Найсумніший дн
Було це в гарний ясний день
У госпиталі для душі.
Та не простим він був лишень
Для жінки, хворої в собі.
Це День народження було,
Хоча, вона цього не знала.
У неї мову відняло,
Потім ходити перестала.
Паралізована лежить
Вона не рік, тим блільш не два.
І весь цей час душа болить,
І весь цей час вона одна.
Прекрасно бідолашна бачить
Як люди щиро так кохають.
Вона це бачить, тихо плаче:
"Чому до інших приїжджають?
А я весь час одна, одна...
Чи, може, в мене крім кота
Нікого іншого нема,
І я до віку сирота?"
Бабуся наша вже забула,
Що має доню, сина, внука.
Ця пам'ять була, та загула,
Й залишилась суцільна мука.
Її вже пам'ять підвела
Й не знає, що нема більш сина.
Залишилась одна єдина
Доня й на руках дитина.
Дочка з онуком теж лишили
Бабцю під контролем долі.
Бо вже мовляв і їм не сила
Боротися з нашестям волі.
Від неї відреклися всі:
І рідні, й друзі, і знайомі.
Не відреклися лиш святі,
І буде жити в їхнім домі.
Вони бабусю нашу взяли
У День народження ж її.
Душевно-хворим місце в раю,
А грішним місце на землі.
Бабусю нашу вже мовляв
Забрали темні собі сили.
Насправді ж її Бог узяв
У своє царство, жити в мирі.
18.03.18
2018-04-24 04:50:44
6
5