Вірші
Я – Держава!
Я – Держава!
Не вчіть мене, як існувать.
І хоч я існувала дуже мало.
Та це не привід глузувать.
Я – Держава!
І мій народ пізнав війну.
Достатньо я страждала.
Проте яку заплачено ціну?
Я – Держава!
Та приберіть ви свої руки.
І поки може не сказала,
Та суверенна я, не сука.
Я – Держава!
І грошей ваших не візьму.
Вся вдячність у банкнотах?
Стривайте! На таке я не піду!
Я – Держава!
Спокуслива, наівна, молода.
Згвалтована багатими мужами.
Я корумпована... Я зламлена...
Та ще жива!
4
0
340
Забуті королі
Сади пишніють, квіти в'януть –
Фортеці, замки все стоять.
І тільки пам'ять часу тямить,
Що замки досі ще не сплять.
Ідуть, проходять покоління,
Будуються нові склепіння.
Ще далі люди від землі.
Та вже забуті королі.
Забуті іхні вже корони.
Забуті почесті й мечі.
І не згадаєш перемоги,
Ціною друга на плечі.
Літак здіймається у небо.
Карет, кінноти вже не треба.
Відьом не палять у вогні,
Спокійно сплять мерці в труні.
Та вже забуті королі.
Забуті гонор, эдність, честь.
Забуті затишні краї.
Мечів немає перехресть.
Незграбна зграя баранів,
І кожен щось своє волів.
І кожен буде вожаком.
А управлятиме закон.
У нас парламенські загони.
І двопалатні в нас хліви.
Бо ми забули, як корона
Могла не втримать голови.
І всі забуті королі
Крізь призму часу, зпід землі
На нас поглянуть – зажурять:
Дарма вони довічно сплять.
2
0
335
Гармонія часу
Важка гармонія різних часів,
Так незбагненна нашому оку.
Стіни тут з непромовлених слів,
Світло тут з домовини науки.
Пацюча нора й собачі двобої.
Клас робітничий й багаті "фестбої".
До неба зростають нові хмарочоси.
Доба Вавелону, їм досі не досить.
Інтелігенти не вартують грошей,
Гроші підуть у кишені "страни"
Інтелігенти нічого не просять,
Вони ж прижилися до зим без води.
Вулиці темні печерних людей,
Тягнуться котрі до світла ідей.
Дарма, що то "П'яноі вишні" неон.
Ми ж бо сучасні, у на Вавелон.
Ми до богів семимильно ростем,
В нас інтернет охопив всі хрущовки.
Майже... Ще трохи й по хмарам підем.
Тепер ми без хмар не протягнем і року.
Ми іронічно трактуєм свободу,
Ми вимагаємо владу народу.
Нам не помітна гармонія часу,
Ми лиш частина сірої маси.
3
0
346
Не він убив!
Мов слідом від меча розмічені фронти.
Ціною сотен душ вони ті землі все ділили.
В пустих траншеях висохші сліди.
Самі траншеї, мов на тілі жили.
І мідний кров ту землю охопив,
Зкував, притис, забравши сили.
З небес багряний дощ тоді полив.
Під чоботом мішалась кров і глина.
Неподалік десь кулемет палив й гасив.
В мішках з набоями десь мішанина.
Схопивсь за голову контужено хтось впав.
Струмочки крові мов із пляшок вина.
З вогнем у серці хтось рішуче встав,
Згубивши погляд між колючим дротом.
Навівши мушку подих він затамував –
У грудях біль розлився льодом.
І в мить навколо світ затих,
Та зрозумів солдат це тільки згодом,
Коли все тіло жар зненацька охопив.
І видихнув з полегшенням хлопчина.
Щасливий був – не він убив!
Його позбавили провини.
5
0
404
Чи хтось би знав?
Чи хтось би знав, як та краса полонить?
Як її очі до землі кують?
Щоб піднімались вгору лише мрії,
Солодкі так, що спати не дають.
Кирпатий ніс, усмішка й ластовиння.
Незмінні образи краси.
Я сплів навколо себе павутиння
З кущів трояндових лози.
І кожен раз ватніють ноги
Від погляду смарагдових очей.
Розмови сповнені мовчання,
Історії недоспаних ночей.
Та мить, коли ти біля мене поряд
Постійно тане між чужих людей.
Буває, дозріває думка,
Що я не є частиною твоїх ідей.
Але щоразу думка в'яне,
Коли твій чую голос ніжний,
Він не доносить мені слів, чи мови,
Лиш тихе струн звучання мідних.
Та чи очікування варте
Тих трьох солодких слів?
Чи хтось би знав, як та любов полонить?
Щоб я лежав й нічого не хотів.
7
0
444
