Вірші
k.m.
Чекаю тебе, жадаю зізнання.
Гірке чи солодке це буде кохання?
Терпке мов вино чи сповнене солі?
А серце? Воно тоді буде на волі?
Мовчу свою тишу, безшумно зітхаю.
Ти знаєш що далі? А я уявляю.
Гірке чи солодке? Ні, слізне - солоне.
Прокинусь у світі для мене чужому.
Хоч розум мандрує, а серце вже знає,
Кохання солодким нечасто буває.
Чекаю тебе, жадаю зізнання...
7
0
530
k.m.
Озирнись!
Світ прекрасний навколо тебе,
Він танцює тут просто неба.
В нього є усі фарби і пензлі,
Обери свій відтінок - їх тут безліч.
Озирнись!
Тут співа відчайдушно природа
Одну з тисячі ніжних мелодій.
Лиш примруживши очі почуєш,
Її дотик до серця відчуєш.
Озирнись!
Схаменися, людино!
Бо життя... Воно й так швидкоплинне.
Зупинись, уклонися природі.
Бо її ти частинка, добродій.
4
0
487
k.m.
Відтоді, як волосся кольору пшениці,
Торкнулося зненацька моїх рук,
На моїм серці все виспівують кувиці
І не літає над життям зрадливий крук.
У моїх грудях стріли Купідона,
І лиш прошу я - ти їх не виймай.
Для мене ти і сонце і мадонна,
Небосхил світу - мій особистий рай.
І пізнаю тебе не лише у розмові,
А і тоді, як здалеку дивлюсь.
Це вже кохання - наші душі голі.
Струм б'є крізь тіло, лиш як мізинцем доторкнусь.
І все чекаю, як омріяне "кохаю"
Повітря в моїх вухах сколихне,
Бо я хворію вже давно, і кожен про це знає,
І вірус цей так просто не мине.
Ти еліксир мій, дорогий антибіотик
І ліки криються у візерунках твоїх рук.
Але ти ще і сильнодіючий наркотик,
Адреналін, прискорюючий серця стук!
5
0
493
k.m.
В ланах спочине скоро літо,
Жниварським смутком оповите.
Вплете все в золотаву косу
І охолодить осінь роси.
Запахнуть наостанок квіти,
До рук букети візьмуть діти.
Заснуть у тиші всі гаї
Під колискову солов'їв.
2
0
340
k.m.
Я збудую літак і летітиму швидко,
Саме так, щоб на зорі було мені видко.
Щоб їх відблиск холодний собою зігрів,
Розсипалася радість між захма́рних снігів.
Пролітаючи верхом, у бездонній імлі,
Не забуду вклонитися теплій землі.
Що собою мене стільки років тримала,
Як у небо не раз я на день заглядала.
Пролечу далеч світу, споглядаючи гори,
Або світлі рівнини, темне зпінене море.
Обізвуться ласкаво, вже старенькі ліси.
Білим маревом скочать мені в зір полюси́.
Як на землю впаде золотий листопад,
Чомусь смуток мене знов пове́рне назад.
І коли приземлюсь, я скажу всій Землі,
Побудуйте літак, для своєї сім'ї!
3
2
340
k.m.
Розцвітала весна яблуневим суцвіттям,
Помахала берізка озелененим віттям.
І чекали коли все на світі розквітне,
І погане на мить, хоч маленьку, та й зникне.
Одягала весна різнобарвнії шати,
І усі скрізь й завжди були пані тій раді.
Коли бігла дощем - босоногим дівчиськом.
І як гріла усе, що до серця їй близько.
Розцвітала весна яблуневим суцвіттям,
Розцвітала й Вона між зеленого віття...
2
0
324
k.m.
В моє вікно постукала весна,
Крилом пташиним різнобарвним.
Між трав розсипалась вона,
Зозулі відгуком примарним.
Пробіглась кронами дерев,
Щоб слід свій навіть там лишити.
І одягнулась в тисячі мережив,
Що павуками були старанно пошиті.
І запахом рослинного суцвіття,
Шубовснула в велику діжку меду.
Даруючи маленьке довголіття,
Всьому, що проляглось під стягом неба.
Розсіялася між поля́ми житом,
І всім, що позастрибує в комори.
Весні усі дороги тут відкрито,
І навіть гори вже не хмурять брови.
В моє вікно постукала весна,
Зими прибравши візерунки.
Та не журіться, бо вона
Ще принесе свої дарунки.
2
0
322
k.m.
Зів'яла квітка на моїм вікні,
Тонула у рослиннім вічнім сні.
Її опале змучене волосся,
Вітрами з підвіконня понеслося...
Зелені руки засихали від знемоги,
Але не знають вже вони тривоги.
І ароматами вона зітхала,
Вологи краплю увесь час чекала.
За кілька днів упала у вазоні,
Вдивляючись у глибину безодні.
Прощалася зі світом рідним, милим,
Збирала на прощання ті всі сили.
Зів'яла квітка на моїм вікні,
Тонула у рослиннім вічнім сні.
Але судилося з зернятка відродитись,
Життя нового, мов води, напитись.
2
0
322
k.m.
Оркестр вечірній вже співа пісень,
І виграє на струнах різнобарвних.
Знов проскака хмаринками олень,
Лишвши за собою слід зірок примарний.
Розкине груди тріо солов'їв,
І затанцюють під пісні кувиці.
І полетять просторами країв,
Мелодії вичерпані з криниці.
2
0
300
k.m.
Подаруй мені день із свойого життя,
Це не так вже й багато - лиш двадцять чотири години.
Та за час цей я взнаю весь сенс світового буття.
І чим дихаєш ти в ці недовгі хвилини.
Подаруй мені день із свойого життя,
Не важливо, він сірий або ж різнобарвний.
Може сповнений він, застарілого вже, каяття?
Чи несеться як кінь чорногривий примарний?
Подаруй мені день із свойого життя,
Не жалкуй малу крихту, для тебе - нічого.
І піду разом з ним у своє небуття,
Не промовивши слова німого.
Подаруй мені день із свойого життя...
2
0
292
k.m.
Вдихай медовий аромат її волосся,
Воно - неначе стигле скошене колосся.
В її руках ти вже одвічний раб,
Що загубився між принад і зваб.
Скуштуй вино з пухких гарячих губ,
Послухайся, всіх засторог сугуб.
Тони спокійно в шкіри оксамиті,
Щоб все життя вдалося згадувати миті.
Заглянь у очі чорні, морокові,
Своїми, які сповнені любові.
І відблиск щастя тихо відшукай,
Хоча б на мить, але її не згай.
Втішайся рабством у руках тієї,
Без кого воля не була б твоєю.
Та все життя її в руках тримай,
Бо лиш вона і є твій рай.
1
0
294
k.m.
Цілуй під ритм природи холод її губ,
Нехай сховає темінь ночі все сьогодні.
І переживши тугу всіх, що є, розлук,
Удвох летіть, долаючи чужі безодні.
П'янкий, мов подих вітру, аромат,
Огорне шию та відпустить руки.
В її очах побачиш зорепад,
Що заповість тебе на вічні муки.
У холоді зігрієшся теплом,
Яке розкидає її проміння.
Як витончений келих із вином,
Вона веде в собі дзвінке тяжіння.
Цілуй під ритм природи холод її губ,
Нехай сховає темінь ночі все сьогодні.
І не картай себе від пам'яті розлук,
Тони повільно у її безодні.
1
0
282
k.m.
Пали вогнем брехні усе її кохання,
І згай намарне спільні вечори.
Колись ти станеш не її зітханням,
Загубишся між пилу й куряви.
Замкнувши двері не відчинить вікна,
На перехресті теж не зачека.
Бо навіть віра не буває довговічна,
І плине швидко все, немов стрімка ріка.
Пішовши вдаль, скупою на прощання,
Нікого в душу більш не приведе.
Завжди весела в дружніх привітаннях,
У щирості домівку віднайде.
І скажеш ти, що правда її груба,
Чи може зла - без настрою вона?
Але сама себе лиш нею губить,
Бо чесність та лиш їй призначена.
0
0
277
k.m.
Сльоза гірка знов падає додолу,
То осінь плаче і жаліється на долю:
"У гарні шати ще вдягнулася я зранку,
Мрійливо золотом стрічала всі світанки.
Вітри у відповідь безжалісно шмагали,
Холодним подихом помалу роздягали."
Втирала сльози хусточками з листя,
Які за кучерявими братами понеслися.
І жовто шелестливо опадала,
Оголено гілками вслід кивала.
Все відшуміло і затихло все поволі,
У юної весни осіння мокра доля...
0
0
275
k.m.
Сьогодні ранком я почула дзвін,
Сріблястий дзвін, що линув крізь фіранку.
Не знаю звідки і куди мандрує він,
Але співа, як пташка наостанку .
За ніч покликав золоті жнива,
Що охопили листя на деревах.
Пора осіння в'ється, ожива,
І пожина плоди трудів травневих.
Зажуряться, посушено, степи,
І зро́нить пелюстки остання квітка.
Настане час високої води,
І в гості завіта́ біла сусідка...
За дзвоном тихим розпочнеться все,
За дзвоном срібним бабиного літа.
Осінній час він у собі несе,
Що́би весна на дво́рі знов розквітла.
0
0
271
(k.m.)
Яка краса ті сніговії,
Що сиплять сріблом навкруги.
Можливо, то дитячі мрії?
Або котячі пироги?
Виблискує сніжок на сонці,
Зими красою мерехтить.
Мороз заглянув у віконце,
Він трудівник – завжди не спить.
Чарівно падають сніжинки,
Пухнасто ляжуть біля ніг.
І лине сміх в кожній хатинці,
Приходить свято на поріг!
0
4
286
