Попіл

М'ятнохвіста

Тихим тріском згорає у вогні бумага, там – усі мої думки, усі мої слова, які тепер фальшиві і несчасні. Я більше не я, я відмовився від себе. Перед зеркалом стоїть людина без лиця, можливо все ж вродлива, але бридка, без особистості, без думки й совісті, без жалю й сорому, владна убивати всіх, гай лише накажуть, гай лише наведуть палець, і не важливо вже, чи то мала дитина, чи бабуся. Це ворог, куого потрібно знешкодити, це ворог, тому що він може думати. І лише вбивай, в пошуках себе в цих довгих коридорах, але потім буде пізно, потім, буде, вже кінець... Залишається лише жалюгідний попіл, після нього нічого вже нема, і вже пізно щось робити... Ти зробив вибір в свою сторону, тепер живи з таким фіналом.

2022-12-27 20:28:02

Інші вірші поета

Кров'ю Запитай у місяця У мене є пістолет Давай поговоримо?

Інші поети

Андрій Левченко

@svoboda

Maria

@ledy_de_mary

secret

@secretnoclue

Схожі вірші

Всі

Не скажу "люблю"

Asteriya

Знаєш, складно Тебе любити й не сказати. Тебе кохати і збрехати, Що зовсім іншого люблю, І що до тебе не прийду. Знаєш, той "інший" мене теплом своїм зігріє. Зачарує і поцілує, А ти сиди там далі сам, І йди назустріч виючим вітрам. Тобі вже більше не скажу своє я болісне "люблю"... А просто відпущу і почуття у собі похороню.

6697

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12591