Вірші
Месники
навчитись жити у темряві
приймати виклики часу з гордістю
ми покоління нав'язаних демонів
закидане ярликами.
з головою. з руками.
повністю.
ми хранителі власних Я,
що не вписуються ні у рамки, ні у підрамники.
ми напиваємось до забуття від життя
ми – це підпільні Месники.
для власних серединних світів.
09.04.2022
7
0
242
Без назви
Якщо бути зітканим з болю, то тільки таким
Він видається тоді легким-легким
Це дурне его, котре намагаюсь запхнути за пазуху й від чого болить мозок і голова,
Та жива. Досі жива.
Незважати на збиті коліна і синці, що з'явились знікуди.
Пити лате в тридцятиградусну спеку, котре насправді не любиш,
Розривати диханням груди,
А думками слова.
Але жива. Насправді жива.
Коли їду в найглибших точках метро закладає вуха (це не правило, але все ж)
Коли вилізаю по скелі, нервова система кричить "спокуха, ти не впадеш"
Можливо
на Кобилянській в Чернівцях я таки залишила ноги та повідбивала пальці.
Усі ми трохи поганці,
коли "не бачим" повідомлень годин сім.
"Пробач, у мене телефон сів"
Тиждень чи два тому,
Чи кілька місяців
Ми зустрічали весну під звуки вибухів.
Хоча ні, не так. ВОНИ зустрічали весну.
А в нас досі сніг.
Він не тане на могилах тих усіх
навіть в липневі 32.
А я жива. Невже досі жива.
19.07.2022
4
0
233
Я була вбита в п'ятницю
Я була вбита в п'ятницю
І в кілька п'ятниць потому.
Тихо, обережно, не зазіхаючи на спокій та моральний стан инших
Моя душа чорна, я залила її хною чи загустілим чорнилом.
В понеділок і в кілька минулих понеділків.
З повагою і повним відчуттям обов'язку.
Я сідала писати вірші знаючи, що кимось вони вже написані.
Вірші — написані
Рими — розказані
Музи — розібрані
Але я писала, намагаючись тішити власне еґо, бо більше нічого не вміла.
Тому якщо хтось колись їх знайде і читатиме на людних вулицях, лукавлячи про геніяльність,
Скажіть, що писала я їх сама
З чорнилом в душі і смертю по п'ятницях.
13.10.22
3
0
245
Я буду з тобою вічно, Осінь
Я буду з тобою вічно, Осінь.
А ти будь зі мною хоч трохи й досить.
Морозити плитку ногами босими.
Пити гаряче разами сьомими (чи, може, восьмими).
Грітися холодом і, добре, трохи шарфами.
Дощ заливає тебе дахами.
Дощ закидає тебе листям.
А ти сиди,
Коло мене, на кріслі.
Я дам тобі светра і віскі (як хочеш — какао)
Просто сиди.
Я почитаю тобі Боднара, під стукіт води
і сірих прохожих, таких схожо-несхожих.
Ти просто сиди біля мене, Осінь.
Я зрòблю усе, чого ти попросиш.
Туман заміняє сонце.
Ранкове повітря занадто гостре.
Я буду з тобою завжди,
А ти побуть зі мною хоч трохи.
І йди.
19.10.22
3
2
208
Догори дриґом
А ти говориш шепотом доріг.
Крокуєш спокоєм асфальтних перонів.
Коли на Землю випаде той перший сніг,
Я буду в обіймах залізничних вагонів.
Ти спробуй перевернути світ догори дриґом,
Зануритись у підземні агонії,
Та я буду схована в кутку під столом.
Зігріваючись в склепіннях меланхолії.
Можливо у тебе все таки вийде перевернути світ догори дриґом,
І потрапити на чаювання до Мефістотеля.
Але час буде вже втрачено...
Загублено в рядках не існуючої симфонії.
І його не поверне ні пекло, ні Мефістотель. І навіть світ, перевернутий догори дриґом.
Тому замовкни. Або ж розчинись у володіннях цього самого Мефістотеля.
....А я залишусь сидіти під столом, граючи в покер зі Смертю.
Усе в тому ж залізничному вагоні...
8
1
334
Тобі
На просторах своєї буденності
Я погляну у очі твої,
Продеруся тенетами ревності
Заховаюсь в твоєму я сні.
Коли страхом все серце просотане,
А емоції створюють такт,
Притулюся до тебе я строфами
Залишуся в твоїх сторінках.
Час тікає від нас всіх сторіками,
Та й життя підганяє в боки.
Я прикинуся римами дикими,
Протечу крізь твої я думки.
13
3
331
Голос осені
Я чую шурхіт листя під ногами. Воно ковзає, порушуючи спокій лісу.
Я ловлю звуки якогось годинника.
Він розриває мої барабанні перетинки.
Я відчуваю як груди обпікає спокій.
Він відбивається мелодією листя.
Я хочу залишитися тут назавжди.
Щоб померти в обіймах вітру.
11
2
655
Я чую відлуння твоїх голосів
Я чую відлуння твоїх голосів.
Зневажливих... тихих... безсилих...
Вони розливаються потягом слів, які мені зв'язують крила.
Вони заливають зневагою нот,
Бояться німілих печалей.
Заплутавшись біллю забутих пустот,
Врізаються в серце кинжалом.
Вогнями розбризкую хвилі сумні.
Занурюють в пошесті ночі,
Прострілюють наскрізь думки голосні,
І кидають... тихо зриваючи очі...
12
4
301
