- Оксано, прокидайся! – кричала і хлопала по гомілці Оксаниної ноги  Марет.
- Що-о-о? – видавила дівчина.
- Аліса тут!
Оксана швидко піднялась, сонливості як і не було.
- Що ти сказала? – не повірила власним вухам Ксеня.
- Ти добре чула. П’яна як чіп. 
- П’яна?
- Вона зараз внизу. Щойно прийшла.
Дівчата крадучись подались до сходів, що вели на перший поверх, як тільки Оксана привела по швидкому себе в порядок.
Марет сказала Ксені далі не йти, залишатись біля сходів, не наближатися дуже близько, а сама пішла до Ронана, що вже намагався спровадити небажану гостю.
Оксена дозволила собі підійти на декілька кроків, так вона могла б чути і бачити, що відбувається.
- Сестричко! – вигукнула Аліса, щойно побачила Марет.
- Добридень, Лісо. Чого тобі треба? – Марете говорила з чітко вираженою огидою, що вже не скажеш про неприязнь в її словах.
- Гостинності, - Аліса гикнула. Вона ледве трималася на ногах. На підпитку людина може чинити страшні речі, і Ксеня це розуміла, спостерігаючи за ситуацією. – Допоможіть мені, прошу. Я розшукую одну…
- Навіщо ти приперлася сюди? – Марет стисла кулаки.
-  Ронане, брате, а ти? Ти –  тепер мій єдиний брат. Ти маєш мені допомогти…- не вгавала Ліса.
- Та ти його ледве на той світ не відправила! – Марет була схожа на розлючену собаку, яка от-от нападе на свою здобич.
- А він розумніший за тебе, Марет, - Аліса тицьнула пальцем у сторону Ронана. – Він не став наражати на небезпеку своїх друзів. Він не став їх заводити. Не так як ти. Марето, ти сама винна в тих двох смертях. Ронан не дозволяв своєму розуму і серцю закохуватись, як ти, дурепо! – Ліса розреготалася, проте складалось враження ніби сам грім на небі затіяв щось лихе і зловісно святкував. – Ти дала слабинку. Вина на тобі.
Слова однокровної сестри подіяли на Марете, як гострий ніж у спину. Дівчина опустила очі. Навіть там, біля сходів, Оксані було видно, як важкі краплі сліз падають на підлогу. Нарешті озвався Ронан:
- Марет – не козел відпущення. Ти – вбивця. Ти – кара з царства Аїдового. Фурія. Марет ні в чому не винна. Це ти убила Якима та Ірму , - при кожному слові останнього речення Марет більш заходилась плачем. Аліса лише реготала.
- Що ти таке кажеш, хлопчику? – Аліса суворо глянула на Ронана. Останній не відреагував на цей погляд, стояв далі незворушний.
- Як тільки ти отверезієш – підеш геть.
- Але, Ронане. Ти дозволиш їй тут бути? – прийшла до тями Марет. Її очі були сповнені страху і благання. Лице стало червоне і підпухле.
- Дозволю. Бо лиха наробить. 
- Ти такий як батько, Тюленю. Доблесний. Ми обоє схожі на нашого батька. А вона – ні! – Аліса плюнула під ноги Марет. Та ще більш озвіріла. Ще б трохи і вона кинулася дерти коротке волосся Ліси, та брат зупинив її, ставши між двома сестрами.
- Ходімо до ліфта, - Ронан схопив під руку Алісу і почав було сунути її вліво, там де був ліфт, але п’янюча гостя вкусила хлопця за плече і заволала: - Сходами!
- Та він тебе не посуне, тварюко. Ти його разом з собою на сходах скинеш! – Марет взагалі було вже важко впізнати.
- Облиш, підемо сходами, - Ронану, здається, було наплювати, зараз він був спокійний, як змія. – Підемо апостольськими шляхами.
- Так-так, per pedes apostolorum, - бурмотіла Аліса.
Оксана, як тільки почула про сходи, хутко побігла до себе в кімнату і зачинилась на замок.
Її двадцятип’ятирічна викладачка Аліса Володимирівна була як дикий тубілець. Завжди, коли Ксеня бачила її, вона була адекватна і врівноважена, а тут… гикала, кусалася, реготала, як справжня навіжена! Не кожен день таке побачиш…
Через півгодини постукали у двері.
- Ex Veritas Vires, - спокійним тоном відповів Ронан.
Оксана пішла і відімкнула двері.
- А ти як? – очі у хлопця виглядали втомленими.
- Та нормально. Як там …
- Марет? – закінчив замість дівчини Ронан. – Заспокоїлась. Алісині провокації завжди на неї так діють. А сама Ліса вже сни бачить, в яких ти у неї в руках. Точніше твоя доля.
Ронан підійшов до вікна і відчинив його. Кімнату переповнив холодний вітерець.
- Тобі подобається вид із вікна? – поцікавився той.
- Не знаю. Якось не було часу дивитися, - зізналася дівчина, вона продовжувала стовбичити біля дверей. – Дозволь все ж запитати… - невпевнено почала Оксана, - хто такі…
- Ірма і Яким? Марет просила мовчати. Для неї це тяжка тема. Але час залічить її рани. Пройдуть роки, і все мине. Вірю, що час – наш друг.
- Ми не знаємо, що таке час, але в будь-якому випадку він не те, що ми про нього думаємо. Він не залічить. Він не медіум, не лікар, не відьма, що зцілює травами і зіллями. Вона просто забуде. Людська пам'ять допоможе усім, хто потребуватиме її допомоги, - мовчанка.
– Обоє були їй дуже дорогі? Хто вони такі? Ти не розповідав мені про них. Я часто почала зустрічати ім’я Яким. Розкажи. Я рано чи пізно дізнаюсь.
Ронан думав, не зводячи очей з пташок за вікном.
- Це таємниця. З часом… - стояв на своєму хлопець, та його перебили.
- Та що ти заладив з свої часом? Так ти мені не скажеш, хто вони такі? – Оксана розчаровано видихнула.
- Це вирішувати не мені.
- А все, що казала Аліса – правда?
- Я не схожий на батька.
- Та я не про те.
- Якщо ти про друзів, то так.
- А як там твоя мати? – далі розпитувала Ксеня, переводячи різко теми.
- Стан-стабільний.
- А у тебе ще досі є шрами на спині, чи не залишилось? – згадала розповідь Ронана дівчина.
Хлопець зняв свою спортивну кофту і, піднявши теніску, повернувся до Оксани спиною. Три шрами розмістилися горизонтально, один вертикально, ніби це був задуманий
китайський чи японський ієрогліф.
- Це жахливо, - зізналася Ксеня.
- А вона пізніше сказала, що шрами прикрашають чоловіка, - Ронан гірко усміхнувся. - Тато упевнений, що я впав із скейтборда і усю провину звалив на Лісу. Відтоді мені заборонено кататися  на роликах, на ковзанах, на велосипеді, на скейтові. Або пішки, або автомобілем. Метро або тролейбус. Автобус або таксі. –Він одягнувся, і повернувся обличчям до дівчини.
- Уф-ф. Можна цілу книжку написати про вашу родину. У жанрі бойовик або жахи. Або сімейний кримінал.
- Ну-ну, і хто це каже? Та що із дому втікає, вештається чужими містами і будинками, вкрадається до багатіїв, лазить по горах, попадає в полон? Так, Оксано, я, як і Аліса, добре знаю тебе. Можливо навіть ліпше за твоїх най-най друзів. Треба знати, кому допомагаєш.
Оксані не дуже сподобалась обізнаність Ронана у її біографії, а що справді лякало, е те, що і Аліса багато чого знає. Так вона матиме можливість маніпулювати Оксеною.
- Над чим задумалась, Нонно-Оксано? – хлопець хитро примружився.
В середині Ксені ніби все обірвалося.
« Як він дізнався? Хто йому сказав? Моє повне ім’я – таємниця, яку відають лише я і батьки. Навіть Паша цього не знає. Не знає, що мене звати Нонною-Оксаною. Адже я для всіх-всіх Ксеня Анатолівна Полім… - завирувало торнадо у голівці дівчини. – Як йому стало відомо?»
Оксана судомно ковтнула. Давненько у неї не було такого шокового стану.
Ронан помітив зміни на Ксениному обличчі, так як вона вся поблідла, очі почорніли і набули переляканого вигляду.
- Ей! Що стобою?
- Нічого.
- Питай.
- Що? – збентежилась Оксана. – Нічого я не питатиму.
- Тебе ж зараз замордують ці думки. Питай...
- Звідки ти знаєш ім’я? – Ксеня прикусила від хвилювання губу.
Тоді було восьме березня. Щоб не засмучувати батька, я поїхав до Аліси, привітати її як належно зі святом. У будинку її не знайшов. Зайшов в кабінет, а там ціла папка на дивані. Товста-товста. А в ній і про тебе, і про твоїх друзів, і родичів, і одногрупників, чим відзначалася в школі, де була, з ким які відносини… Коротше кажучи, усе. Я тоді не знав про вбивство. Навіть не міг уявити, що за такий короткий термін Ліса могла скільки нарити. Марет знає про тебе лиш чверть того, що там було, і то з моїх розповідей. Я в деталях ознайомився із справою, і так вийшов на твій слід у київському метро. Бо я знав тоді кожен крок Аліси. А вона про це навіть досі не догадується. Відтоді її справи пішли на смітник. Тому сестричка і п’яна явилась сьогодні у нас на порозі.
- Депресія?
Ронан примружився, а потім кивнув.
- В якій вона кімнаті? – раптово поцікавилася Ксеня.
- Хто? Ліска? Навіщо тобі знати? – хлопець сів за стіл, склав долоні дашком і притиснув їх до підборіддя.
- Та… Щоб знати, яку кімнату оминати. Невже ти думаєш, що я добровільно посунусь до тієї відьми, схоплю подушку й почну душити твою сестру?
Ронан скинув брови, на мить задумався, а тоді відповів:
- Так, оминай третій поверх.
- Цілий третій поверх?
- Ну. А може вона сновигатиме по коридорі чи по сходах.
- А якщо мені потрібно буде до бібліотеки чи до Марет?
- Ліпше сама не ходи до бібліотеки, а Марет щото до себе поклич, через Антонівну чи Еліну.
Оксана усміхнулася і в знак згоди розвела руки.
Ронан вийшов, і дівчина знову залишилась сама з своїми думками.
Потрібен план.