольорів, її зелені очі ледь помітно рухалися від однієї квітки до іншої. В їх відображені ніби розкрилася власна галявина, але яскравіша, тепліша, ніби посеред літа.

– Я відчуваю.

– Що? – від несподіванки він швидко винирнув зі своїх думок та мимоволі озирнувся.

– Древо. Це місце ним живиться.

Ці слова ніби струснули все всередині Алана, і незрозуміле відчуття до цього тепер мало сенс. Невже вони вже прийшли? Дивно, йому здавалося, що шлях має бути довшим. Чи це через Аннет? Можливо її компанія вплинула на його сприйняття часу? Він так занурився у розмови, роздуми та спроби не дати дівчині вбитися, що більше ніж половина шляху вже була подолана. Табір вже залишився далеко позаду, а територія Народу Землі фактично під їх ногами.

Чого Алан не очікував побачити, так це вологу смужку на щоці дівчини. Він здивовано поглянув на її все ще нерухому фігуру. Вона плаче?

– Аннет?

Вона не відповіла, і єдине, що відрізняло її від статуї – яку він міг прийняти за роботу майстра – це блиск нових сліз та кліпання.

Скільки вона не плакала не від горя? Коли востаннє це був не гіркий смуток? Вона і сама не пам’ятала цього. Але відчувала, що зараз це була радість. Ледь відчутна, але яскрава від розуміння, що її ноги стоять на її землі. Після стількох місяців.

Дівчина здригнулася, коли відчула дотик до щоки. Алан підхопив її сльозу майже самими кінчиками пальців, а наступної секунди, на подив доволі довгої для неї, підніс їх до своїх губ. Аннет навіть забула, що щойно відчувала радість та смуток через рідну енергію дому.

У той час Алана охопило ще більш гірке почуття. За цю дівчину, за її долю. За сльози, які вона пролила до цього, а він не міг їх так само зібрати. В його очах в якийсь момент це промайнуло більш виразно, але швидко зникло.

– Твоє місце тут, а не серед каміння, – сказав він ледь чутно, скоріше собі, а не їй. – Мені шкода, що все так…

– Алане.

Вона вперше покликала його на ім'я, що не проскочило повз увагу хлопця. Не тоді, коли її очі так само засяяли, а губ торкнулася слабка посмішка. Це не зрівняти з жодним разом, коли вона посміхалася чи сміялася до цього.

Аннет ніби продовження землі, мов берізка на вигляд, і в той час сильна духом мов дуб. Аннет видихнула ще одне слово разом з новим поривом вітерцю.

– Дякую.

Алан не поворухнувся, не відвів погляду. Але згодом його губи також піднялися у посмішці, ледь помітній, майже сумній.

– Не дякуй мені. Все ж, я мав це зробити.

Аннет кивнула. Він міг звільнити інших, врятувати невинних від схожої долі, але мав зупинити вибір на ній – Хранительці. В її руках контроль над Древом, яке треба врятувати. Чим швидше, тим краще.

Поки навколо чутно лише шелест трави та квітів, Аннет подивилася на задумливе обличчя хлопця. На шрами, на ледь помітні мімічні зморшки в зовнішніх кутиках очей, а також між бровами. Навіть через часті болі він знаходив причини посміхатися. Вона знала, що він не радіє під час скоєння того зла, яке робить як солдат. Він радіє під час тих недовгих моментів, в які може бути людиною.

– Алане, – знову покликала, простягнувши до нього долоню.

Алан же тепер не кліпаючи дивився на неї. Вона хоче його торкнутися. Від цього по тілу ніби знову пройшли ті теплі нитки світла, хоча насправді ще не торкнулося його. Цього разу Алан вагався, не простягаючи руку у відповідь, як минулого разу. У той момент, коли кінчики пальців ледь відчутно торкнулися лінії шраму на щелепі, її рука завмерла, а зелені очі поглянули на землю. В голосі Аннет промайнуло занепокоєння та тремтіння.

– Алане, – опустила руку, – Скажи правду.