Ми прощаємось цього разу
(18+)
Ми прощаємось цього разу, Тільки прошу тебе - мовчи, Немає ні ненависті, ні образи В рішенні. Цих Днів, які були раніше, Не буде зовсім, Ти знайдеш іншого, я знайду іншу, У пелюстках троянди буде біла постіль. У бокалах буде пінитись шампанське, Кращих часів не буде вже, Єдине прошу тебе, будь ласка, Давай без жертв... Ти сама все розумієш, Це питання днів, Бути іншим я не вмію, А ти перестань брехати собі Й своїм очам, Не проводить ними мою спину, Я багато чого пробачав, Але я тобі не пробачу молодість, яку ти витрачаєш не на ту людину. Зараз ти... неперевершена, У тобі все ідеальне, Але будемо чесними - нам не бути першими, Ми й не останні. Гасне світло в цій кімнаті, А я все бачу по твоїх очах, Мені вже пора, ти, Якщо хочеш, можеш промовчать. Проводжати мене не треба, А мені краще геть піти, Бо в будь-який момент не витримаю і повернусь до тебе, Забувши всі попередні репліки. Я поставив цю крапку, Не дописуй будь ласка ще дві, Завтра ми прокинемося зранку І будемо одні. Між натовпів шукати не станем, Цей жест зайвий, Колись таки момент настане Й для нас це буде пам'ять і продукція уяви. Ну все я йду... Чуєш? Іду, А ти не плачеш... Я відразу зупинюсь, Якщо ти тільки скажеш. У тебе навіть не хитнулись губи, Нас загнали в умови у нашому ж домі, Промовчала, хоча знаєш, що інший не полюбить, Пішов, хоча знаю, що не потрібний нікому. Насправді ж наші рамки - кімната, Мені в математиці було достатньо умов, Ми не вміємо просто так відпускати... Звісно ти не змовчала, звісно я не пішов. Ми віддались почуттям, Які в ту мить були нам нами ж представлені, Про це я не скажу друзям, а ти батькам, Ми взагалі це вважали не правильним. Ми стали такі дорослі, Хоча це вважали смішним, Але дорослі ділять не тільки постіль, На жертви йде кожен з них, Вони разом ходять в гості, Їдять за одним столом, Чому ж ми не впевнені досі, Коли все це робимо давно? Хоча це важко уявить, Особливо, коли вдвох лишк переважно голі, Це по справжньому тоді, коли я буду весь час іти, І увесь час буде лунати тільки її слово... Ми один одного навчимо Пізнавати й бачити те, що не бачать очі: Ти прийдеш, якщо я не прийшов, Я скажу, якщо ти промовчиш. Отак у житті буває, І так не раз ще буде, Адже ми часто когось відпускаєм, Щоб потім переконатися, що це наші люди. А наші люди завжди повернуться, Будь не будь там що, Бачиш тобі було варто лише підняти погляд і усміхнуться, Щоб я до тебе підійшов. У темряві нас загубила біла постіль, Себе погубили ми самі, Тому, поки не пізно зовсім, Любіть.
Ми прощаємось цього разу, Тільки прошу тебе - мовчи, Немає ні ненависті, ні образи В рішенні. Цих Днів, які були раніше, Не буде зовсім, Ти знайдеш іншого, я знайду іншу, У пелюстках троянди буде біла постіль. У бокалах буде пінитись шампанське, Кращих часів не буде вже, Єдине прошу тебе, будь ласка, Давай без жертв... Ти сама все розумієш, Це питання днів, Бути іншим я не вмію, А ти перестань брехати собі Й своїм очам, Не проводить ними мою спину, Я багато чого пробачав, Але я тобі не пробачу молодість, яку ти витрачаєш не на ту людину. Зараз ти... неперевершена, У тобі все ідеальне, Але будемо чесними - нам не бути першими, Ми й не останні. Гасне світло в цій кімнаті, А я все бачу по твоїх очах, Мені вже пора, ти, Якщо хочеш, можеш промовчать. Проводжати мене не треба, А мені краще геть піти, Бо в будь-який момент не витримаю і повернусь до тебе, Забувши всі попередні репліки. Я поставив цю крапку, Не дописуй будь ласка ще дві, Завтра ми прокинемося зранку І будемо одні. Між натовпів шукати не станем, Цей жест зайвий, Колись таки момент настане Й для нас це буде пам'ять і продукція уяви. Ну все я йду... Чуєш? Іду, А ти не плачеш... Я відразу зупинюсь, Якщо ти тільки скажеш. У тебе навіть не хитнулись губи, Нас загнали в умови у нашому ж домі, Промовчала, хоча знаєш, що інший не полюбить, Пішов, хоча знаю, що не потрібний нікому. Насправді ж наші рамки - кімната, Мені в математиці було достатньо умов, Ми не вміємо просто так відпускати... Звісно ти не змовчала, звісно я не пішов. Ми віддались почуттям, Які в ту мить були нам нами ж представлені, Про це я не скажу друзям, а ти батькам, Ми взагалі це вважали не правильним. Ми стали такі дорослі, Хоча це вважали смішним, Але дорослі ділять не тільки постіль, На жертви йде кожен з них, Вони разом ходять в гості, Їдять за одним столом, Чому ж ми не впевнені досі, Коли все це робимо давно? Хоча це важко уявить, Особливо, коли вдвох лишк переважно голі, Це по справжньому тоді, коли я буду весь час іти, І увесь час буде лунати тільки її слово... Ми один одного навчимо Пізнавати й бачити те, що не бачать очі: Ти прийдеш, якщо я не прийшов, Я скажу, якщо ти промовчиш. Отак у житті буває, І так не раз ще буде, Адже ми часто когось відпускаєм, Щоб потім переконатися, що це наші люди. А наші люди завжди повернуться, Будь не будь там що, Бачиш тобі було варто лише підняти погляд і усміхнуться, Щоб я до тебе підійшов. У темряві нас загубила біла постіль, Себе погубили ми самі, Тому, поки не пізно зовсім, Любіть.
2021-01-10 07:06:07
7
0