Рідне село зустріло Лама, батю і Дорма сутінками та неприємним густим туманом. Сірий серпанок нерухомо завис над водяною гладдю, через що створювалося враження, що хмари спустилися з небес до річки та завмерли в очікуванні. Коли невеликий човен підплив ближче, туман заохоче оточив його, пропускаючи у свої володіння.

Причалюючи до кволого дерев'яного «помосту», рибалки змогли розглянути лише три такі ж пришвартовані посудини як у них і пару майже непомітних плям, що світилися, хаотично розкиданих у сірому тумані, який накрив усе село. Одне з основних правил поселення говорило — при настанні сутінків запалити смолоскип і помістити його надвір, біля вхідних дверей будинку. Ніхто вже й не пам'ятав, з яких часів у селі заведена ця звичка, але кожен мешканець змалку знав: не запалиш смолоскип — бути біді.

Через густий туман майже нічого не можна було розгледіти далі десяти ліктів, але силует скромної одноповерхової халупи, що розташувалася наприкінці причалу, батько та його сини могли розрізнити й в непроглядній темряві. Будинок, рідний будинок.

Щойно човен причалив до дерев'яних поручнів, і батько почав пришвартовувати «корабель», Лам, без будь-якого попередження, блискавкою вискочив на причал і помчав у будинок, зникаючи в тумані, як маленький привид, що сяє брудними п'ятами.

— Ну от! Я ж не збирався казать матері про ящірку. А отой шибеник зараз все їй розповість, ще й у кривавих подробицях.

— Це він може, — усміхнувся Дорм, допомагаючи батьку з останнім вузлом. Денний заплив і буксирування човна на своєму горбі даремно не пройшли — криваві мозолі на руках давалися взнаки.

— Ну шо, ходім отримувати по макітрі, — підморгнув батько синові.

Двері рідного будинку були відчинені навстіж, але пройти всередину батько із сином не могли. На порозі стояла пишна кароока жінка з дуже гарними, виразними рисами обличчя і з дуже грізним виглядом. Руки її були схрещені на чималому бюсті, а нога нервово постукувала по дерев'яній підлозі. Видно цього не було через довгу коричневу спідницю, але розмірений стукіт сандалі по дошці змусив Дорма втиснути голову в плечі. Жінка не стала чекати, коли чоловік і син підійдуть надто близько, через загрозу сильного членоушкодження їхнім організмам, тому почала стріляти попереджувальними фразами здалеку:

— Ах ви два йолопа недороблених, коли ви почнете мене слухать!? Шо я казала, рано йому ще на промисел! Гаразд, батя твій, лодочник обскублений, горбатого тіки могила вирівняє, але ти… Дорм… Ти ж розумне дитя з мізками, а не з дохлими карасями. На який ляд ти малого брата потягнув у це діряве корито?

— Мати, вгамуйся, нічого не сталося. Всі живі, здорові, — акуратно спробував зупинити кулеметну лайку батько сімейства.

— Закрий поддувало, моряк недороблений! А якби вас тварюка та зжерла?! Шо б я тоді робила? Ладно б вас двох, слабких на розум, це можна пережити, але Лам... Завтра ж утоплю це корито і в поле підете робить! Тут і близько до будинку, і солдати коли шо прикриють. А якшо побачу у ваших хитрющих очах хоч натяк на те, шоб наблизиться до води, я за себе не відповідаю... А ти! Завтра підеш у вечірню літню школу! Не для того ми вас з братом три роки возили в інше селище до школи, шоб за канікули ви знову почали розмовляти як ваш батько і забули всю науку. Я зрозуміло розповідаю!? Мити руки та вечеряти! — закінчила свою проникливу промову мати і зайшла в будинок.

Дорм із батею не поспішали заходити всередину. Вони чудово знали, що це лише початок. Найбільші квіточки ще попереду, коли вони сядуть за стіл і увійдуть до володінь матері.

— Знаєш шо, сина, заходь ти в будинок, а я піду, скажу солдатам про тварюку, яку ми сьогодні побачили.

— Але… Давай я з тобою, час уже пізній, самому по селі ходити небезпечно, — спробував Дорм утекти від уготованої йому долі.

— Не небезпечніше, ніж зараз у нас вдома, — парирував батько і штовхнув сина до дверей.

Дорм хотів був заперечити, але батяні вже й слід простив. Хлопець сумно зітхнув, випнув уперед груди, і сміливо переступив поріг будинку.

— Да прибуде з тобою сила, сина, — весело прошепотів батько, спостерігаючи з-за рогу сусідньої халупи за відважним Дормом.

Село, в якому жив батя зі своєю сім'єю невелике, від сили душ сто п'ятдесят, відповідно і будинків тут зо три десятки, не більше. Всі вони були вибудовані у два ряди, з однією головною вулицею по центру. Починалася ця вулиця з величезних дерев'яних воріт і невеликої казарми з десятком солдатів, а закінчувалася пристанню. З недавніх пір, за наказом короля, у кожному, навіть самому малонаселеному селі чи хуторі, повинні жити як мінімум десять солдатів. Країна велика, бандитів багато, а король Віндін дбає про своїх підлеглих, або про те, щоб вони від нього нічого не приховували, версій багато різних у народі ходить.

Баті зараз якраз треба було зайти в казарму і повідомити солдатів про появу вогнеящіра на околицях. Це вже стало звичкою мешканців села: трапилося щось недобре — доповісти солдатам.

Чим далі батько відходив від свого будинку, тим більше йому здавалося, що щось не так. З туману долинали наполегливі вигуки, вздовж невисоких парканів тіні носилися туди-сюди, собаки гавкали без упину. Кожні двері, що траплялися на очі, були відчинені навстіж, але всередині будинків ні душі. У селі батю всі знали завдяки його безпомилковій чуйці, і зараз вона прямо таки волала йому на вухо про небезпеку, що насувається.

Перший силует, який виринув із туману і з'явився перед чоловіком — це силует вантажної машини. Коли батько підійшов до казарми, то виявив, що вантажівок було дві й ще дві вже виїжджали з села.

Двері невеликої двоповерхової казарми були відчинені, кожну секунду туди хтось вбігав і хтось вибігав. Переступивши поріг, батько отетерів від побаченого. У кімнатці, в якій раніше сиділи лише два чергових воїни, зараз стояло близько п'ятнадцяти солдатів у блідо-жовтій військовій формі і з десяток жінок і чоловіків, що кричали на них. Масла у вогонь підливав командир солдатів, єдиний серед них, хто носив за спиною автомат. Він намагався кричати людям у відповідь, але нічого путнього з цього не виходило.

Тепер усі сумніви відпали, щось дуже недобре твориться на селі. Батя з силою смикнув на себе одного з мешканців — худорлявого чоловіка років сорока, він його знав, кілька разів рибалили разом. Григоном звали.

— Що тут діється? — прогорлав батько у вухо чоловіка.

— Дітей на війну забирають! — вигукнув той у відповідь.

— Шо ти мелеш? Яку війну? Ми ж уже років сто ні з ким не воювали.

— Ти це моїм двом синам скажи, яких забрали й відвезли до військового навчального табору.

— А кого забирають? — щось тьохнуло зараз у грудях у баті.

— Хлопчиків та дівчаток від п'ятнадцяти по двадцяти п'яти!

Почувши ці слова, батько нарешті відпустив чоловіка і той знову почав волати на все горло про синів. Батько ж сімейства думав зараз про своїх дітей. Ламу нічого не загрожувало, а ось Дорму вже шістнадцять. У голові відразу промайнула думка про те, що хлопця можна сховати або непомітно сплавити річкою на човні. Краще так, ніж до армії.

Чоловік вихором вилетів надвір і щосили помчав до свого будинку. Туман згустився ще більше, далі своїх рук нічого не було видно. Тому три постаті, що виникли з нізвідки, він помітив занадто пізно. Не встигнувши загальмувати, або хоча б змінити напрямок руху, батько з усього розбігу влетів у трьох солдатів. Одного він повалив на землю, двох інших сильно зачепив, сам при цьому полетів стрімголов. При приземленні батя відчув, як хруснула права ступня.

Солдатам дуже не сподобалася ця подія і тому без зайвих питань і розглядів справи вони почали бити чоловіка ногами, не скуплячись при цьому на лайку.

— Все, пішли звідси, нам ще три будинки обійти треба, — сказав один із солдатів, побачивши, що його чоботи вже забарвилися в червоний колір, а чоловік на землі ледве ворушився.