Розалія

Як же дістав цей fucking університет! Вчуся тут лише, бо це найпопулярніший університет з фахом дизайнера.

- Розо, ти знову мене не слухаєш. - роздратовано каже Мак.

Повертаюся до нього і розумію, що справді прослухала.

- Вибач, задумалася.

- Як завжди. - мій найкращий друг закотив очі. - Я говорив про те, що мене вже дістав наш викладач англійської. Сьогодні знову попросив мене принести його реферат, бо я нібито «забагато відпочиваю, адже не зробив на сьогодні десяти-сторінковий конспект». Дістав.

- Можливо він і не десяти-сторінковий. - припустила.

- Мені так Аня сказала! - заперечує той, я розуміюче киваю.

Аня - наша місцева зубрила. Дратує мене. Як і всі інші. Чому? Бо я знаю все про кожного, знаю, що кожен обговорює свого друга поза спиною, а в обличчя говорить лише хороші речі. Як же дістали ці лицеміри. Всім важливі лише гроші, гроші і ще раз гроші. Нікого не цікавить нічого більше. Тому доводиться вливатися у цей світ.

- Тоді зрозуміло, але ти не парся. - кажу. - Принеси англійцю пару «зелених» і все. Він таке любить. - підморгую та відпиваю ковток кави.

От би чогось міцніше, але в університеті з цим суворо. Тому доводиться чекати завершення пар. Можливо прогуляти? Хоча там далі основні поняття дизайнерства, а цю пару веде суворий чоловік, батьківщина якого - Америка. Тому він такий суворий. Дістав вже.

- До речі, хочеш дещо цікаве розповім? - заінтригував мене друг.

- Якщо це варто того, то кажи.

- Ходять чутки, що через декілька днів має з'явитися новенький на нашому курсі. - повідомляє мене. Хмурюся.

- І що?

- А те, що батько цього новенького наш американець.

- Містер Бенед? - уточнюю. Це наш викладач, той самий у якого наступна пара.

- Ти ще знаєш у нашому універі викладача американця? - трохи роздратовано мовить Мак.

- Та зрозуміла я. - закочую очі. - Але, що мені до того? Приїде якийсь черговий «мажорчик» який буде думати лише про те, яку наступну дівку заманити до себе в ліжко.

- Думаєш?

- Впевнена! Американці всі такі. - відводжу погляд. По всім книгам, фільмам та розповідям знайомих я усвідомила, що американці саме такі. Думають лише про дівчат та хлопців, наркотики і вечірки.

Дістаю сигарету, аби закурити. Це мій найбільший гріх, але також це єдине, що в змозі мене заспокоїти. Проте помічаю одну з викладачів університету і ховаю її. От чорт! Скільки до пари? Дивлюся на екран телефону, 5 хвилин, не встигну вийти з універу.

- Потерпи, вийдеш на парі собі і тоді покуриш. - знизив плечима друг.

Обожнюю його! Єдина людина, яка не засуджує мене стосовно сигарет, бо він знає, що це єдине, що справді може допомогти. Хоч і науково доведено, що це «заспокійливе» забирає пару років життя. Начхати!

- Так і вчиню. - посміхнулася куточком губ.

Вже під час пари, коли пройшло рівно двадцять хвилин і містер Бенед допитував по минулій темі одну з студенток, яка ледь чи не трусилися, поки відповідала, я підняла руку. Викладач прискіпливо подивився на мене, кивнув у знак того, що можна говорити. Немов пан великий. Але пофіг.

- Дозвольте вийти. - прошу.

- Напевно знову курити, от невиховане ж дівча! - пропишів хтось позаду мене, але я не звернула увагу.

- Якщо, Ви, пані Ізотова, прекрасно знаєте цей матеріал, то йдіть, але пам'ятайте, що... - він не договорив свої «надважливі» повчання, бо я вже вийшла з аудиторії.

Виходжу на заднє подвір'я університету, де стоять ще три людини такі, як я, які прийшли відволіктися від нудної пари. Але всі хлопці. Дістаю пачку сигарет та беру одну з них, запалюю і роблю невеличку затяжку. Та-а-ак, чорт візьми, це те, що треба! Нікотин проходить у кров і діє, як заспокійливе. Аж сили додаються!

- Невже це наша, міс Розалія, власною персоною? - промовляє до мене один з хлопців. Високий блондин з підкачаним тілом, аж занадто. Бе.

- Припустимо. - роблю ще затяжку, відвернувшись від хлопця.

- Мені розповіли, що ти приймаєш хлопців на дому. - ця скотина почала підходити ближче до мене, але я і оком не кліпнула. - Тому я б хотів записатися.

- А мені розповіли, що ти повний придурок. - промовила, а потім зарядила йому сильного ляпаса по щоці, від чого той похитнувся. - Ще одне криве слово в мою сторону. - гордо підняла голову і затушивши допалену сигарету, пішла в аудиторію.

От дибіл! Як таких ще земля досить? Напевно ви думаєте, що я одягаю лише штани, бо до образу дівчини з сигаретами саме так і одягаються, але ні. Навпаки, мені подобається одягати спідниці, бо мені подобається моя фігура і моя зовнішність. Наприклад, зараз на мені спідниця бордового кольору до колін та чорна блузка заправлена в спідницю, а також бордові підбори.

Адже в тому щоб любити себе - немає нічого поганого. Проте дехто це не розуміє і вважає, що якщо дівчині подобатиметься те, як вона виглядає - то це одразу завищена самооцінка. Якщо у цих «дехто» зовнішність над якою ще варто попрацювати, то це їхні проблеми. А я задоволена собою.

Заходжу в аудиторію і сідаю на своє місце.

- Все ок? - питає Мак.

Не знаю як, але він кожного разу відчуває, що щось трапилося. Просто, як?

- Та якийсь придурок прикалупався до мене. - закотила очі. - Проте не парся, я йому вліпила ляпаса. Нехай знає, що я не лише губи фарбувати вмію. О, до речі! - згадала.

Дістала свою темно-бордову помаду і підправила неї губи. Подобається мені така помада, ще й до мого образу чудово підходить.

- Агов, студенти! - раптом голосно крикнув містер Бенед. Всі обернулися на нього, я навіть неохоче відклала помаду.

До аудиторії раптом зайшов директор і кивнув викладачу, потім оглянув усіх поглядом.

- Завтра до нашого університету приїжджає новенький, син містера Бенеда, тому я б хотів, аби один або одна з вас завтра провели йому екскурсію по нашому закладу. Хлопець з Америки і звик, що все має бути на вищому рівні, тому попрошу, аби все пройшло добре і хтось з вас зміг скласти гарне враження. Це дуже важливо для університету і кожного з вас. - суворо пояснює директор. - Містере Бенед, кого Ви запропонуєте обрати?

- Ох, навіть не знаю! - щиро зізнається той і обводить прискіпливим поглядом кожного.

- А давайте того, хто часто не з'являється на парі або ж прогулює її. - пропонує Антон Олександрович, наш директор.

- Тоді з впевненістю пропоную Ізотову. - швидко каже містер Бенед і всі погляди спрямовують на мене.

Чо-о-орт! Чому я? Проводити екскурсію якомусь зарозумілому типові! Гірше нема куди.

- Чудово! Пані Розалія, після пари зайдіть до мене. - директор суворо каже, а я спокійно киваю. - Продовжуйте пару.

- Та-а пощастило ж тобі. - саркастично говорить Мак, а я закочую очі роздратовано.

- Дістали! Чому я? Он диви як Ірка хоче, могли б її обрати.

Дивлюся на Іру, дівчина аж похнюпилася, коли завтрашнім «екскурсоводом» обрали мене. На біса їй взагалі та екскурсія?

- Чому вона оце так хоче провести екскурсію? - розмірковую вголос.

- Як це чому? Амереканець - це мрія всіх дівчат! Ще й схоже він буде красунчик і не бідний. - пояснює друг.

Я лише задумано киваю. Справді. Адже всіх цікавлять лише гроші! Ну нічого нового.

Після пари прощаюся з Макаром і замість того, аби піти собі додому і там спокійно відпочити, йду до кабінету директора. От пощастило ж! Гордо підіймаю голову і стукаю у його двері. Чую коротке «так» і заходжу.

Кабінет виглядає гарно. Видно, що головний тут чоловік, адже все в темних тонах. Багато шаф наповнених різними документами і книгами, велике вікно, та великий стіл за яким і сидить директор. Він киває на вільне місце поруч і я сідаю, поклавши сумочку на стілець поруч.

- Отже, Ізотова, тебе обрали, аби проводити завтра екскурсію для сина містере Бенеда. - каже те, що мені вже відомо. Стримуюся, аби не закотити очі.

- Вибачте, пане, але чому саме я? І чому студентка саме з нашого курсу? - цікавлюся. - Адже, на скільки мені відомо, хлопець на рік старше.

- Цікаво звідки це відомо? - вигинає брову Антон Олександрович.

- Плітки в університеті розносяться швидко. - відповідаю. Директор легенько всміхається.

- Не сумніваюся. - киває, а потім набирає більш серйозного вигляду. - Розо, ця екскурсія і перше враження справді важливі.

- Але чому? - не стримуюся. - Це ж звичайний новенький, але до нього всі ставляться, немов він - найдорожча річ в усьому світі. - трохи роздратовано промовляю.

- Справа в тому, що пана Лонга    відправили до нашого університету по двом причинам. - спокійно пояснює директор, а я уважно слухаю. - По-перше це тому що він син одного з найкращих викладачів і по-друге, бо його відправили, як агента, директор університету в Америці у якому навчався син Бенеда. Хлопець має все дізнатися в розповісти тому директорові про цей університет, бо пізніше наш заклад освіти хочуть взяти для участі в обміні студентів, ти ж знаєш, що це? - я стримано киваю. - Це хороший піар-хід і ми можемо отримати з цього великі кошти для просунення освіти і інтер'єру.

Директор мовчить, дає мені час обдумати сказані ним слова. Тепер все стає зрозумілим, але лишається одне питання.

- Але чому тоді Ви обрали студентку з курсу молодше за його?

Антон Олександрович мовчить, схоже обдумує відповідь. Ця тиша дратує, але я мовчу, тому що хочу дізнатися все. Не дарма ж я завтра плануватиму викластися на всі сто для допомоги університету? Адже мені тут ще два роки вчитися! А це доволі довго.

- Чесно зізнатися я й сам не знаю. - дивує мене. - Чомусь так вирішив, але пам'ятай, Розо, що все залежить від тебе.

- Гаразд, я постараюся не підвести. - киваю. - Можна дізнатися на якій мові мені з ним розмовляти і взагалі, як його звати? - запитую.

Англійську я знаю досконало, тому мені байдуже на якій мові говорити з цим американцем, але якщо він настільки тупий і вирішив приїхати до України не знаючи української мови, то він недоумок справжній.

- Звати його Перскотт  Лонг, а звертатися до нього можна на будь-якій мові. Він знає, як англійську, так і українську. - відповів Антон Олександрович.

Оу, то цей Перскотт не такий вже і тупий, як я могла подумати. Адже для іноземців українська мова важка, навіть російська для них легче. Проте мало що, завтра і дізнаюся який він.

- Добре, дякую, тоді до завтра. - встаю зі стільця і забираю свою сумочку.

- Дякую, що погодилася Розо. Насправді я був радий, коли обрали саме тебе. - дивує мене, а я хмурюся і запитально зводжу брову. - Не дивуйся, адже ти найкраще знаєш англійську мову, що дуже в нагоді.

- Тоді зрозуміло. - легко посміхаюся і киваю. - До побачення.

Виходжу з кабінету і пару секунд просто стою в коридорі. Зате можна буде першу пару прогуляти. Там якраз фізкультура, яку я не дуже люблю. Але проводити екскурсію якомусь типові теж не дуже то й хочеться, проте мушу. Йду до виходу з університету і щойно моя нога ступає за межі, я дістаю сигарету та запалюю її. Стає легче. Що ж...Ну чекай мене, Перскотт!