Постіронія серйозності
Постіронія серйозності межує з думками в повісті. Між нами~як в невагомості, шукаємо краплю совісті. Нічні поїзди надшвидкісні, мов в агонії, Мене захопив ти віршами просто повністю. Думки не людські у світі сьогодні вартісні, Диктатора слово вбиває своєю гордістю. Ми досі на місці, ні кроку вперед, ні радості, Стояти і плакати, над краплею майже жалості. Стояти і плакати, очима шукати людськості, Ридати, стрибати, зриватись, кричати матами. Дивить на світ, й не знаходити краплю милості. І жити ось тут, немов би за сучими гратами. Кордони думок в голові перестрибувати, чи варто шукати виходи ці в реальності? Тягнути себе волосиною нашої близькості, І жити з межею власної геніальності.
2019-02-16 22:13:45
5
4
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (4)
Weronika Nikulina
Відповісти
2019-02-16 22:31:06
Подобається
Vlad Hazda
Заділо. З поверненням)
Відповісти
2019-02-22 22:34:00
1
Weronika Nikulina
@Vlad Hazda дякую, стараюсь🙂
Відповісти
2019-03-25 15:09:15
Подобається
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4024
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11524