XXIII

Від Дерса відносить глибше у ліс. Не тільки залучається простір, але й час. Дерс тільки-но вирішує переходити гори.

Народження Нелла та Лайдера сталося весною, в затишній, виритій особисто ватажком – норі, неподалік від лігва.

Молода вовчиця Налоя дуже хвилювалася майбутнім родам, адже для неї вони були першими. Емайдесу, ватажку зграї передали що вона просила його прийти. Емайдес: високий, білошерстий мов лев, з добрими блакитними очима вовк, відмовив: «Моя ваталея народить. Всі народжують і вона народить!» — сказав він. Коли Налої передали ці слова вона образилася на недовгий час, але потім таки зібралась і заспокоїлась. Вона чудово зрозуміла, що такими проханнями підставляє свого єдинолапа. Розуміла, що повинна не принижувати його авторитет перед зграєю і показувати якусь слабину, але навпаки, підвищувати й зміцняти. Однак, залишившись самою страх повернувся.

Словами не передати, як сильно Налоя боялася. Бігала з місця на місце, плакала, благала усе та всіх сотню раз, допомогти їй не вмерти. Скільки всього вона чула до цього. Скільки жахливих історій про смерті під час родів що тепер жаліла про ту ніч.

Вона відчувала, що вже близько. Поступово хвилювання та страх розвіялись і було байдуже що станеться головне, аби скоріше.

Налоя успішно народила двох цуценят. Точніше, вижило тільки двоє. Усього народилося шестеро, проте інші четверо вмерли одразу.

Молода мама ненавиділа себе, що раділа їх смерті; раділа, що не померла сама. З яким болем, слізьми, важкістю вона з’їдала їхні тушки, аби не привабити запахом інших хижаків. Вона просто не вірила в те, що робила, не вірила, що усе позаду і що вона жива. Щось точно підказувало їй що вона має померти, проте сталося інше. Вона живе і тепер не сама.

Двох первенців було названо - Лайдером і Неллом. Перегризши пуповину й обережно притиснувши малюків до живота, вовчиця стала так само обережно їх облизувати. Попри гіркий присмак слизі, Налоя розуміла (ця думка викликала в неї лиш здивування), що слиз і малята тільки що з’явилися з неї.

Відчуття страху, потім гордості, відповідальності, обережності, змішалися в одне на гарненькій кудлатій, сірій мордочці молодої матері. Вона завмерла, а очі зі страху розширилися коли за пипку вхопилися беззубі, гладенькі ротики. Налоя напружилася, хоча сил залишилося не багато щоб підігнати достатньо молока. Вона так зосередилася на молоці, що не помітила, як стала вставати, а малята відірвавшись від «молочної кухні» хотіли запищати, проте ще не вміли. Як тільки Налоя помітила помилку, зі страху опустилася ледь не придавивши животом Лайдера. Вовчиця так розхвилювалася і злякалася, що замахала головою і вже була ладна покликати когось на допомогу, як тут обоє малят знову знайшли кожен свою пипку і продовжили смоктати. Налоя доки переводила дихання, знову підпустила молоко, що остаточно відняло в неї сили. Прилягла, але зовсім не подумала, що малюкам буде холодно і ті, можуть замерзнути. Лягла, як лягала завжди - розкинувши лапи в усі сторони. Навіть Емайдес відмічав, що це дивно, тому що більшість скручуються, а вона ніби хоче таким чином зайняти більше місця. Згадавши про це, Налоя миттю прокинулася і скрутилася, притиснувши що передні, що задні лапи разом з хвостом і малюками до живота.

Лише коли вони припинили смоктати та вляглися біля передньої лапи один на одному, вона змогла хоч трішки розслабитися. Очі від втоми закрилися самі собою. Проте хвилювання нікуди не зникло. Страх, що вона може зробити щось не так залишався.

Спокійного сну так і не трапилося. Усі відчуття були в напрузі й реагували на кожен шурхіт.

Зранку вовченята снідали, а Налоя вже довгий час відчувала запах козулі. У неї вся паща наповнилася слиною. Вона втомилася, хотіла їсти, а ще хотіла поділитися з Емайдесом враженнями від родів і ночі; від їхніх малят, і почути від нього декілька приємних слів, хоча б трішечки ласки до себе. Емайдес, запах якого вона чула і який особисто приніс козулю, не зайшов, і нічого не сказав. Можливо, він не захотів заходити, вирішивши не втручатися, можливо думав що Налоя відпочиває й вирішив не турбувати, а можливо просто злякався. Так чи інакше Налою, це образило. Вона не вилазила цілий день і лише ввечері вийшла й з жадобою накинулася на козулю. За декілька хвилин обгризла всю, і повернулася.

Налоя помилялася коли думала що Емайдесу байдуже на неї. Це було зовсім не так і підтвердженням цьому був сам Емайдес. Ватажок не міг позбутися бентежних думок, аж до першої зустрічі з ваталеєю. Він ходив туди - сюди весь час, думаючи про неї та своїх дітей. Залишаючись на одинці зі своїм радником, на ім’я Гелдор, Емайдес неодноразово згадував її.

— Не ходи сюди – туди. Вже в очах мутиться!

— Я хвилююся, як там Налоя...

— Налоя – Налоя! — гарчав Гелдор. — Подумав би про розширення території краще!

— З цим проблеми?

— Ха! Проблеми... звісно ж проблеми Емайдесе. Якщо не заберемо ми, заберуть інші.

— Гадаю з цим потрібно зачекати.

— Чого ще чекати!?

— Виростуть вовченята тоді можна розширятись.

Гелдор засміявся і форкнув.

— Тоді й розширяти не буде що.

Гелдору, як найближчому раднику й другу дозволялося розмовляти з ватажком у подібному тоні й без поклонів, що для інших було обов’язковим.

***

Йшов час. В Налої стала проявлятися незвична турбота, обережність та підозра до всього і всіх. Минуло вже близько декількох тижнів, і її малята підросли. Тепер вона не зводила з них очей. Прислухалася до кожного звуку, шкрябання, шурхоту і, як тільки чула щось дивне й підозріле - вибігала перевіряти що це. З Емайдесом вона теж не бачилася відколи народила Лайдера й Нелла. Він приносив здобич й вона чула його запах. Згодом вовк став залишатися біля нори на довше. Говорив, запитував, але вона не відповідала. Тепер розуміла чому він не заходить. Річ у тому, що ким би він не був, чи не є, вона буде підозрювати його й інстинктивно ставитися вороже - захищаючи дітей та територію. Ніхто, принаймні зараз не сміє порушувати ці межі й втручатися в замкнений, інтимний простір вовчиці і її малят навіть ватажок.

Їхня перша зустріч відбулася коли пройшло ще трохи часу.

Вечірнє світло лагідно торкнулося очей вовчиці. Навколо, усе було сирим, мокрим і холодним, але водночас свіжим і тим, що вселяло надію на майбутнє тепло. Зелена трава шматками розкидалася по землі. Ще виднілися латки снігу, спів птахів, блакитне небо, квіти, які теж поставали з пороху і якийсь вовк, який сидів перед нею. Емайдес підріс, руде з бурим хутро стало насиченішим. Морда велика, сувора, погляд очей здався холодним і незадоволеним.

Ця нова масивна фігура трохи спантеличила її. Розгублено розглядаючи єдинолапа, Налоя думала чи Емайдес це взагалі. От тільки сам Емайдес, ні трішки не розгубився і підійшовши до вовчиці, торкнувся підборіддям її голови. Налої здалося він зробив це холодно і неприязно.

Вовчиця впала на спину перед ним і піднялася тільки тоді коли він легенько вкусив за шию. Після схилила голову.

Малі, вже не такі яскраві очі, руді вуха, пухнасті жовті щоки, міцна велика щелепа - усе її засмутило та стривожило в ньому.

— Розповідай. Я усе хочу знати.

— У нас двійня. — гордо задерши носа, об’явила вона. — Лайдер і Нелло їх так звати.

Емайдес здивувався її поведінці. Він перепитав чи усе гаразд, звісно ж так, щоб не образити, але вона не відповіла. Помітив її хвилювання, яке та намагалася приховати.

— Налоє, все гаразд? — став втішати здогадавшись в чому справа. — Ти знаєш моє ставлення до зради, тоді чому так хвилюєшся?

Вовк співчутливо глянув на неї та сильніше притис до себе показуючи цим, що розуміє її почуття. Без слів Налоя прийняла його втішання і сильніше зарилася носом в хутро. В знак цінності два рази кусав її вухо і крутив.

— Пробач. — прошепотіла, — Я страшенно втомилася. Знав би, як скучила за тобою і зграєю? За тобою сильніше.

Емайдес ласкаво вкусив її за бік шиї, а відпустивши прилизав те місце.

— Ти молодець. Скажеш їм що сьогодні вночі я прийду. Час з ними познайомитися.

— Дякую. — прошепотіла Налоя радісним голосом. Вони глянули один на одного і вона запитала: — У зграї, як справи?

— Наче гаразд. — роздумуючи відповів Емайдес. — Цього разу буде велике поповнення. Алакі, Сая, Ралка і моя люба ваталея... — при цих словах він носом доторкнувся її лоба, облизав те місце і закінчив: — усі народили. Велике поповнення вовченят для зграї, як свіжий ковток для вовка, що декілька ночей не виходив з нори.

Запало мовчання. Судячи з того, що Найліна стала частіше обертатися до нори, Емайдес зрозумів, що їй потрібно йти.

Тепло в його очах сказало про здогадки Налої, але перед тим, як вона встигла відкрити пащу він перший став говорити:

— Ти молодець, я тобою дуже задоволений. Ще трішки й ми разом будемо лежати на вершині скелі гріючись на сонці. Але зрозумій, це наші малюки й твій обов’язок...

— Я знаю. Я люблю їх, як і тебе, проте...

— Потерпи. — перебив він і знову двічі вкусив за вухо. — Я пишаюся тобою і буду пишатися ними.

Нарешті після довгої розлуки вони були разом, як колись говорячи безперестанку ночами в обіймах один одного.

Налоя до останнього дивилася поки Емайдес не розчинився в далині. Тоді й вона залізла всередину.

Зайшовши в низьку земляну кімнату на неї з обох боків накинулися двоє вовченят. Сіренький Нелло вгриз за лапу, а чорний Лайдер застрибнув на верх матері й вкусив за загривка. Налоя знала про їхні плани, адже малюки лиш робили перші спроби в такій речі, як полювання і робили безліч помилок, що дорослому й зрілому вовку легко побачити. Налоя піддаючись синам, лягла на землю ніби це було для неї повною несподіванкою й стала грайливо відбиватися.

Після зустрічі з Емайдесом вона відчула шалений прилив любові й ніжності до їхніх синів. Такий великий, що по середині їхнього «бою» стала шалено облизувати обох, від чого, ті звісно ж кинулись тікати, морщитися.

— Фу! Мамо! — гарчав Лайдер.

Нелло лапкою протер мордочку і став в бойову стійку. До його гаркоти долучився і Лайдер. В наступну мить брати знову атакували матір, якій «прийшлося не легко».

— Нелло, обійди. — тактично вирішив Лайдер, нетерпляче качаючи тілом в різні боки.

Нелло незацікавлено форкнув:

— Я вже втомився. Не хочу.

— Ха! Боягуз!

Лайдер повернувся до нього.

— Боягуз жалюгідний. — глузував він.

Нелло відвернувся; байдуже форкнув і промовчав. Він пішов до здобичі, надаючи перевагу угамуванню голоду, ніж безглуздо боротися з суперником (власною матір’ю), який все одно сильніший тебе.

— Ти, як смієш ігнорувати майбутнього ватажка! — гавкнув Лайдер і накинувся на брата.

— Тільки не серйозно, малюки. — сердито сказала Налоя. — Побачу потім хоч один шрам, залишу без їжі.

Проте слова Налої розчинилися в гарчанні братів. Ті вже качалися по землі, кусали один одного, ні до чого, і ні до кого не прислухаючись. Налоя лягла в кублі. Вона хотіла відпочити, але очей не закривала, а продовжувала дивитися за братами, аби часом їхня бійка не переросла в справжню. З досвіду вона знала, що ця межа між справжньою і не справжньою дуже слабка, і її не складно порушити. Саме через свою не пильність у Лайдера тепер красувався рубець на носі, а у Нелла на плечі та над оком.

Нелло до останнього тримався на лапах. Лайдер з усіх сил намагався його повалити й ці спроби затягнулися. Нелло навіть починав звикати, стояти напруживши лапи.

— Лайдере, годі! Моє хутро мені дорожче твоїх зубів. — сказав Нелло.

— Лайдере, відпусти його. — приєдналася Налоя.

Лайдер відпустив і роздратованим поглядом змірив брата.

Нелло нічого не сказав.

— Мам, ти з татом говорила? — запитав Лайдер.

— Так. — на пів сонно відповіла вовчиця закривши очі.

— А чому ти нас не покликала? — обурено запитав він.

Налоя зрозуміла, що потрібно пояснити інакше спокою та сну не бачити.

— Сказав, що прийде сьогодні вночі.

— Справді? — щиро зрадів Лайдер.

— Так. Я виведу вас до нього і ви нарешті побачите свого татка. Ватажка зграї й нащадка Хелда?

Нелло зацікавився і повернувся до матері.

— А хто такий Хелд? — перший запитав Лайдер те питання, яке хотів запитати Нелло.

— Хелд, це дуже відомий і хороший легколап. Він став героєм, тому що зруйнував плани Шахола і Налікта, які хотіли захопити усі зграї й об’єднати під своїм одним керівництвом. Ще він вірив в ЄДИНОГО ТВОРЦЯ. Він…

— А хто такий ЄДИНИЙ ТВОРЕЦЬ? — запитав Нелло. — теж якийсь відомий вовк?

— Ні – ні любий, це ем… це сила, яка допомагає нам і спостерігає за нами. Вона може все. Так говорив Хелд.

— Він говорить? — з підозрою запитав Нелло.

— Напевно. Саме Хелд, батько вашого тата, вперше говорив з Ним. Так він розказував. А правда це чи ні ми не знаємо.

— Ого! — здивувався Лайдер, — а наш тато говорив?

— Ні любий.

— Де можна Його зустріти? — запитав Нелло.

— Ніде. Його ще ніхто не бачив, але це не так важливо.

— Чому це не важливо? — цікавився Нелло.

— Тому, що Його не має. Це лиш вигадка для маленьких вовченят, як ви.

Нелло задумавсь.

— Круто. — сказав Лайдер.

Нелло нічого не відповів і на відміну від Лайдера в думках вирішив:

«Не буває такого. Ніхто не бачив лише той вовк Хе... Херд говорив з Ним. Можливо він Його вигадав. Так і є».

— Гаразд. У вас буде час обговорити це з вашим татом, а зараз краще відпочити. — сказала Налоя і закривши очі поклала голову на лапу, тим самим даючи зрозуміти що розмова закінчена.

***

«ЄДИНИЙ ТВОРЕЦЬ?.» — продовжив роздуми Нелло. — «Лише цей Херд вірив в нього... Брехня... Точно брехня.»

— Ну, ти повірив? — запитав Лайдер підступно усміхаючись.

Нелло зібравшись з думками відповів:

— Ні.

— Не повірив? — перебив Лайдер. — Чому? Уяви, що Він тут! Прямо зараз спостерігає. Все, я Хейд. — вигукнуло вовченя й стала в бойову стійку.

— Це вигадка. — зазначив Нелло. — Вигадки для малят, як ми…

— А я, вірю. — знову перебив Лайдер. — Якщо є хтось такий могутній і сильний я точно буду за нього. Тим більше вірив цей Хейд. Я, це він.

Гордо зазначив Лайдер.

Нелло скептично глянув на брата, усміхнувся і сказав:

— Як хочеш. Я не вірю, але можливо ще повірю. Потім.

Налоя, яка слухала їхню розмову мимоволі сама задумалася, але сон вступив в дію і бажання відпочити перетворилося в наказ. Позіхнувши, вона прикрила ніс лапою і скоро заснула.

Емайдес прийшов, як і обіцяв. Його запах Налоя почула звіддаля і приготувала синів до цього важливого моменту. Лайдер ніяк не міг заспокоїтися і виявляв величезну імпульсивність і хвилювання, цій зустрічі. Нелло навпаки зі спокійною мордою чекав доки Налоя скаже виходити, аби піти за нею.

Зітхнувши, Налоя обернулася до синів і сказавши: «ходімо» вийшла першою. І ось, перед зором маленьких вовченят постав масивний - сильний вовк.

— Вау! — не стримав захвату Лайдер. — Ти наший тато? Ватажок згра…

Нелло штовхнув брата в бік, аби припинив. Лайдер притих невдоволено поглянувши на брата, але, так само як і той - схилив голову перед Емайдесом потім лягли на спину. Налоя лиш схилила голову. Слугувало загальне правило, що вовчиці повинні лягати на землю перед ватажком за відсотності вовчинят. Коли вовченята присутні вони схиляють голови.

Емайдес усміхнувся, глянув на Налою. В погляді його була радість і приємне здивування. Він дозволив братам піднятись, сказав:

— Приємно, що ви знаєте манери. Не можливо керувати не дисциплінованою зграєю, тому пам’ятайте що я спочатку ватажок, потім ваш батько. — Емайдес підійшов і облизав кожного з вовченят по лобі. — Ви значно більші чим я думав, Лайдере і Нелло. Станете чудовими вовками.

Емайдес поглянув на Налою теплим і вдячним поглядом. Обернувшись до синів сказав:

— Підніміть голови малюки.

Брати підняли голови. В їх очах чітко виражався невеликий страх.

— Пробачте що налякав. Сподіваюсь, ви голодні, адже я приніс… — вовк відійшов і підсунув до них задню ногу лося. Свіжу, запах якої настільки смачний що в обох потекла слина, а очі звузилися від хижацького азарту. — Їжте мої малобури. Хоча давайте спочатку подякуємо за здобич Творцю.

— Ми вже знаємо про ЄДИНОГО ТВОРЦЯ! — гордо крикнув Лайдер. — Нам мама сказала.

— Так? — щиро здивувався Емайдес і поглянув на Налою до якої в наступну мить підійшов і притиснувся боком. — тоді подякуєте ви.

Налоя обуреними очима глянула на Емайдеса, але нічого не сказала.

— Я перший! Я! — просився Лайдер з усіх сил.

— Гаразд, давай ти. Подякуй за успішне полювання.

— Добре. — Лайдер дещо розгубився спочатку, але врешті - решт почав: — Дякую ЄДИНИЙ ТВОРЕЦЬ, що допоміг татові впіймати цю здобич і що він міг принести її нам, і що ми можемо її з’їсти. — закінчив, і перший вгризся у ногу лося.

— Зачекай сину. Нелло подякуєш? — по доброму попросив Емайдес.

Лайдер слухняно відійшов і з нетерпінням глянув на брата.

— Я... не буду.

— Чому? — здивувався Емайдес.

Лайдер помітив, як у брата затремтіли лапи, а хвіст притисся до живота.

Нелло мовчав втупившись в землю. Він точно хотів щось сказати, але лиш думка ця лякала його ще сильніше.

— Ти не віриш? — серйозно сказав Емайдес.

Нелло махнув головою. Тут він відчув лапу, яка в наступну мить притисла його до м’якої шерсті.

Емайдес сказав серйозно:

— Не вір нікому доки не переконаєшся самий. Усе може виявитися брехнею. Я вірю, тому що одного разу Він допоміг мені. Саме Він, ніхто інший. Я сумнівався йти чи не йти проти іншої зграї й врешті - решт пішов, перед цим попросивши саме в Нього перемоги. Зграя в декілька разів була більша за нашу. Тоді ми перемогли та у своєму серці я дав обітницю, що буду вірити до кінця. Як вірив мій батько. Ти вирішуй сам, синку.

Емайдес посміхнувся. Спочатку Неллові слова батька здалися холодними й жорстокими. Так, ніби він відрікається від нього і навіть злиться. Проте скоро Нелло зрозумів що батько поважає його вибір і саме головне, дає йому вибір, а не примушує вірити в те, в що вірить сам. В той момент Нелло теж посміхнувся.

Лайдер образився тим що похвалили не його, а Нелла, відвернувся і загарчав, але і він відчув сильну лапу, яка притисла його до свого боку. Це був Емайдес.

— Ну все. — втрутилася Налоя. — як хочете, а я буду їсти.

Усі миттю забули про образи, і підбігли до лося.

— Я вирішив, що скоро ви переходите в лігво. – об’явив Емайдес доки брати жували.

— Справді!?... — радісно закричав Лайдер з набитою м’ясом пащею.

— Ви вже не малі. Час ознайомитися і звикати до зграї. До того ж ви мої сини, отже маєте зробити це першими за усіх. Ще декілька днів, і я особисто переведу вас туди.

Обидва брати щиро зраділи. Емайдес підійшовши до Налої притиснув вовчицю до себе. Гордість палала в його очах.

Мимоволі його погляд направився в небо. В думках він подякував тому, кому завдячував усім що зараз має, а саме – ЄДИНОМУ ТВОРЦЮ.