XVI

Ні сонце, ні холод, ні кучугури або життя що вирує навколо не могло позбавити Лайлу гірких думок. Низько опустивши голову вона йшла ніби ось – ось впаде і залишиться лежати доки не загине від холоду чи доки не розірвуть вовки або рисі з ведмедями.

Погляд був пустий ніби все життя висмоктали й лишили те, що ззовні. Зовсім скоро крапля за краплею стали падати сльози, а ще через деякий час, це перетворилося в ридання. Вона зупинилася. Нічого не кажучи просто ридала схиливши голову. Те, що ці сльози були викликані Дерсом не було і сумніву. Холодність, абсолютна байдужість - ось що означали ці слова для Лайли. Саме від цього розуміння її сльози, саме від того, що ніякої теплоти, щирості чи кохання в них не було. Було щось подібне на фразу: «Що ти ще хочеш від мене? Не мішай!».

Ридання ставало дедалі сильнішим. Це було ридання душі та розсуду. У той момент вона чітко розуміла що зробила, і на що себе віддала, а найгіркіше це те, що позбутися цього вона не зможе. Вона любить його.

Нарешті припинивши ридати вона прошепотіла в слух: «Благаю допоможи…». — і витерши сльози пішла далі.

Вже по дорозі Лайла побачила Мірлі яка без поспіху йшла їй на зустріч. Злість в серці стала закипати, зуби стислись аби не видати цю злість завчасно. Куди вона йшла і чому, Лайла не знала, хоча підозрювала що вона, як вчора вирішила завадити їм з Дерсом. Тому в думках стала глузувати з Мірлі. Та запізнилася, а отже вже нічого не заподіє. Пізно.

Красуня зупинилася, з під лоба розглядаючи свою ненависну суперницю. Мірлі, як не дивно, теж зупинилася і з такою ж люттю розглядала її.

— Що дивишся. — гаркнула Лайла. — Що весело дивитися? Нічого – нічого все сталося і тепер, я яснодарка, а от ти! Ти ніхто, ясно!

Мірлі дивилася злісно. Не відповівши вона пішла вперед. Проходячи повз задерла голову. Лайла загарчала аби та почула, проте нічого не зробила. В той момент їй хотілося накинутися на Мірлі і якщо не вбити, то добряче пошматувати. Врешті – решт вона відвернулася і продовжила дорогу. Тепер йдучи з ще зліснішою мордою Лайла не роздимала зубів. Вона з легкістю дісталася до головного виступу і не заходячи в печеру зі смутком глянула вниз. Освітлені дерева, сіре небо де – не – де на ньому розкидані білі хмари, приємний прохолодний вітерець. Усе воно давало спокій та навіть радість, проте Лайла оглянувши цю красу відвернулася і зайшла в темноту.

В центрі сиділи Лекса й Делка, між ними лежав заєць якого все - таки вирішили доїсти.

Обидві лисиці досить здивувалися її появі. Навіть розгубилися. Лайла ж злісно оглянувши обох пішла в бік до тріщини, в якій зазвичай відпочивав Дерс.

— Лайла усе гаразд? — запитала якомога приязніше Делка.

Лайла різко глянула на неї і єхидно усміхнувшись відповіла:

— Так. Усе просто чудово. Я, тепер яснодарка Дерса. — тріумфально заявляла вона. — Ніч пройшла чудово. Це було неймовірно чудово. Деталей розповідати не буду, але гадаю слово «неймовірно» вам щось скаже. О! а де без вушенька Мірлі?

— Пішла навідати сестру. — відповіла обурено Делка. — Де до речі Дерс? Чому ти прийшла сама?

— Дерсу потрібно переговорити з Кордом. Він пішов до нього, а мені наказав йти сюди й відпочивати. Він хвилюється, щоб я не захворіла. Така бридка погода, що підхопити якусь заразу не проблема.

Вона відвернулася й зайшла в темну тріщину. По дорозі вона вдарялася лапами й головою об краї каменюк. Було тісно та безнадійно. Пройшовши в глиб в кутку лежало крихітне кубло. Лайла лягла, задумливо дивилась в темноту згадуючи усе вже прожите життя, і те, що чинилося зараз. З темноти почулось стримане схлипування.