Марія
@VictoriaLerua
Вірші
Я би сказала що не вмію кохати
Ти ніщо із пустотою у серці, Я ніхто без власних пустот. Ти із своїми боротимешся щоночі, А я чекатиму щоби сонце назавжди зайшло. Я би сказала, що не вмію кохати, Але схоже, що не вмію кохати інших. Я би сказала, що ніколи не стала б тебе обирати, Але ми тут і ти напевно не знаєш за мене тихіших. Мої гарячі руки ніколи не мали тебе торкатися, Ти заражаєш мене своїм холодом. Якби я мала можливість тебе не відпускати, Стала б з тобою одним химерним чудовиськом.
5
0
190
Смуток
Будинки дивляться пустими зіницями, Хмари повзуть по землі туманами, Все поглинатиме газоподібний океан, У ньому потоне кожен, хто не знайшов ліхтаря. Світ нестабільний майорить поза стінами У глибинах самотніх хатин. Сховається під ковдрою маленька лисиця, Щоб не бачити лісу хижих кликів. Місто спустошене і холодне Приймає в обійми похмурих гостей, Вони несуть із собою смуток, Приходять із своїми гнилими дарунками. Спускаються тінями на холодні вікна, Заглядають у душі самотніх істот, Шукають прихистку від майбутнього світла, Там де світло його не знайшло. Заповзають під шкіру, Хазяйнують в думках, Стискають серце в металевих путах, Вони зроблять все щоб не дати забути. Зав'язують нерви на вузол, Підселяють щось огидне у шлунок, Щоб викликати нудоту від самого світу. Закривають своїми напівпрозорими лапами очі, Щоб ніхто не побачив кінця жахливої ночі. Тиснуть на очі холодними пальцями, Змушують плакати, змушують здатися. Грузом на спину і вище до шиї, Давлять до низу щоби зломити. Тримають за хребет немов маріонетку, Комом у горло слова запихають, Роблять що хочуть, роблять як знають. Вони не монстри, тож не зникають із сходом сонця.
4
0
172
Очікування
Ходжу між дерев: дубів і берез, Під ногами мох, над головою небо, Сьогодні хмарно, сьогодні тепло, У цьому лісі все завжди різне. Будую з паличок міст через струмок, Піднімаю очі на небо, вже сонце сідає, Стає холодніше, напевно осінь скоро настане. А листя, ще зелене, у світлі того сонця сяє. Знов ходжу споміж дерев: один клен, дві сосни. Ходила по колу, вернулась до річки, Мій міст, схоже, потоки води знесли. Підіймаю очі на небо, сонце. Дивно, бо ночі не помню. А листя на клені вже жовте-жовте, дві сосни чомусь згнили. Цікаво, скільки часу вже пройшло, як я сюди зайшла? Шкода годинника тут нема... А що як зробити сонячний? А на корі дерева дні відмічати? Знайшла підходящу палицю і камінь, Першу воткнула у грунт близ великого дуба, На ньому ж поставила засічку. Підводжу очі до неба вже вкотре, І вкотре бачу, що збирається дощ. Йду повз голі дерева по опалому листю до печери в скалі. Але на диво вхід вже давно завалило. З неба падає дощ, я під ним. Так можна і захворіти, але чорт би з ним. Блискавка, грім, я під ним. Під час гроз стає темно так, напомацки вертаюсь до свого дуба. Але стало мені якось ніяково в путі, Припала до найближчого дерева і заснула. А як прокинулася, то вже сонце. І одяг сухий і я, по дорозі до дуба побачила, Що річка схоже давно вже суха. Сонячний годинник під великим деревом, Каже, що я десь між опівдні й опівночі. Дивлюся на небо і бачу сонце над головою, Мабуть десь за ним ховається і луна із зоряною малечею. Вертаюсь до дуба щоб лишити мітку, Але місця на ньому вже і нема. Весь ствол у рубцях і шрамах, А камінь у мене в руках то тоненька ігла. Оглядаю дерево із низу до верху, Високе таке, що й вершини не видно, На гілках сніг, мабуть вночі випав. Дивлюся під ноги, я по коліно в сугробі. То, мабуть, скоро весна. Ходжу між дерев, слухаю вітер, Думаю скільки ще мені тут ходити. Крок і день, коло і осінь, Дерева ростуть, річка з'являється і зника. Скелю вітер перетворив на маленькі камінчики, Будую з них вежі, пускаю по річці. Знаходжу дванадцяте дерево в смужках, Під ним до голки стесаний камінь, Дивлюся на небо, наді мною зорі, Дивно, жоден день не вписався у мою пам'ять. Треба шукати вихід з того клятого лісу, Треба щось робити, тільки не знаю як. Скільки можна вже по ньому ходити, Але ж інші ходять, то ходитиму і я.
6
0
156
Температура самотності
Хтось колись сказав мені, Що руки у самотніх завжди холодні, Ніби їх не гріють сонця промені, І мерзнуть вони навіть у теплі дні. Що замерзають без тепла, Якого може дати тільки той, чи та, Кого забувають, або ще не зна. Говорять, у людей з холодними руками гаряче серце. Напевно то тому, що все своє тепло вони в собі тримають. Не діляться ні з ким, і маючи всередині вогонь, Вони все ж таки замерзають. Ті, хто насправді самотні давно вже не мерзнуть, Вони гріють себе своїм власним теплом, Бо не вірять, що комусь іншому воно б потрібне було. Їх руки гарячі і взимку, і в дощ. Вони ними плавлять метал і скло, І восени не носять теплих пальто. Настільки давно вже існують самі, Що навчились справлятись зі всім на самоті. У насправді самотніх - крижане серце, Воно не кохає і давно, мабуть, не б'ється, Таке воно крихке те холодне серце, Що здається торкнешся його і розіб'ється. Постійний жар і лихоманка - симптоми хворої душі. Морозить коли 37,7 , а вже під 40 - жарко. Клінічний випадок життя на самоті.
5
2
184
Почуття
Малюю узори на вологому кафелі, Вода у ванній давно охолола. Пустим поглядом смостерігатиму, За тим як краплі конденсатом стікатимуть. З крану крапатимуть секунди, Відмірятимуть для мене час, Ще одна, або десять і я зможу, А поки ще раз у холодну воду. Дивитимусь на стелю крізь товщу води, Вона розпливатиметься, як і я, не в змозі піти. Під водою сховаю сльози, Цікаво, наскільки вже солона вода? Випущу знов пузирі з рота, Подивлюсь на те як вода їх підійма. Винирнула. Знов не змогла... Випльовую на підлогу холодну, солонувату воду. І знову дивитимусь як крапає з крану вода. Знову малюю зморщеними пальцями, Ще одна плитка на стіні в узорах, Довелося привстати, місце скінчилося. Кап, кап, кап... Може кран плаче бо тужить за мною? Кап, кап, кап... А може я плачу, бо мені сумно через нього? Досить. Спробую встати. Вода по тілу збіга, холод у власний рушнмк загорта, Порівняно з повітрям, у ванній тепла вода... То може б вернутись туда? Лягаю у ванну із думкою, що так не можна, Відкрию злив щоб вода утекла, Як піде вона, піду і я. Знову дивлюся як крапає з крану вода. Кап, кап, кап... У чому я винна? Кап, кап, кап... Де помилилась? Кап, кап, кап... Не там звернула? Кап, кап, кап... Де моє щастя? Вода утекла, треба вставати. Краплі давно відбивають ритм по ванній, А я так само крізь них дивлюсь. Закрила злив, відкрила кран. Може якщо він всю воду випустить, перестане плакати? Поступово у ванній набиралась вода.
5
0
226
Мистецтво
Це не кохання, Естетичне задоволення. Хіба кохають люди статуї із глини? Та навіть мармуру. А що ж про картини? Мистецтво, Якому хочеться бути вірним до загину. Тож... Я не кохаю твої очі, Нехай і бачу їх щоночі. І не кохаю твої руки, Нехай не можу їх забути. Я не люблю і губ твоїх, Нехай вони торкаються чужих. Це не любов, Любов, вона інакша. А це - Прихильність до прекрасного. Дивитися, Руками не чіпати. Хіба не це говорять у музеях знаки?
4
0
222
Мої думки твоїм голосом
Мої думки твоїм голосом, Так дивно чути тебе в собі, І розуміти наскільки Багато тебе в мені. Нас двох забагато Для одного людського тіла. Якби я мала крила, Ти би напевно злетів, Якби я не вміла дихати, Ти би теж не схотів. Живи в мені Скільки треба. Знімай кімнату у моєму серці. Гуртожиток, У який хтось запустив тарганів. Молі не бійся, Вона шкідлива тільки для моєї душі. Живи в мені, Говори в мені, Наповнюй мене, Бо моє Я звідси з'їхало і наврядчи зможе назад дорогу знайти.
6
0
202
Підвіконня - твоя власна сцена
Підвіконня - твоя власна сцена, Танцюєш на ній біля відкритого вікна. Крок у право, крок у ліво, На білому платті пляма від вина. Музика стихла пів години назад, Гості розійшлися ще опівночі. Вже три години ти танцюєш сама. На столах, диванах, десь на восьмому поверсі у Вінниці. Не настільки ти п'яна, бо вино пролила, Чому ж тоді так паморочиться голова... Музикою тобі буде завивання вітру, Попіл твоїх сигарет, розвіє по підлозі протяом. Вкидаєш один за одним окурки у попільничку. Ніби серце не спиниться поки куритимеш, Ти будеш танцювати, немовби стоїш на вуглях, Ніби поки рухаєшся у такт беззвучної пісні - житимеш. Як давно ти забралася на підвіконня, Щоб подивитися як сяє луна? І як довго стоїш з того боку вікна? Страху немає, є тільки вона: Велика, кругла, повна луна, У світлі якої розтанеш сама.
2
0
98
Те з чого ми створені
Ми те, що ми їмо, Ми ті, з ким ми спілкуємось, Бо в сутності, людина - пустота, Заповнювана всім і всіх присутностями. З'являється на світ як чистий лист, Людину заповняють маркерами, Малює кожен хто до того має хист, І хто не знає ніц про наслідки. Зшивають з лоскутів старого досвіду, Стежками колись завченими, На побажання лиш зітхають, "А ми інакше навчені". Минає час і ця хитка будова, Із тисячею невиліковних стін, Шукати починає архітектора нового, Щоб той з нерівностями щось зробив. Оточує себе художниками правильними, На власний розсуд канони обира, Однак, не завжди кисті "майстра", Насправді знають в чом біда. Буває так, що із шарами фарби, Стає лиш гірше дивному холсту, Бо скільки не малюй ти з тріщин карти, Ті проступатимуть псуючи красоту. Чужа ріка не наше дно, Але ми в ній карбуємось Бо в сутності ми всі - одно, І в одночас забудемось.
1
0
111