Замах.

Удар.

Замах.

Знову удар.

Ця дія повторювалась уже не вперше. Удар бойовим посохом. Цей простий удар у просторі ніяк не вдавалось виконати. У нього завжди щось йшло не так, як було потрібно. То посох замість рівної дуги описував у повітрі хвилю, то замість повного удару - він не дотягував і робив удар на вісімдесят градусів, замість сто. Або не було можливості зрухати посох, так ніби зброя була скелею - скільки б зусиль Хаят не докладав - все було без змін. У наступну мить посох починав тікати від нього й доводилось його доганяти.

Було й таке, що посох починав нападати на нього. Тому доводилось ухилятись, адже такі удари - це не те, що можна було блокувати тілом без сильної фізичної витривалості..

А ще, він розділювався і розсипався на землі на сотні або й тисячі бойових посохів. І беручи в ріки невірний - той розпався, а всі інші переміщувались, а їхня кількість знову збільшувалась.

Хаят зупинився. Чому він повинен шукати свій посох? Хібань це було так важливо?! Навчаючись у школі бойових мистецтв - йому повторювали, що зброя це лише інструмент. Але чому він зараз так привязався до своєї зброї...

Цей клубок думок додавав нові думки і ще більше відводив від початкової думки та намагався пригадати те чого насправді не було, або ті події, які були просто минулим. Минулим, яке вже ніяк не впливало на теперешній чи майбутній час.

Він знову відволікся. Намагаючись триматись своєї цілі Хаят згадав чому почав подорожувати. Це все тому, що у нього не було конкретного завдання й це було намагання знайти те, що він буде робити.

Адже він не міг повернутись та працювати на школу Хіке Кє. Там для нього не було місця. Він був тим учнем, який її закінчив. Але мабуть точніше - він був тим небажаним учнем, який хоть і завершив навчання, але його повернення не бажав жоден з учителів та працівників школи.

Справді, для чого йому бойовий посох?

Закривши очі Хаят почав відкидати всі свої думки.

Довкола лише пустота.

Зникло все. Він стояв у повітрі. Все його тіло було нерухомим.

Повільно, немов знаходячись під водою, Хаят почав ставати у стійку. Хоча у руках нічого не було, але вони рухались на свої місця. Долоні немов тримали невидимий посох.

Біль пронизала все тіло. Потім перейшла на руки. А наступне - це немов щось вийшло з тіла. Волосся стало дибки і він різко відкрив очі. В руках він відчув щось. Це було тепло.

В його руках був посох. Це без сумніву був посох ... зроблений з світла. Але ця зброя не обпікала його руки. Це було приємне тепло, яке немов натякало - ось тобі впевненість, бери та продовжуй свій шлях.

Хаят закрив очі. Він дальше відчував тепло в руці. Це було приємно, воно зігрівало та зцілювало.

Раптом тепло почало його покидати і Хаят різко відкрив очі.