У двері постукали.
- Оксен, то я і Ронан! – голос Марете.
- Заходьте.
Спершу зайшла Марет, а потім її брат.
- Ми їдемо на два дні у столицю. Тобто, приїдемо у суботу, - Марет підійшла до ліжка, де сиділа Ксеня і сіла поруч.
- Я їй уже говорив це, - Ронан сів за стіл і уважно розглядав канцелярські предмети на ньому.
- Пообіцяй нам, що не вткнеш дурницю, - Марет уважно глянула в очі Оксані.
- Аліса ще тут? – Ксеня сиділа по-турецьки і крутила у руках свій шарф.
- Ні, її ми спровадили. Але, Ксеню, пообіцяй мені, що не втечеш. Що не шукатимеш Лісу і її будинок.
- Як я зможу знайти вашу Лісу і її будинок, якщо навіть уявлення не маю, де він розташовується?
- Пообіцяй мені, - стояла на своєму Марет.
- Обіцяю, - видавила Оксана, але схрестила пальці на руках.
- Ми їдемо у сімейній справі. Нашій Мілені Трохимівні потрібне обстеження. У неї погіршав стан здоров’я.
- Я розумію. Це ж як не як питання життя і здоров’я вашої матері. О котрій ви відправляєтесь в дорогу?
- Пізнього ранку. Близько одинадцятої. Тебе щось хвилює? – Марете уважно дивилася на подругу.
- Е-е, а якщо … Ні, нічого. Забудьте! – і дівчина видавила з себе посмішку.
Настала ніякова мовчанка. Оксана й далі мордувала шарфик. Марет опустила очі і про щось думала. Ронан крутив у руках циркуль.
- Яким та його подруга-однокласниця Ірма були тими людьми, що з ними не занудьгуєш, - Марет гірко усміхнулася і глянула на Ронана, який витріщився здивованими очима на сестру. – Ірма Сологуб була така кумедна. Завжди шарілася і часто кліпала повіками. У школі мене посадили з нею за одну парту. У неї були білі кучерики волосся. Такі білі, як сніг. Ми спершу ворогували, ніколи не ділили між собою книжки і не могли працювати у парі на конкурсах. Але через місяць я зрозуміла її єство, чи як там кажуть. Ми почали дружити і стали не розлий вода. Потім на її день народження я потоваришувала із Якимом. Знаєш, мені було завжди смішно з його прізвища. Верьовкін. Ми троє – Яким, Ірма і я – стали однією командою. Започаткували літературний гурток, допомагали у будинку самотніх старих людей, розбивали вікна камінцями в покинутих будинках, лазили по стінах і навіть розбили автомобіль тітки Ірми. Після того випадку Ірма переїхала в Івано-Франківськ, а … Яким залишися, і ми шукали пригод на свої голови уже двоє. Ронан завжди нас прикривав, і за це я й досі йому вдячна, бо батьки прибили б мене. Я і Яким стали, можливо, більш ніж друзями… як той випадок перекреслив все. Сологуб приїхала до нас в гості. Верьовкін зустрічав її з автостанції. Вона і Яким йшли по тротуарі, вони помахали мені руками і були уже так близько… як раптом вилетіла машина нізвідки і збила на моїх очах двох моїх друзів. Я сперш не могла усе сприймати всерйоз, поки не побачила, хто водій того клятого автомобіля. Це виявилась моя сестра Ліса. Коли я підбігла до їхніх закривавлених тіл, то у Ірми вже не билося серце, а Яким лежав і ворушив губами. Коли я нагнулася до його губ щоб почути його слова, то він сказав … що я йому подобаюсь, і що він щасливий через те, що перед смертю бачить не білу стелю лікарні чи будинку для стариків, а небо і пташок у польоті. Останнє, що я пам’ятаю, це як Яким закрив очі і його груди уже не піднімались і не опускались у процесі дихання. Він пішов. Оксано, я розповідаю тобі усе це для того, щоб ти збагнула: ліпше не зв’язуватись із Лісою. Вона непередбачувана, психічнохвора. Аліса завжди виходить з води сухою.
Оксана була шокована. Невже Марет сама розповіла цю болючу для неї історію, аби тільки застерегти дівчину від дурниць?
- Марете, я розумію до чого ти все ведеш, - Ксеня спробувала говорити спокійним тоном.
- Не розумієш! – втрутився Ронан, що весь той час лиш слухав.
- Звідки тобі знати, що я розумію, а що ні?
- Оксано, у тебе на лобі написано, що ти щось затіваєш у нас за спиною. Я подумав, якщо ти мене не чуєш, можливо Марет послухаєшся, але ти глуха. Ми розуміємо твою ситуацію, але і ти нас зрозумій. Ми хочемо тобі допомогти, але не треба поспішати. Треба усе зважити, продумати, і лиш тоді діяти.
- Годі мені прочищати мізки! Зараз ви давите на мене гірше за моїх батьків. – Оксана закрила обличчя долонями.
  Марет зітхнула, підвелася і вийшла з кімнати, не мовивши й слова.
- Що ти робиш? – Ронан з роздратуванням глянув на Оксену.
- А що я роблю? – дівчина кинула роздратований погляд.
- Вона тобі розповіла історію, яку знали лише декілька душ. А ти її відштовхнула. Ти ж знала як їй боляче!
- А ти знаєш, як мені боляче?
- Що в тебе може боліти? У тебе є друзі! Усі вони живі. Коли ти постарієш, тобі буде що і кого згадати із давнього дитинства і юності. А що Марет буде згадувати? Як на її очах убили людей? Близьких людей. Як її однокровна сестра мало не вбила матір? Як вона кожні два дні їздить у лікарню і сидить там годинами?
- А звідки я можу бути впевнена, що у моєму житті буде щось інакше? Моїм близьких загрожує небезпека!
- Навіщо ти взагалі втрутилася в ту ситуацію? Невже ти така добросовісна? Хто тобі той Святослав окрім як сусід? Чи ти просто вирішила що це все якась гра, але й оком не встигла мигнути, як застрягла в болоті, і воно тебе почало поглинати? Ти сама обрала цю дорогу. Якби ти не лізла куди не просять, то все було б інакше. Аліса нікого б не переслідувала, Артем і далі був у Харкові, а не у підвалі! 
- Звісно! Як скажеш! Якщо я так у всьому винна, то хай твоя сестриця по швидше уже мене пристрелить, щоб точно свідків не було! Так і їй легше буде, і мене вже совість не гризтиме! І тоді ви точно на мене уже не давитимете. Ні ти, ні Марет, ні хто інший!
  Оксана встала і вийшла з кімнати, голосно гримнувши дверима. У кишені джинсів ще й досі лежала візитна карточка Адреські. Дівчина сіла біля дверей і чекала поки вийде Ронан.
«Хіба вони не бачать, що у мене не вистачає сил і терпцю це все вислуховувати? Невже не бачать як мені страшно? Невже не бачать цих синців під очима, бо мене переслідують нічні кошмари? Невже не розуміють, що я не можу їсти, поки Аліса буде дихати у спину мені і моїй близьким?»
  Із кімнати вийшов Ронан. Він кинув розчарований погляд на дівчину і пішов до сходів на третій поверх.