Ходжу між дерев: дубів і берез, Під ногами мох, над головою небо, Сьогодні хмарно, сьогодні тепло, У цьому лісі все завжди різне. Будую з паличок міст через струмок, Піднімаю очі на небо, вже сонце сідає, Стає холодніше, напевно осінь скоро настане. А листя, ще зелене, у світлі того сонця сяє. Знов ходжу споміж дерев: один клен, дві сосни. Ходила по колу, вернулась до річки, Мій міст, схоже, потоки води знесли. Підіймаю очі на небо, сонце. Дивно, бо ночі не помню. А листя на клені вже жовте-жовте, дві сосни чомусь згнили. Цікаво, скільки часу вже пройшло, як я сюди зайшла? Шкода годинника тут нема... А що як зробити сонячний? А на корі дерева дні відмічати? Знайшла підходящу палицю і камінь, Першу воткнула у грунт близ великого дуба, На ньому ж поставила засічку. Підводжу очі до неба вже вкотре, І вкотре бачу, що збирається дощ. Йду повз голі дерева по опалому листю до печери в скалі. Але на диво вхід вже давно завалило. З неба падає дощ, я під ним. Так можна і захворіти, але чорт би з ним. Блискавка, грім, я під ним. Під час гроз стає темно так, напомацки вертаюсь до свого дуба. Але стало мені якось ніяково в путі, Припала до найближчого дерева і заснула. А як прокинулася, то вже сонце. І одяг сухий і я, по дорозі до дуба побачила, Що річка схоже давно вже суха. Сонячний годинник під великим деревом, Каже, що я десь між опівдні й опівночі. Дивлюся на небо і бачу сонце над головою, Мабуть десь за ним ховається і луна із зоряною малечею. Вертаюсь до дуба щоб лишити мітку, Але місця на ньому вже і нема. Весь ствол у рубцях і шрамах, А камінь у мене в руках то тоненька ігла. Оглядаю дерево із низу до верху, Високе таке, що й вершини не видно, На гілках сніг, мабуть вночі випав. Дивлюся під ноги, я по коліно в сугробі. То, мабуть, скоро весна. Ходжу між дерев, слухаю вітер, Думаю скільки ще мені тут ходити. Крок і день, коло і осінь, Дерева ростуть, річка з'являється і зника. Скелю вітер перетворив на маленькі камінчики, Будую з них вежі, пускаю по річці. Знаходжу дванадцяте дерево в смужках, Під ним до голки стесаний камінь, Дивлюся на небо, наді мною зорі, Дивно, жоден день не вписався у мою пам'ять. Треба шукати вихід з того клятого лісу, Треба щось робити, тільки не знаю як. Скільки можна вже по ньому ходити, Але ж інші ходять, то ходитиму і я.