Розалія

Я уважно спостерігали за реакцією Перскотта на це питання, адже по першому враженню можна багато чого зрозуміти. Хлопець вигнув брову, явно не розуміючи, чого б це я це запитала. Але мені важливо це знати...Знати скільки днів до того моменту, як наші стосунки перетворяться у стосунки на відстані. Не уявляю як це...І не хочу, якщо чесно.

- Неочікувано. - лише сказав Перскотт та відвів погляд.

- Я не хочу, аби ти їхав, але якщо так потрібно, то хочу знати, як скоро. - впевнено промовила я, поклавши руку на його тильну сторону долоні.

Хлопець спрямував на мене погляд своїх темних очей та кивнув. Схоже він розуміє мене і я більш, ніж впевнена, що він теж не уявляє наші стосунки на відстані.

- За два тижні. - опустив погляд. - Я знаю, що дуже скоро.

- І коли ти планував мені це сказати?

- На цьому тижні. Планував себе, та й тебе, морально підготувати до цієї новини. - пояснив хлопець та хмикнув. - Бовдур. До цього неможливо підготуватися.

- Але...ти так скоро їдеш! - я понуро опустила голову та подивилася вдалечінь, туди, де закінчувався горизонт.

Раптом я усвідомила, як сумно мені стало. Сльози почали з'являтися на очах, бо мені так не хотілося прощатися з Перскоттом. Але ж ми не прощаємося, чи не так? Стосунки на відстані - звісно, не найкраща річ, але вони також можливі.

- Розо, мені теж сумно, але варто взяти себе в руки. - спокійно промовив Перскотт, відпивши чаю.

Я швидко глянула на нього. Як він може бути спокійним у такій ситуації? Чи лише мені тут сумно стає лише від однієї думки про відстань.

- І як скоро ми потім зможемо знову зустрітися? - запитала я, намагаючись говорити рівно та чітко.

- Не знаю. - знизив плечима. - В мене продовжиться навчання в Америці і через те, що я останній рік там навчаюся, екзамени і сесії будуть по повній. Тому не впевнений, що скоро.

Я очікувала більш сумного або ж понурого тону, але він говорив спокійно, немов розповідав про якусь незначну новину у своєму житті. Але це точно не незначна новина!

- Чому ти так спокійно про це говориш? - голосніше запитала я, бо сили стримувати себе залишалося занадто мало.

Хлопець лише знизив плечима та відвів погляд. Чорт! Я на змогла себе стирати. Занадто боляче усвідомлювати, що йому якось байдуже на все це. Я швидко та рідко встала.

- Відвези мене додому. - попросила, не дивлячись на нього.

Але краєм ока помітила, що він здивовано подивився на мене, наче справді не розумів чого це я така знервована та роздратована.

- Розо, що сталося?

Прикидається тупим. Як же він дратує мене!

- Відвези. Мене. Додому. - чітко та впевнено промовила, попрямувавши в сторону авто.

Не хотілося зараз знаходитися поруч з ним, але вибору не було. Навряд чи я тут, у лісі, зловлю таксі, тому доведеться почекати, поки він відвезе мене, а там у квартирі я спокійно обміркую всю ситуацію і подумаю, що робити далі.

- Я не розумію...

- Мовчи. - скрикнула, не глянувши на хлопця.

Перскотт поклав кошик у багажник і сів поруч. Я відразу відчула запах його парфумів і намагалася не дихати ним, хоча й так була просочень його запахом.

Їхали ми в повній тиші, якщо не враховувати музику, яка грала і яка мене дратувала. Мені так дивно усвідомлювати, що скоро доведеться бачити Перскотта лише через екран ноутбука чи телефона.

- Приїхали, Розо... - хотів він щось сказати, але я швидко вибігла з авто і забігла в під'їзд, що Перскотт нічого не встиг сказати.

Забігла у квартиру і швидко оглянула її. Тата не було вдома. Чудово. Швидко зайшла у свою кімнату та дістала пачку сигарет. Вже майже два місяці не палила, навіть не хотілося, але зараз лише це може мене врятувати. Дістала одну та підпалила. Підійшла до вікна і зробила затяжку. Ка-айф. Через вікно було видно, що Перскотт не поїхав, його авто стояло поруч з будинком, але через темні вікна нічого видно не було. Та мені байдуже. Допалила цигарку та дістала ще одну. Нікотин не сильно допомогав мені, але так я хоч трохи відволікалася від думок. Проте, коли вже випалила три цигарки, вирішила схаменутися. Поклала пачку на стіл і впала на ліжко, обличчям дивилася в стелю і почали накочуватися сльози. Найбільше мене засмутила поведінка Перскотта. Йому справді байдуже чи це така захисна плівка? Якщо ж перше, то не впевнена, що наші стосунки протримаються на відстані. Страшно уявити, як це може бути!

Раптом почула, як прийшло якесь повідомлення на телефон. Взяла його до рук і як не дивно, але це писав Перскотт. Він запитав, що сталося. Я непомітно глянула у вікно. Його авто все ще стояло під будинком. Проте, я вирішила проігнорувати його. Якщо йому справді байдуже, то так було і завжди, але я просто цього ніяк не помічала.

***
Перскотт

Подивився на годинник, який показував вже далеко за восьму вечора. Потрібно їхати, але щось не дає мені спокою. Ніяк не можу зрушити, постійно думаю про те, що щойно сталося. Що я зробив не так? Чим образив мою троянду? І чи можливо це все виправити? Зараз я зрозумів, який же дурень був, коли намагався відтягнути момент розмови щодо мого повернення до Америки. Я сліпо вірив, що якщо розповім пізніше, то всім буде краще, але зробив лише гірше. Ідіот. Справжній ідіот! Сильно вдарив рукою об кермо автомобіля. Чорт! Рука почала пекти, але я не зважав. Подивився у вікно Рози в якому не горіло світло, але я знав, що вона там. Ех...Почув дзвінок телефон. Швидко глянув на екран, сподіваючись, що це дівчина, але то батько.

- Сину, ти де? - одразу запитав він, щойно я взяв слухавку.

Ні привіт, ні бувай, а одразу до справи...Ну що ж.

- Я скоро буду. - коротко відповів, намагаючись уникнути пояснень.

- Їдь швидше, бо починає темнім, а ти за кермом. - з ноткою хвилювання промовив тато.

- Гаразд.

Скинув виклик і завів авто. Час їхати...Завтра неділя, тому приїду сюди знову, сподіваючись виправити ситуацію.

Але наступного дня Роза так і не відповідає мені. Я писав, дзвонив по телефону, стукав у двері, але нічого. Нуль реакції. Я сотню разів проматував у голові нашу сварку, але так і не міг зрозуміти, що такого сталося через, що вона так образилася на мене. Вже в понеділок в університеті, коли я побачив мою прекрасну дівчину, яка виглядала просто неймовірно, я підбіг до неї. Швидко взяв її за руку.

- Розо нам потрібно поговорити. - промовив тихо, аби почула лише вона.

- Я знаю. - впевнено відповіла дівчина, не обертаючись. - Але давай потім.

- Коли потім? Ти другий день мене ігонруєш!

- Вибач, але зараз я не маю ні сил, ні бажання. - кинула на мене короткий погляд і пішла, лишивши після себе купу запитань.

Ця ситуація почала мене дратувати. Якби вона хотіла виправити усе і відновити стосунки, то поговорила б тут і зараз, а не шукала відмовки. Я закотив очі і пішов на пару. Мені потрібно відволіктися, бо я можу себе не стримати і накричати на когось. Проте, до кінця дня мене ніхто не турбував, що мені дуже сподобалося. Після пари я чекав Розу біля воріт університету, аби нарешті поговорити. Але її все не було. Та тут вийшов Макар.

- Мак, стій! - крикнув я та підійшов до друга.

- О, Скотт, радий бачити! - хлопець щиро посміхнувся, тримаючи у руках стаканчик з кавою.

- Як твої справи? - ввічливо запитав я.

- Взагалі непогано, але давай будемо щирі: ти тут не для того, аби слухати мої скарги на життя, так? - вигнув брову друг. Кмітливий хлопчина!

- Насправді так. Ти не знаєш, ще Роза і що взагалі трапилося?

Макар похитав головою та викинув пустий стаканчик у смітник.

- Справи кепські. - зробив висновок він. Моя надія на примирення все ще лишалася, адже всі знають, що надія помирає останньою. - Вона прийшла і буда весь день мовчазною, лише на останній парі розповіла, що ви сильно посварилися і вона дуже ображана на тебе. На моє питання: «а що ж сталося?», вона відповіла: «Йому байдуже на нас. Він спокійно говорив про стосунки на відстані, немов так навіть краще».

Я широко розплющив очі та закліпав швидко ними. Що це фігня? Я такого не казав і навіть у думах не було! Можливо моя спокійна поведінка здивувала її, але це було захисна оболонка, аби не зірватися, бо я й сам не уявляв стосунки на відстані. Та іншого варіанту у нас немає.

- Дякую, друже. А де вона зараз? - поцікавився я.

- Вона пішла, коли до кінця останньої пари лишалося п'ятнадцять хвилин. Сказала, що якісь термінові справи. Але перед цим їй прийшла якась смс-ка, це я точно знаю! - розповів друг.

Мене це насторожило. Холодний піт пройшовся тілом і пульс участився. Заспокойся, ідіот! Не обов'язково, щоб це було щось погане.

- Дякую, тобі велике! - обійняв друга та попрощався з ним.

Я швидко пішов до свого автомобіля і дорогою ще разів десять намагався додзвонитися до Рози. Безуспішно. На останній раз взагалі автовідповідач сказав, що «абонент поза зоною досяжності». Невже вимкнула телефон? Я написав ще з два десятка повідомлень, але ясна річ, відповіді нуль. Що ж це відбувається? Де вона може бути? Хто їй написав? Я вирішив поїхати до Рози додому. Це був найкращий варіант і найпростіший, але раптом. Швидко завів авто і якомога скоріше поїхав до дівчини. Дорогою увімкнув якусь музику, аби було не так тихо. Ця тиша вбивала мене. Тепер я ще більше пошкодував, що так вчинив! Що не помирився і що так поводився, коли варто було підтримати дівчину, що не розповів раніше, коли маю їхати до Америки. Зараз я ненавиджу себе так сильно. І якщо щось трапиться з моєю трояндою я собі цього ніколи не пробачу.

Під'їхав до будинку і швидко вийшов з авто, прихопивши телефон. Ніякого повідомлення чи пропущеного виклику. Роза досі поза зоною. Але я заспокоював себе тим, що вона сильна, вона з усім впорається. Подзвонив у двері квартири. Ніякої відповіді. Більш всього, що тато Рози десь на роботі або вийшов у магазин. Чорт! Що робити? Куди йти далі? Лишилося лише чекати...Але раптом щось жахливе трапиться за ці декілька злощасних годин, хвилин чи навіть секунд?

Я спустився вниз і вийшов на вулиці. Холодний вітер вдарив мені в обличчя. Але це не допомогло. Тисячі думок крутилися в моїй голові і ні одна не могла допомогти мені знайти якийсь вихід з цієї ситуації. Я хвилювався. Чорт, як сильно я хвилювався і боявся за свою маленьку дівчинку. За свою троянду, яка змогла приборкати мене і покохати. Моя троянда кохання. Моя дівчинка. Без неї я - ніхто. Ці думки дали мені ясно зрозуміти, що варто щось робити, а не стояти і дивитися кудись вдалечінь, чекаючи якогось магічного поштовху.

Де вона може бути? Та будь-де, чорт забирай! І що робити я не знав...Тому пішов у авто та став чекати. Я думав, думав і ще раз думав. Пройшла година, але ніякого руху чи новини не було. Все лишалося таким ж і я вже сотню разів звинуватив себе, зненавидів і проклинав. А раптом це той колишній? Він точно не в собі і може зробити що завгодно. Та варто було минути ще годині і побачив свою дівчинку. Почув, як вона крикнула, але хтось затулив їй рота рукою. Швидко випростався. Дякувати богу у цьому авто нічого не видно через затемненні вікна. Я спостерігав, як хтось тримав однією рукою Розу за руку, а іншою закрив їй рота, вони йшли в під'їзд. Я почекав хвилину після того, як вони зайшли всередину і швидко пішов за ними. Хоч би встигнути...Серце швидко билося, бо я страх, як переживав за мою дівчину. Тільки-но я підійду до нього, обіцяю, покажу цьому виродку, що не можна так поводитися з моєю трояндою!