XXI

Дерс розплющив очі, озирнувся. Було темно. Ніби сон. Враз, з боку хтось обізвав його ім’я. Дерс не зрозумів хто це, але до носа вдався запах: чіткий та знайомий. Дерс упізнав, Арі - сестру Дейбіуса.

— Дерсе? — здивованим голосом скричала вона, підскакуючи. — Що ти тут робиш? Твоя лапа… — Дерс огледів лапу і був здивований що попри те, що та була в крові він не відчував болі, але добре відчував ту в голові.

Він оглянувся довкола. Втягнув у груди повно повітря, свіжого й смачного. Видихнув і перевів погляд на землю, де побачив гілку.

Тим часом Арі допомогла йому піднятися. Дерс ступив на усі лапи. Арі вип'явши очі не могла зрозуміти, як це, адже поза всяким сумнівом було зрозуміло, що рана серйозна, проте Дерс не звертав уваги.

— Дерсе, поясни! Що ти тут робиш? Чому твоя лапа у крові? — по голосу яким Арі говорила, було зрозуміло, вона переполохана і розгублена.

— Нічого. Арі проведи мене до Дейбіуса. — сказав стримано Дерс.

Арі мовчки повела Дерса до брата. По дорозі вони зустріли ще одну сестру Дейбіуса - Ніслу, яка була здивована скільки не появі Дерса, а рані на лапі й тому, як з таким пораненням він ходить. Арі швидко пояснила що Дерс здається їй дивним і затим краще мовчати й хай Дейбіус з ним розбирається. Дерс всю дорогу мовчав.

Арі та Нісла іноді дивилися на нього, проте більше не зі співчуттям, а з підозрами.

Вони прийшли до глибокого яру, який починався на вершині пагорба і закінчувався майже біля озера. У цьому яру були усі нори Дейбіуса. Всього їх було вісімнадцять. У цих норах жили: сестри та брати Дейбіуса, сам він зі своїми яснодарками - Гірдією і Делаєю, його батьки та двоє друзів - Емус і Улорп.

Лисиці спустилися до нори, яка була вирита у верхній частині яру, до нори Дейбіуса і його лисиць, усі інші нори були вириті нижче. Найвища нора, це нора Дейбіуса, нижча його батьків, ще нижча його сестер і братів, а найнижча його друзів.

Через декілька хвилин з моменту, як Арі й Нісла улізли до Дейбіусової нори, виткнувся і сам Дейбіус. Вгледівши друга він не приховуючи усмішки пішов у його бік.

Дейбіус був молодший за Дерса на один рік, тому виглядав відповідно. У деяких моментах краще за Дерса. Він був хорошим другом через свій характер; виглядав красивим молодим лисом який ще тільки починає розуміти життя. Через свою морду, яка за формою схожа на вовчу, через свій великий ніс і пухнасті щоки та високі вуха. Погляд його був дитячим, проте загорявся сміливим вогнем коли бачив якусь привабливу лисицю. Був і недолік - його бажання бути схожим на Дерса, якого вважав за взірця.

— Привіт. Вирішив до мене втекти? Попередив хоча б. — весело, як зазвичай почав лис.

— Сьогодні збори. Давай швидше. — Дейбіус похмурнів, але зберігаючи веселість.

— На збори? Вони сьогодні?

— Так. Йдемо. — Дерс розвернувся аби йти.

— Чекай, скажу своїм. — Дерс страдницьки закотив очі.

— Тільки швидко.

Дейбіус заскочив в нору. Пройшло декілька хвилин і він хутко вибіг і у двох, лиси пішли в правий бік до межі території Верга та Келта, а місце зборів було в центрі, де його охоплювали території: Верга, Келта, Солта і Кайоста.

— Знаєш в мене були інші плани на цю ніч. Чому не сказати раніше?

Дерс фиркнув.

— В моїх планах цього теж не було. — кисло сказав він.

Дейбіус зупинився. Він гриз кігтя на лапі, це було його звичкою.

— Не гризи!

— Не лизь… — відповів той нарешті відгризши ласий шматочок. Дерс зморщився.

— Чого ти. Кислий, мов ягода?

— Це так.

Дейбіус зітхнув.

— Старієш, друже старієш.

Дерс дружньо підбив того в бік.

Пройшовши по берегу озера, вони повернули на галявину і пройшовши ще трішки в бік, зайшли прямо в ліс на початку якого стояло декілька брил, котрі ділили територію Верга і Келта й слугували пам’ятним знаком. Тепер Дерсу і Дейбіусу залишалося лише йти прямо по межі від брил.

— Як Хейла? – запитав Дерс після мовчанки.

Дейбіус показав задоволені зуби

— Чудово. Хвостом махає, молодого лиса спокушає. З нею усе чудово, кажу, як є.

— Так – так... — тут Дерс вирішив запитати на пряму. Він довго вичікував цей момент. — Дейбіусе я можу сподіватися на твою допомогу уразі чого?

Дейбіус нахмурився.

— Стій – стій... до чого така серйозність? Що таке?

— Скажи, можу чи ні? — наполягав на своєму.

— Можеш звісно ж.

— Чудово. Дякую, друже.

Іти їм лишалося не довго, різноманітні запахи лисів вже прокрадалися до носа, а прохолодне нічне повітря щипало за вуха й лапи. Дерс не міг згадати слова котрі були у сні. Якісь окремі уривки, але всього тексту поки ні. Навіть так, було дивно. Вперше хтось у сні до нього говорив так, як цього разу.

XXII

Дерса й Дейбіуса окликнули ззаду. Озирнувшись друзі побачили лисів, котрі прямували у їхній бік. Дерс стримано тих оглядав та все ж в погляді читалася настороженість.

Один було видно вже в роках, а тому біг повільніше. Другий не те що біг, а лиш швидко йшов. Чорна велика фігура очі котрої не відходили від Дерса.

— Хто це з Лайкеном? — запитував Дейбіус.

— Не знаю.

— О! Хлопці. Якщо так припало, і якісь вищі сили дозволили нам зустрітись пройдімося разом.

— Ми не проти. — відповідав Дерс, щоправда, в душі не хотів йти з ними.

Бачачи тепер грізну фігуру лиса який був з Лайкеном, Дерс дратувався та був обережним одночасно. «Можливо його воїн, і просто супроводжує.» — заспокоював себе.

— Дерсе, як справи? Ще не набридли Лекса, Делка і Мірлі… о ти ба? Запам’ятав. Ха! Думав не згадаю усіх. Хех, ще пам'ять працює як треба. Це колись, знаєш, десь такий молодий, як ти був, оце тоді спробуй згадай щось. Зараз усе пам’ятаю навіть те, що ти зустрічаєшся з Лайлою. Я так чув. В очі її не бачив. Не дійшла… — Лайкен засміявся і цим сміхом заразився Дейбіус. Дерс і лис зберігали мовчання час від часу зиркаючи один на одного. — Як вона тобі? Казали така красуня облизатися.

— Так, я задоволений.

— Між вами вже було? — не припиняв Лайкен.

— Так. — стримано відповідав Дерс.

Боковим зором він бачив на собі погляд лиса Лайкена, і цей погляд змушував починати гарчати.

— Дейбіусе, я чув ти збираєш всякі давні історії. Це правда?

— Так.

— Знаєш про Харідейза?

— Що саме? Про нього знаю багато. Менше говорять і знають Деверлора чим Харідейза.

— Раз ти знаєш, то скажи Акейр справді може бути чи це вигадка?

— Ну, це легенди. Двобій Харідейза і трьох звірин, які послав Фісей – Пі, це ж не правда, і битва з Кіларом на Фіра – суні, теж вигадка, я думаю.

Дейбіус продовжував, але Дерс стежив за лисом Лайкена, і коли той повернувся і, на його погляд, відповів глузливо (як здалося Дерсу) посміхнувшись, Дерс не стерпів.

Він повернувся до того морда до морди. Лиси спинились.

— Чого витріщився? — гаркнув Дерс задираючи підборіддя.

Лис спокійно смикнув хвостом змірявши того з лап до вух.

— Такого обрала Лайла? Цікаво.

Дерс підступив на крок.

— Знай з ким говориш, лисе. Знай своє місце! — прогарчав.

Той усміхнувся, ще ширше. Лайкен підійшов до них. Він виглядав стурбованим.

— Дерсе, тихіше. Я зрозумів, що ви не знайомі.

— З ним?

Лайкен кивнув.

— Дерсе це, Салп.

Дерс завмер миттєво вирячивши очі.

— Салп?

— Так. Той самий, який вбив двох вовків і рися. Салпе це Дерс. Ти, мабуть, чув про нього.

Дерс відійшов дивлячись розгублено та налякано. Салп забрав усмішку зі своєї морди.

— Я чув достатньо. — він підступив до Дерса. — Поговоримо пізніше. Щодо Лайли, тобі сподобалась робота невидимих і Омейзона?

Дерс лишився стояти, а ці двоє пішли вперед. Він оглядав якийсь час намагаючись приборкати страх, котрий наростав, а з нею і лють. Незрозуміло, що переважало в ньому у цю мить.

— Це Салп? Здоровило, ще те. Що це він казав про Лайлу? — шепотом запитував Дейбіус. — Хоче собі. Ха! Нічого на чужих лисиць зазіхати.

Ось, що думав Дерс:

«Прокляття! Це він. Салп. Дейбіус каже вірно. Здоровило ще те, але... як ти смієш? Як ти смієш, мерзотнику. Як смієш так казати. Я не буду піддаватися на цю маячню!».

Нарешті попереду, серед дерев показалася гігантська суцільна брила, обриси якої, вималював серед загальної темряви місяць. Біля неї вже сиділа половина тих хто мав бути. Дерс помітив високого худорлявого лиса, з довгим носом – це був Кайост. Біля нього сидів ще один, широкий очі якого загрозливо виблискували у темряві – це був Інаск, якого він впізнав по роздертому лівому вусі й глибокому шрамові на плечі. Трохи поодаль сиділи, ще три лиси: Пайкол, Молтс і Ленг - території яких, були крайніми та найвіддаленішими від цього місця. Дерс придивився, і помітив біля самої брили, масивного і пухнастого лиса, який по розмірах нагадував Салпа, але був старшим що виражалося по його сірому хутру над очима і на шиї. Цим лисом був Талкенс - територія якого по розмірах була другою після Дерса. Біля Талкенса сидів Хапс, теж старший за Дерса лис. Біля них туди сюди ходив Келт помітивши якого, Дерс загарчав. Разом з Дейбіусом вони підійшли до Солена і Нароска.

— Дерсе, Дейбіусе, привіт.

— Ви з ними от прийшли? — запитав Солен махнувши головою на Лайкена і Салпа.

— З ними.

— А де тоді Халет? — запитав Нароск особливою рисою зовнішності якого, була велика нижня щелепа, маленькі круглі очі та трикутні котячі вуха.

— Я не знаю. Не запитував. — відповів Дерс і уважно поглянув на Келта.

«Мерзотник! Налаштовуєш усіх проти мене!» — думав він. До того підійшов Салп і сів. Келт щось розпитував його, але паща Салпа не рухалась. Несподівано їх погляди перетнулися. Салп усміхнувся, Дерс продовжував дивитись серйозно.

— Піду запитаю Лайкена. — викликався Солен і відійшов.

— Що з лапою? — запитав Нароск.

Дерс сам глянув на лапу, а потім відповів:

— Нічого. Усе гаразд.

Нароск і Дейбіус підозріло його оглянули.

— Дерсе? — перший запитав Дейбіус.

Дерс хотів сказати причину свого хвилювання, але тут підійшов Солен.

— Що там, Солене? — запитав Дейбіус. — Він не прийшов, тому що мишу не пережував. Задихнувся і помер.

— Майже, але ні. Він підвернув лапу.

— Хто б сумнівався? — підтримав Нароск.

— Лайкен каже, що коли полював, то помітив ворону на дні яру. Хотів спіймати, стрибнув. Думав, що накриє з верху. В результаті так приземлився, що лапу підвернув і здобич не спіймав.

— Так, до речі ви помітили, що Верга теж не має. — сказав після паузи Солен. Всі після цих слів озирнулись шукаючи ще відсутніх.

Усі інші були.

— То що, Дерсе. — сказав Дейбіус. — В чому справа?

— Ви про що? — запитав Солен.

Дейбіус і Нароск промовчали дивлячись на Дерса і чекаючи його пояснень. Дерс помовчавши ще деякий час, став говорити.

— Келт знову береться за старе. Хоче напасти. Налаштовує інших проти мене. В одну мить вони ввірвуться на мою територію, вб’ють мене, а землю розділять якщо звісно ж не зроблять цього раніше.

— Ти про що? — запитав Солен.

Дерс знову глянув на інший бік галявини, де сидів Салп.

— Салп з ним за одне.

Коли він закінчив і глянув на друзів у тих не було здивування. Всі чудово розуміли, що конфлікту з Келтом не уникнути.

— Від Келта іншого й годі чекати. — сказав Дейбіус. — але щоб заграбастати твою територію, потрібно для початку пройти крізь наші. І хто сказав, що вони крізь них пройдуть?

— Що ти, як лисиця мовчиш і мовчиш, а потім в сльози. Скажи, як є. Ми ж не ідіоти. — підтримав Солен. — Як колись. Об'єднаємося і… — Солен обірвав себе.

До них прямував Солт. Усі окрім Дерса насторожилися.

— Що це ви одразу кігті й зуби. Ні, щоб привітати.

— Від тебе чекай казна-чого. — відмовив Солен.

— Не бійтеся лисички, я хочу переговорити ось з ним.

Дерс встав і підійшов до нього. Солт сказав відійти. Дерс, як ніколи чекав усього завгодно навіть від союзників. Він чекав зради чи несподіваного нападу від усіх присутніх, але від Келта особливо. Келт, Інаск, Талкенс, Хапс, Малтс та інші в цей час пильно спостерігали за їх розмовою. Спостерігав за нею і сам Салп.

Солт зупинився і сів навпроти Дерса.

— Ти знаєш, що Келт збирає свою ватагу знову?

— Знаю. Ніяк цей гукє не заспокоїться. — Дерс скоса поглянув на Келта в оточенні інших, котрі сиділи біля каменя. Обернувся до Солта. — Я можу на тебе розраховувати?

Солт усміхнувся.

— Якби не міг, я б сидів зараз он з ними, а не тут. Але Дерсе, я хочу жити розумієш. Нехай ми виграли тоді, але тепер може не повести якщо приєднаються інші в тім числі Салп.

Дерс усміхнувся.

— Усе під контролем.

— Як тоді коли тебе Келт ледь не придушив?

Обоє засміялися.

— Ще одне. Якщо це почнеться, хай Лая з Хані будуть у твоєму лігві.

Дерс насупив очі й смикнув хвостом.

— Вони вагітні і якщо он ті... — Солт махнув хвостом в бік Келта. — Підуть на тебе, то підуть, як тоді напряму через мене і Верга. Я боюсь за них, а у твоєму лігві їм буде безпечніше.

— Гаразд, друже я не проти.

Солт кивнув. Він встав і відійшов від Дерса. Дерс теж піднявся і відійшов до своїх. Ті не встигли розпитати про що була розмова, тому що старий з довгим вже буро-сірим хутром лис, пройшов крізь інших, швидко й енергійно заліз на верхівку каменя і видав крик підзиваючи усіх до уваги та розпочинаючи зібрання.