Дві лапки спереду, дві ззаду, хвостик, носик, вушка і сім кусочків, - ого, оце так пощастило, мало того що красунька, подумала, я, так ще й цілих сім кусочків відхопила. Кусочки то жевріли різними кольорами, то миготіли, то загравали один з одним, - так вони: любили, вірили, прощали, давали, раділи, приймали і долали. - І це все я, - горда усмішка заполонила мордочку. Перед носиком залітав хвостик і я з радості як хап його лапками. Світ став з ніг на голову, потім ще раз, але хвостик я не відпустила, а щиро, від душі обдарувала його кусями, доки велика лапа не підняла мене. Великан був небритий та такий смердючий, аж в голові закрутилось, а очі його плакали. - Он дірочка у ньому, - замітила я, - там нема кусочка, може тому він і нещасний. Вмить один з моїх кусочків закупорив цю дірочку. А велет усміхнувся, погладив мене двічі поставив на асфальт і пішов.
- А я? - дивилась йому в слід, - Нічого, я ще є, я маю шість кусочків. - І не пройшла я й п'яти кроків, як ще один мене підняв і він - отримав два кусочки, а потім третій велетень отримав три. - Чи все ще я - не знаю, і ніби лапки, вушка, носик й хвіст - усе на місці, але кусочків уже не сім.
- Це мій останній, не дам нікому, - придумала собі. Тепер ходила уночі, обходила усіх і виглядала, а може є хоч хтось один кому потрібна буду я, а не мої кусочки. Йшов день за днем, а ніч за ніччю, але нікого так і не знайшла.
Голодна, втомлена і спрагла сховатись спробувала у сміття, але там велет, красивий добрий, підняв мене як вперше над землею. - Ухти, це ж тут життя я почала. - було останнє що подумало котя.