Гармонія часу
Іллаір Гетт
Важка гармонія різних часів, Так незбагненна нашому оку. Стіни тут з непромовлених слів, Світло тут з домовини науки. Пацюча нора й собачі двобої. Клас робітничий й багаті "фестбої". До неба зростають нові хмарочоси. Доба Вавелону, їм досі не досить. Інтелігенти не вартують грошей, Гроші підуть у кишені "страни" Інтелігенти нічого не просять, Вони ж прижилися до зим без води. Вулиці темні печерних людей, Тягнуться котрі до світла ідей. Дарма, що то "П'яноі вишні" неон. Ми ж бо сучасні, у на Вавелон. Ми до богів семимильно ростем, В нас інтернет охопив всі хрущовки. Майже... Ще трохи й по хмарам підем. Тепер ми без хмар не протягнем і року. Ми іронічно трактуєм свободу, Ми вимагаємо владу народу. Нам не помітна гармонія часу, Ми лиш частина сірої маси.
2020-12-08 17:51:14
3
0
Інші вірші поета
Забуті королі Я – Держава! Не він убив! Чи хтось би знав?
Інші поети
Karlos Ortiz
@karlos_ortiz
Karlos Ortiz
@karlos_ortiz
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12000
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4515